Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 вересня, 2010   ▪   Роман Кабачій   ▪   Версія для друку

Знаряддя імперії

Сталін як «собіратєль земель українських» лише використав український фактор для утвердження своєї влади в Європі
Матеріал друкованого видання
№ 37 (150)
від 10 вересня, 2010
Знаряддя імперії

Є історичний жарт про те, що найбільшими українцями у ХХ столітті були Лєнін (через «право на самовизначення»), Сталін (через приєднання Західної України) та Хрущов (приєднання Криму). Усе це вони робили не для України і не для українців: нашу землю використовували з прагматичної метою поширення «вістря світової революції» у західному та південно-західному напрямках. 17 вересня 1939 року теорії набули практичного виміру: Червона армія вперше за багато років переступила західний кордон радянської імперії із загарбницькою метою. Офіційно це звучало як «визволення братів західних українців та білорусів».

Плацдарм ідеологій

Виборена у кривавому конфлікті з національним українським рухом територія Наддніпрянської (так званої Великої) України була для більшовиків не лише одним великим ласим шматком – вона мала відіграти роль кузні кадрів та практичного полігону для подальших здобутків. Задобривши на певний час титульну українську націю економічними поступками НЕПу та примарною політикою українізації (див. Тиждень, №35 від 27 серпня –2 вересня), більшовики взялися за використання потенціалу національних меншин, що опинилися в межах УСРР. Показовим у цьому плані була поява двох меншинних утворень, одного на західному (польському), другого на південно-західному напрямку (румунському).

Останнє нинішні історики невизнаної республіки ПМР називають прообразом придністровської державності. Йдеть­­ся про Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в складі України, створену 1924 року. Столиця автономії була у Балті, 1929-го її перенесли до Тирасполя. Ініціатори появи такого покруча (молдавани у національному складі МАРСР були в повній меншості – на 1939 рік їх налічувалося 28%, українців – 52%) були вихідцями з цього регіону та пов’язаними з ним, серед них Григорій Котовський та Михайло Фрунзе. Група ініціаторів підготувала проект, у якому детально подавалися цілі побудови МАРСР, головною з яких було повернення Бессарабії до складу СРСР. Слідом за цим передбачалося поширення революції на Балкани. У документі особливо підкреслювалося: «Мол­­давська Республіка може відіграти ту саму роль політико-пропагандистського фактора, що й Білоруська Республіка [! – Ред.] в стосунку до Польщі й Карельська – в стосунку до Фінляндії».

Дослідник із Тираспольсь­кого університету імені Тараса Шевченка Дмитро Соїн зазначає: «Вони без жодних сумнівів писали, що «об’єднання При­дні­­стров’я і Задністров’я слугувало б стратегічним клином СРСР по відношенню до Балкан (через Добруджу) та до Центральної Європи (через Буковину і Галичину), котрий СРСР міг би використати як плацдарм з військовою та політичною метою». Ось Бессарабія–Румунія–Балкани, як багнет, про­­порола б південно-західне «підбрюшшя» буржуазної Європи, – це мета, заради якої досвідчені революціонери почали свою діяльність та породили ідею про створення Молдавської Автономної Республіки». Те, що етнічні молдавани на території автономії були у явній меншості, для мети, яку поставили автори проекту, не мало значення. Якби навіть на всій МАРСР не проживало жодного молдаванина, їх просто призначили б на партзборах.

Польський національний ра­­йон із центром у селищі Довбиш (у часи існування району – Мархлевськ) на Житомирщині було створено 1926 року, він носив ім’я Юліана Мархлевського (1866–1925), соратника Лєніна. Мархлевський був противником повної незалежності Польщі, що мала би, на його думку, бути республікою СРСР. У резолюції ІІ З’їзду рад Польського національного району ім. Ю. Мархлевського (19–20 березня 1927 року) зазначалося: «Цей з’їзд має значення, що сягає поза кордони Радянського Союзу. Він буде наочним порівнянням національної політики радянської влади з політикою фашистської Польщі, котра пригноблює національні меншини» (передусім ішлося про українців та білорусів). Мархлівщина повинна була стати зразковим автономним районом, де в середовищі «кресових» поляків мав зародитися клас пролетаріату. «У рядах польського робітничого класу району повинні формуватися майбутні керівники соціалістичної побудови Польської Республіки Рад», – з тієї самої резолюції.


 

Золотий вересень»

17 вересня 1939 року пригадало цивілізованому світові справжнє обличчя більшовицього режиму, на той час уже дещо призабуте. Червона армія перетнула Збруч та інші ділянки радянсько-польського кордону і вийшла назустріч вермахту, котрий уже з 1 вересня намагався приборкати Польщу із західного боку. У деяких місцях наступ радянських військ зупинився аж на Віслі, з якої довелося повертатися на  лінію Керзона (Західна Волинь та Східна Галичина відійшли до СРСР). Не потрапила в зону радянської окупації Холмщина, жителі якої спершу вітали «визволителів» червоними стрічками на рукавах, а згодом мусили їх дуже швидко при німцях сховати. Цікавим є описаний у мемуарах Микити Хрущова факт, коли 1939 року (на той час він очолював українських комуністів) приїхав до свого тестя до села Василів Великий на Холмщині й пообіцяв, що «тут буде радянська влада». Дружина Хрущова Ніна народилася в сім’ї українського селянина Петра Кухарчука, і її прив’язаність до малої батьківщини згодом (у 1944 році) відіграла не останню роль у територіальних претензіях СРСР до Польщі.

Натомість за «перших совєтів» до складу УРСР потрапили східна (правобережна) частина міста Перемишль (населення становило 70 тис. чоловік) та Любачівщина. Українське самолюбство могло б, можливо, потішити, що в «західному бастіоні України» видавалася українською газета «Червоний Перемишль», але ненадовго: як і будь-яка комуністична газета, вона нагадувала радше агітаційний листок, аніж справжню пресу. Приміром, які висновки можна було зробити з листа редакторів до Сталіна з приводу свята 1 травня (1941 року): «Народ наш любить та шанує нашу більшовицьку пресу за її правдивість, за те, що високо вона тримає стяг партії Леніна – Сталіна…». Залишалося два місяці до масових розстрілів у тюрмах Західної України при відступі Червоної армії (у в’язниці Перемишля в червні 1941 року перебувало понад 850 осіб). Але ще напередодні 22 червня Перемишль таємно готувався до наступальної війни в дусі висловленої у середині травня 1941-го шефом пропаганди та агітації Андрієм Ждановим ЦК ВКП(б) тези: «Якщо обставини дозволять, то будемо далі ширити фронт соціалізму (…). До зіткнення поміж нами та світом капіталізму має дійти, і ми зобов’язані вирішити цю суперечку на користь соціалізму».

У проміжку 1939–1941 років Сталін встиг прихопити ще від Румунії Бессарабію й Північну Буковину, причому останню – без узгодження з «другом Адоль­­фом» (детальніше – Тиж­­де­нь, №27 від 2–9 липня 2010 року). 28 червня 1940-го Червона армія перейшла кордон, і в складі УРСР з’явилися Чернівецька та Акерманська (з грудня 1940-го – Ізмаїльська, з 1954-го – частина Одеської) області, а на решті бессарабської території та на частині Молдавської АРСР (нинішнє При­дністров’я) була утворена Молдавська РСР із центром у Кишиневі. При цьому світ отримав, на перший погляд, цілком достовірне пояснення щодо Буковини: мовляв, СРСР хоче возз’єднати у своїх межах усю Україну, а «Буковина є останньою частиною єдиної України» (за словами В’ячеслава Молотова, шефа радянської дипломатії). Щодо «останньої» частини України, то Молотов вдався до звичайного блефу: попереду було ще приєднання Закарпаття (1945 рік), крім того, «Україною» Кре­мль та підпорядковані йому академічні структури могли назвати все, що перебувало в загарбницьких інтересах СРСР.

Меншою кров’ю

17 вересня 1939 року стало тим днем, від якого Польща, а згодом її еміграційний уряд у Лондоні «могли вважати себе у стані війни» із Радянським Союзом. «Могли вважати», а не перебували, оскільки від прямої конфронтації з Москвою поляків стримував англійський уряд. Британцям було потрібно, щоб Сталіна «втримати у стані нейтральності», не давши йому перейти на бік Німеччини. Особливо це стало актуальним після падіння Франції у 1940 році. Напад Німеччини на СРСР уможливив початок переговорів еміграційного польського уряду з Кремлем на предмет повернення до кордонів СРСР 1921 року, себто без Західної України та Білорусі. Перший неофіційний контакт польського еміграційного уряду з Кремлем – через кореспондента Телеграфного агентства Радянського Союзу в Лондоні Федора Ротштейна – відбувся одразу після початку нападу Німеччини на СРСР. Радянський «жур­­наліст» зазначив, що Москва «не пожертвує українцями і білорусами», але прагне «якнайкращих стосунків з етно­графічно-націо­нальною Польщею» (на землях, де поляки становлять автохтонну більшість).  

Те, що сказане Ротштейном було справжньою позицією Москви, підтверджено у директиві послу СРСР у Лондоні Іванові Майському від 3 липня 1941 року, причому Кремль погоджувався на відновлення Польської держави в кордонах національної Польщі, «включаючи деякі міста й області, які недавно відійшли до СРСР». Цієї позиції Москва і надалі дотримувалася у переговорах з поляками, будь це еміграційний уряд чи створений власними ж руками Польський комітет національного визволення (комуністичний «люблінський уряд» – ПКВН). «Деякі міста та області» на українській ділянці кордону – це Перемишль, Любачів, Ліско, на білоруському – Білостоцька область. Таким чином Кремль створив собі поле для маневру, щоб малою кров’ю залишити за собою більші території: Волинь, Східну Галичину, Берестейщину, Гродненщину та околиці Вільнюса. Понад те, з українсько-польської сторони це поле розширювалося ще й можливістю шантажувати поляків більшими територіальними претензіями на землі Закерзоння (етнічні українські землі в Польщі). Сталін подавав себе перед поляками та їхніми адвокатами англійцями мировим суддею, мовляв, не він, а саме англійський лорд Керзон далекого 1920-го запропонував лінію розмежування між поляками та українцями, а він, Сталін, готовий відступити від неї… максимум на три-чоти­­ри кілометри.

Крім того, постійно слухаючи від поляків прохання про повернення «хоча би» Львова та бориславського нафтового родовища, Сталін у будь-який момент міг натиснути на кнопку «українофільства» (шан­­таж Закерзонням) і, як зазначає український історик Іван Козловський, «на добрий день» заявити полякам: «Про що там йдеться? Чи Холмщина має належати Радянському Союзу?» Те, що з боку Сталіна це був таки блеф, підтверджують слова Ванди Василевської, однієї зі співтворців ПКВН, яка не мала сумнівів, чому ПКВН проголошено саме в Холмі: бо з нього власне мала починатися Польща. Водночас зусилля офіційного Києва в особах Микити Хрущова як керівника компартії України та Олександра Корнійчука як наркома закордонних справ УРСР зі створення Холмської області та приєднання міст Ярослава та Перемишля мали тримати поляків у постійному напруженні. Микита Хрущов міг добре знати про ставлення країн-перемож­ниць до формування нових кордонів Польщі. У своїх спогадах він підтверджує, попри існуючі в 1944 році територіальні претензії УРСР до Польщі: «Ми вже знали, що це питання (кордонів. – Ред.) вирішене».

За подібним сценарієм – можливістю інкорпорації українських етнічних теренів у Чехословаччині – було приєднано до України Закарпаття. У заснованій з визволенням Пряшева російськомовній газеті «Пряшевщина» опубліковано звернення до Микити Хрущова: «Тільки зараз нам випала єдина можливість вільно визначити свою національну належність. Сердечно просимо Вашого покровительства». Президент Чехословаччини Едуард Бенеш вважав, що відновлена в довоєнних межах республіка має стати державою «трьох рівноправних слов’янських народів: чехів, словаків та карпатських українців», натомість у Москви була інша позиція. На думку ужгородського дослідника Сергія Федаки, Сталіну було потрібне вирішення закарпатського питання до Потсдамської конференції (17 липня – 2 серпня 1945 року), щоб воно вже не могло бути додатковим козирем у руках англійської та американської сторін. Невипадковим є й те, що підписання радянсько-чехословацького договору відбулося безпосередньо після завершення Установчої конференції ООН у Сан-Фран­циско (26 червня). Празьке керівництво, налякане можливістю дрейфу до Радянського Союзу не лише Пряшівщини,
а й цілої Словаччини, віддало Закарпаття практично без дискусій.

Закарпаття сталінське керівництво розглядало як плацдарм для подальшої експансії у Центральну Європу – війсь­ково-політичної та економічної. Цей розрахунок виправдав себе. Закарпаття двічі використовувалося для придушен­­ня антирадянських проявів в Угорщині та Чехословаччині: відповідно у 1956 і 1968 роках. «Через Закарпаття здійснювалася ротація офіцерських кадрів із внутрішніх округів у закордонні групи військ і назад. Якби офіцерів перекидали безпосередньо з-за Уралу під Будапешт і Прагу, контраст для них був би надто сильним, – пише Федака. – Тимчасове перебування їх у закарпатському «передбаннику» (а це була традиційна практика) згладжувало такий цивілізаційний перепад».

Кінець романтизму

У 1951 році відбулося так зване вирівнювання кордону, за яким до складу УРСР потрапив польський Христинопіль (нині Червоноград) із вугільним басейном та ділянкою залізничної колії Володимир-Волинський – Львів, а до Польщі відійшли землі у Карпатах. «Українофільство» Москви набирало економічного сенсу – в політичному плані українське питання уже перестало мати зовнішній характер, а перетворилося на внутрішню проблему Радянсь­кого Союзу. Передача Україні Криму 1954 року зі складу РРФСР підтвердила економічний прагматизм Москви: Україна мала взяти на себе тягар забезпечення опустілого після війни та депортацій Криму людськими ресурсами і розвинути господарську інфраструктуру степової частини півострова. На момент приходу до влади Володимира Щербицького лідер українських комуністів Петро Шелест з усією впевненістю міг уже написати книжку «Україна наша Радянська»: зшита радянською ідеологією та плановою економікою з різних кавалків, Україна своє завдання з укріплення радянської імперії та комунізму в світі виконала.

СЛІД ПІСЛЯ СОВЄТІВ. Трупи розстріляних в’язнів у тюрмі по вул. Лонцького. Львів, червень 1941-го


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено