Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 березня, 2013   ▪   Ігор Саківський   ▪   Версія для друку

Леви в клітці

Оунівці в польських тюрмах виявляли надзвичайну стійкість та згуртованість і водночас не марнували часу: активно вивчали іноземні мови, читали літературу, писали вірші, грали фокстрот
Матеріал друкованого видання
№ 10 (278)
від 6 березня, 2013
Леви в клітці

Досвід репресій проти українців у ХХ столітті містить чимало прикладів стійкості та незламності під час перебування у в’язницях і таборах, активного й пасивного опору за ґратами. Одним із найбільших виявів опірності окупаційним і тоталітарним режимам у середині минулого століття стала підпільна боротьба членів ОУН за відновлення незалежності України. Українські націоналісти не тільки жертвували своїм життям заради вищої мети, а й виявляли неймовіру витривалість під час перебування у місцях позбавлення волі, куди репресивні апарати окупаційних режимів не раз їх запроторювали.

Танець поліційного чобота

У міжвоєнний період оунівці потрапили під жорсткий репресивний тиск Польщі, керівництво якої тяжіло до спазматичного авторитаризму та ополячення національних меншин. Українські патріоти стали частими гостями польських місць позбавлення волі. Лише за 1931–1933 роки члени ОУН дістали чотири смертні вироки, тринадцять довічних ув’язнень і понад тисячу років тюрми в загальному під­рахунку. Більшість з них сиділи у львівських «Бригідках», «Вронках» біля Познані, концтаборі «Береза Картузька».

Читайте також: Інша ОУН

Умови у польських тюрмах були нестерпними. Член Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях Ярослав Сте­ць­­ко, який у 1936-му був засуджений до п’яти років ув’яз­­нен­­­­ня у справі вбивства польського міністра внутрішніх справ Броне­сла­­ва Пєрацького, пригадував: «Сон­­­­­­­це, як здавалось, взагалі щезло, бо ми ніколи його не бачили, а з вікон наших камер пробивалися надвір тільки випари людських тіл. Камери ніколи не провітрювали – неймовірний бруд і сморід. З наших сінників, наповнених вже зігнилою соломою, виповзали блощиці й обліплювали долівку й стіни. Не раз, коли стражники не бачили, ми згортали їх докупи і палили папером…Повітря жахливе, особ­ли­­во влітку. Фізіологічні потреби в’язні мусіли полагоджувати тут же, в камері, до звичайної бляшаної «польської параші», якої ніколи не дезінфікували, а тільки щодня два рази випорожнювали… Не раз у камері була така задуха, що ми зливали себе водою, рятуючись від втрати притомності».

З арештованими польська адміністрація та охорона не над­­то панькалися. З перших годин «цувакса» (див. словник) жорстоко били, вимагаючи зізнань. Була поширена практика «стійок», коли підозрюваний стояв довгий час обличчям до стіни, закутий у кайдани, а вартові поліцаї змінювалися кожні три-чотири години. Найміцніші в’яз­­ні витримували без сну, води та їжі кілька діб. Потім непритомніли, їх відливали водою і били повторно. «Стійок» могло бути кілька.

Провідні націоналісти не соромилися промовляти навколішках вечірню молитву, але ніколи не ходили на сповідь до польського священика

За найменшу провину на голови та спини арештованих опускалася караюча  рука польської поліції. Поліцаї часто били доти, доки самі не втомлювали­­сь. У «Березі Картузькій» вночі ніколи не гасло світло, а в’язнів карали навіть за з’їдену моркву чи розмову пошепки. Наприклад, 14 серпня 1935 року Володимира Гоцького посадили в карцер з обмеженням у їжі на сім днів за те, що «провадив заборонені розмови з арештованими і викликав у них сміх».

Годували українських політичних в’язнів у польських тюрмах абияк. На сніданок вони отримували четвертину хліба і горня «журеку» – напою, що віддалено нагадував каву. Оунівці з огидою називали його «люрою». На обід і вечерю – «борщ» (гарячу воду з картоплею і буряком) або «дубівку» (гнилу картоплю або кашу). Голод був постійним їхнім супутником.

Для власної втіхи поліцаї придумували різноманітні розваги, насміхаючись над в’язня­­ми. Особливо популярними були такі методи відвертого знущан­­ня, як «качачий хід» (у присіді потрібно було взятися руками за п’яти і так пересувати­ся), «жабка» (ноги зігнуті, руки перед собою, стрибати якнайдалі, не розгинаючи колін), «індійсь­кий танець» (в’язні по двоє тримали один одного правою рукою за зігнуту ліву ногу, а лівою за шию, далі підскакували, обертаючись навколо своєї осі, доки не падали з ніг), «живий Будда» (арештований у присіді підносив руки вгору, тримаючи щось важке, аж доки не падав у «нірвану», знепритомнівши). 

Арештованих також залуча­­ли до найважчих фізичних робіт: облаштування доріг, видобутку каміння тощо.

Згуртованість і взаємодопомога

Жахливі умови в місцях позбавлення волі мали фізично та морально зламати людину. Але замість покірної долі слухняних овечок націоналісти обрали жор-­­­­

ст­­ку тактику протидії та контрнаступу. Оунівці приносили із собою в тюрми внутрішню згуртованість та ієрархію організації. Передусім встановлювався зв’я­зок між усіма політичними арештантами й обирався провід. У різні роки та в різних тюрмах на чолі націоналістів стояли Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Володимир Янів, Зенон Коссак, Микола Арсенич, Іван Климів. Яро­слав Стецько, керуючи націона­ліста­­ми у львівській «Бригідки» в’язниці, ініціював видання тюремного часопису «Непоборні», що виходив двічі на місяць на 50 сторінках. Його писали від руки, на цигарковому папері, вміщуючи ідеологічні статті, інструкції, огляд преси.

Читайте також: Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває

В’язнів максимально обме­жу­­вали у спілкуванні між собою, проте оунівцям вдавалося таєм­­но налагодити контакти. Найпопулярнішим засобом були «грип­­­­си», які всіма можливими і неможливими способами переносили з камери в камеру. Їх передавали за допомогою «голоти», яку закидали на мітлу, виставлену з вікна іншої «келії». Вони поширювалися в каплиці, на прогулянках, під час відвідин родичів. Буденною справою була комунікація через вистукування простої в’язничної абетки.

Взаємодопомога під час перебування в тюрмі виявлялася, зокрема, у тому, що кожен, одержавши харчовий пакунок чи щось іще від родини або знайомих, ділився порівну з іншими.

У приватній власності був лише одяг. Таким чином, кожен політ­в’язень, навіть той, який нічого не одержував, діставав рівну пай­­­ку. Націоналісти не приймали до такої «господарської комуни» інших арештантів. Вони могли з ними поділитися харчами, але «посполиті» не могли віддати своїх пакунків для загалу. Для допомоги друзям, які опинились у карцерах, була спеціальна посада – референт суспільної опі­­ки. Він мав найшвидше з’їсти свою пайку, щоб потім у тарілку зібрати по дві-три ложки «дубівки» для покараних.

При цьому націоналісти нерідко навіть глузували зі своїх кривдників. Один із польських ендеків, дивуючись стійкості чле­­нів ОУН, написав у листівці: «Оунівці! Ви є нашими ворогами, але я вас шаную і подивляю!»

Академія за ґратами

Та, перебуваючи в тюрмах, українські підпільники не марнували часу: організовували навчальні курси та культурні заходи. Зокрема, активно вивчали іноземні мови, математику, філософію, поезію тощо. Богдан Казанівський пригадує, як оунівці вчили французьку, отримуючи матеріал та здаючи домашні завдан­­ня під час тюремних прогулянок. У «Березі Картузькій» бу­ли курси з «історії філософії», «комунізму в теорії й практиці», «історії УВО», «як поводитися під час слідства».

Під суворою забороною був спів українських пісень. Але під час святкування національних річниць (Листопадовий чин 1 лис­­то­­пада, свято Зброї 31 серпня) організовувалися тихі «концер­­ти», виголошувалися доповіді, спогади учасників визвольних змагань. 

Українці знаходили час на молитву і творчість. Провідні націоналісти не соромилися промовляти навколішках вечірню молитву, але ніколи не ходили на сповідь до польського священика. Політв’язні сповідались у свого духівника отця Йосифа Кладочного лише тричі на рік. Тюремна адміністрація дозволяла арештованим причащатися тільки крізь ґрати. Священик рішуче виступив проти цього припису, який згодом був скасований не тільки для українців, а й для всіх в’язнів. Сповідь була одним із найнадійніших способів утримувати зв’язок «зі світом».

Оунівці в тюрмах писали чимало ідеологічних, художніх і му­­зичних творів. «44 заповіді українського націоналіста» були офор­­млені у «Вронках», а згодом вписані між рядками на сторінках підручника англійської мови Langenscheidt і так переслані «у світ». Володимир Янів у в’язниці написав збірку поезій «Сонце й грати». Роман Мирович, студент консерваторії у Празі, створив фокстрот «Маркірант», Дмитро Штикало – «Танго без слів». Ці та інші твори миттєво поширювалися серед українців як у тюрмах, так і на волі.

Перебування українських націоналістів у польських в’язни­цях у 1930-х роках є яскравим прикладом незламності. Тодішні тюремні поневіряння та досвід опору системі стали «школою життя» для багатьох українських політв’язнів. Каральні заходи по­­льської державної машини не мали успіху. Знання та організованість, що були накопичені до початку Другої світової війни, стали однією з важливих передумов діяльності УПА. Тяглість традиції української непокори простежується також в організації найбільших повстань у радянських таборах, зокрема Норильському та Кенгірському, які розпочали демонтаж ГУЛАГу.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено