Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 вересня, 2010   ▪   Кирило Галушко   ▪   Версія для друку

Парк радянського періоду

Новий довгоочікуваний посібник з історії України для вишів, рекомендований відомством Дмитра Табачника, повертає нас у 1937 рік
Матеріал друкованого видання
№ 37 (150)
від 10 вересня, 2010
Парк радянського періоду
"Радянську владу на Україні проголошено. Харків. 1917 рік"

Микита Хрущов приховував від товаришів по партії те, що колись був троцькістом. Щоб прикрити свою ворожу сутність, він активно організовував масові репресії, у 1953 році позбувся щирого викривача злочинів та шкідництв Бєрії, а на ХХ з’їзді оббрехав батька Сталіна. Цікаво? Під кінець 1920-х старі «спєци» таки намагалися диверсіями зірвати індустріалізацію, а Зіно­в’єв – Камєнєв з подільниками таки намірялися шляхом терактів знищити вождів радянської країни. За що й отримали, собаки, по заслузі від славних чекістів. Як тобі, читачу? Цікавенька подача історичного матеріалу? Тепер по такому вчитиметься українське студентство.

Бездари на кону

Ми півроку чули обіцянки міністра Дмитра Табачника, що невдовзі закінчаться злочинні викривлення нашої історії та наша молодь нарешті отримає доступ до найоб’єктивнішої й найщирішої історичної правди. Весь професійний цех та все зацікавлене громадянство з нетерпінням чекали на цей шедевр. Тепер доленосна подія відбулася – маємо. Вийшов друком російськомовний посібник «Очерки истории Украины», створений колективом авторів під загальною редакцією академіка, директора Інституту археології НАНУ Петра Толочка.

Шанований вітчизняний археолог здавна славився оригінальністю своїх політичних уподобань, але нинішня освітня політика дала змогу втілитися його організаційному, педагогічному та ідеологічному таланту в такому витворі, який вітчизняна історична освіта перетравлюватиме довго. Не тому, що він сколихне якісь наукові чи там «навчально-методичні» дискусії чи-то, бува, викличе очікувану критику політичних опонентів. Ні, тому що українська навчальна література з історії, мабуть, із 1953 року не «збагачувалася» таким бездарним, недолугим та відверто ганебним для вищої освіти цивілізованої країни продуктом.

У Росії такими вправами займаються зазвичай різні персонажі: від академіків до клікуш-чорно­сотенців, але офіційний, а тим більше освітній сегмент усе-таки розробляють здібні, фахові, добре підготовлені люди. Вони ґрунтовно знають свою ідеологічну та наукову традицію, в курсі справ розвитку світового суспільствознавства, читають новітню західну літературу, відчувають свою аудиторію і шукають відповідні сучасні підходи й аргументи, щоб піддати читача непомітній, ввічливій, проте надійній ідеологічній обробці. Але гора Міністерства освіти України народила мишу, і читання цього «шедевра» стало для мене просто приниженням професійної гідності.

Іноді вони повертаються

А зміст промовистий. 1917 рік, поки що романтично: «1. Лютневий вітер. 2. Жовтнева буря… 5. Новий порив. 6. Нові протиріччя. 7. Нова якість». На жаль, перелік атмосферних явищ не був далі розгорнутий, і не всі можливі нові речі перераховані. Втім, до оригіналу, далі нудніше: «Формування нової особистості та соціалістичної культури», «Наступ соціалізму по всьому фронту». Або «Розділ 18: Україна у 1945–1990 роках. Зусилля трудящих із відновлення народного господарства України». Остання назва мене особливо розчулила: незрозуміло, чи увінчалися хоча б на 1990 рік успіхом зусилля трудящих із відновлення? 45 років відновлювати – це ж у кого завгодно руки опустяться. Тож не дивно, що Союз розпався… Як справедливо кажуть у народі: «Війна закінчилася, а поранених усе везуть і везуть».

Хоча загалом початок був непоганий: у чотиристорінковій передмові академік Толочко виклав мотивацію створення посібника. «Відповідь на ті тенденційні та суб’єктивістські історичні твори, …які нині є беза­льтернативними джерела­­ми історичних знань». Засудивши очевидні не йому одному дискредитаційні «ляпи» націонал-пат­­ріотів (трипільці-українці, Арат­­та, Велесова книга), академік дійшов категоричного висновку, що всяка науковість у нас в історії тепер загубилася, бо про інше в нас історики, мабуть, не писали. Засудив прищеплення українцям комплексу історичної меншовартості через навіювання думки про їхню одвічну жертовність та трагічну долю. Такі думки, звісно, не в одного Петра Петровича виникали, але його рецепт подолання комплексів надає українцям героїчну звитяжливість чомусь лише у фор­­­маті спільної «історичної творчості» з народом російським.

Якось незрозуміло, в який спосіб вилікує хвору історичну душу наших співвітчизників навіювання того, що самотужки вони ні на що не спроможні? Ну добре, що конкретно? Українці – «співтворці російської державності» (не сперечаюся), «практично в усіх урядах Росії перебували на других ролях» (яке щастя!), «створювали загальноросійську культуру» (було таке), а за радянських часів в особі Хрущова і Брєжнєва навіть очолювали Велику Країну (дуже втішно). Після цих вражаючих відкриттів, імовірно, прихованих істориками-націоналіста­­ми, читач, звісно, не ставитиме дурних запитань на кшталт: а чому цей «співтворець російської державності» піддавався у тій державності культурно-мовній дискримінації? Чи чому за щасливої радянської доби людські втрати цього «співтворця» у мирний час сягали масштабів монгольської навали? То, на думку «справжніх науковців», мізер.

Лаючи недолугих колег-міфотворців, академік пише: «З таким самим лукавством стверджується, що радянська влада і соціалізм були Україні нав’язані виключно російськими більшовиками. І, звісно, насильно». Я погоджуся: соціалістів не бракувало і своїх, але чомусь уперта статистика свідчить, що українська більшовицька партія тоді переважно складалася не з українців. Та й яке насильство? Мабуть, академік забув, що терміна «громадянська війна» навіть у Росії ще не скасували і з підручників не викинули. Чи це були контрольні поцілунки в голову? Далі «ідейний боєкомплект» нам усім відомий: оунівці-колабораціоністи та їхні сучасні апологети, але цікава теза про те, що в ставленні до цих питань «в Украине (в большей мере Западной) с нравственностью не так хорошо». Прикро. У контексті «нравственности» нас, вочевидь, мають втішити наступні промовисті слова пана Толочка: «…набутки від цієї геноцидної суєти неспівмірні з втратами». Красно дякуємо за взірець моральності.

Де ти поділася, Русь неподільна?

Після передмови і змісту я в ролі читача і поставив би крапку, оскільки послідовного чи принаймні зрозумілого доведення висунутих Петром Толочком «об’єктивних» історичних оцінок у подальшому змісті книжки ми не знайдемо. З тієї простої причини, що вона є механічним збірником різнорідних та різножанрових текстів, позбавленим якоїсь внутрішньої логіки та єдиної концепції. Звісно, співавтори по черзі хронологічно викладають історію України, але їхні розділи написані в цілком різному ключі: щось нагадує навчальний твір, десь шматки старих монографій авторів розділів, у декого є посилання на джерела та навіть архіви, в інших зовсім немає. Хаос і поспіх. Відсутня навіть належна літературна та наукова редакція – а на якому прикладі мусять вчитися студенти? Часті помилки в датах (а це ж історія…), навіть свої партійні з’їзди поплутали, «Ілліада» (Гомера) замість «Іліада», «окультурація» (ця штука трапилася з варягами) замість «акультурації», а потім кпинять, що студенти безграмотні. Але, можливо, Толочко просто запровадив новий термін, не відомий фахівцям, бо ж пояснень термінології у цій навчальній книжці зазвичай не дається. Як студентові осягнути глибоку думку академіка?

Якщо йти на принцип, то у викладі історії Київської Русі (пункт «Етнічні процеси») з-під пера самого керівника авторського колективу залпами вилітають «етнокультурна спільні­сть», «народність», «консолідована народність», «національна самосвідомість» (це коли націй не існувало), «відносно (чого?) єдина етнокультурна та етнополітична спільність», «народ» тощо, але жоден із цих термінів не пояснюється, і неможливо второпати, в чому між ними різниця. Хоча ці три сторінки мають бути ключовими: треба довести етнічну єдність населення Русі. Але в результаті – суцільна каша. І тому зрозуміло, чому інші співавтори праці також цього не второпали.

Наприклад, вже у наступно­го – члена-кореспондента Миколи Котляра – під ХІІ століттям згадується «східно­слов’ян­­ський етнос», якого не було у попередніх розділах, а в XIV столітті раптом невідомо звідки виринають «українці» з «українськими феодалами», а в XV столітті – «українська мова», причому не виникає, а просто вже є. Чому? Як? Що трапилося зі «східнослов’ян­ським етносом»? Де єдність Русі?

Далі стає ще загадковіше. XVII–XVIII століття викладені істориком «Олейников А.А.», щодо існування якого інтернет уперто мовчить, а фахівці з цього періоду губляться. Хтось засоромився підписатися? Але облишмо. Цей добродій, мабуть, також не ознайомлений зі змістом розділів Петра Толочка, доповідає, що у XIV–XV століттях «формується українська народність», як і Микола Котляр, не повідомивши, що трапилося з «давньоруською етнокультурною спільністю», яку Толочко залишив їм цілком здоровою. Зате тут зібрані всі можливі приклади несамовитої пристрасті козаків до Москви, що мали автоматично призвести до «об’єднання України з Росією». Проте автор усе одно не впорався з поясненням «дивної» поведінки Хмельницького після доленосного 1654 року. Слава Богу, Богдан-Зиновій і не таких водив за ніс.

А ось усе, починаючи з ХІХ століття (автор – Рем Симоненко), тим, кому за 35, знайоме, тут немає нічого нового: беріть підручник з історії УРСР. Декабристи не дали спокою Герцену, прапор підхопив Чернишевсь­кий, загальноросійський визвольний рух прагнув звільнити всіх. Щоправда, «пробудженими» виявилися ще Драгоманов, Франко і Грушевський. Одного разу згадується, що були якісь Валуєвський та Емський «укази», але не уточнюється, про що саме вони були.

Повернення динозаврів

Але пристрасть моя, звісно, – це творчість Валерія Солдатенка, нового керманича Інституту національної пам’яті. Хто б інший міг розкрити назву «Лютневий вітер» у такій формі, щоб юнак-студент одразу полишив подальші спроби проникнути в зміст, а людина середнього віку почала плюватися: «Виробничі сили України з надзвичайно високою концентрацією капіталу та найманої робочої сили перетворювали її на могутній фактор об’єктивного тяжіння до більш високого ступеня соціальної організації. І шлях до неї був накреслений марксистською теорією – пролетарська революція. А найбільш упевненим втіленням цієї тенденції стало зростання більшовицьких лав». Що далі? Дивися кілька згадок на початку статті та зміст; а ще сучасний студент має тепер приділяти значну увагу опортуністам, правим/лівим уклоністам, троцькістам, зінов’євцям, бухаринцям, шкідникам, бандерівцям, колабораціоністам і всупереч поки що чинному закону України заперечувати геноцид українського народу 1932–1933 років.

Я просто не знаю, як критикувати чи оцінювати такий виклад історії. Він просто перебуває в іншому історичному періоді, якійсь іншій геологічній епосі. Найближчий аналогічний текст – «Короткий курс історії ВКП(б)» у редакції 1938 року. Читати це як новотвір 2010-го – все одно що побачити на Хрещатику динозаврів. Єдина втіха полягає в тому, що цей текст переважно написано так, щоб викорінити будь-яку можливість його зрозуміти людиною, народженою після 1991 року.

«Шедевр» ім. Табачника. Гора Міністерства освіти народила мишу

[2098]


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено