Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 березня, 2013   ▪   Олеся Ісаюк   ▪   Версія для друку

Українець, який урятував Варшаву. Бойовий шлях генерала Марка Безручка

Тиждень продовжує серію публікацій про визначних українських військових діячів доби Визвольних змагань 1917–1921 років.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (276)
від 21 лютого, 2013
Українець, який урятував Варшаву. Бойовий шлях генерала Марка Безручка

На відміну від політиків вони залишалися до кінця відданими справі національного визволення, стійкими до всіх поневірянь і негараздів збройної боротьби й мали у своєму зародку значний державотворчий потенціал, безвідповідально розтрачений політиканами-демагогами. Сьогодні розповідь про генерала Марка Безручка, героїчного командира оборони Замостя у 1920 році, який урятував Варшаву від натиску червоних у польсько-радянській війні.   

Генерал-хорунжий армії УНР Марко Безручко всі свої війни провів у штабах. Можливо, тому його зірка як полководця засвітилася вже під саму завісу визвольної боротьби. Парадоксально, але досягнення генерала мали чи не більше значення, ніж діяння його товаришів по зброї, оскільки вирішили долю не тільки України, а й сусідньої Польщі, а можливо, і всієї Європи.

У 1920 році Симон Петлюра зробив останню відчайдушну спробу порятунку Української Народної Республіки. Після підписання українсько-польського договору у Варшаві, більше знаного як пакт Пілсудського – Петлюри, союзні армії двох держав вирушили на Наддніпрянщину проти більшовиків. У об’єднаних збройних силах в українців було тільки три дивізії, до яких приєдналися учасники Першого зимового походу під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Спільними зусиллями польські та українські війська 7 травня 1920-го здобули Київ і відкинули більшовиків за Дніпро, але дуже швидко військове щастя повернулося спиною: рівно за місяць, 6 червня 1920 року, союзники полишили Київ і почали відступати. У липні більшовицькі армії прорвалися до Львова і розгорнули наступ на Варшаву. Над незалежністю Польщі нависла загроза.

Варшава завдячує своїм порятунком не тільки Юзефові Пілсудському, а й стійкості українських вояків та військовому вмінню їхнього командира Марка Безручка

Нависла вона й над усією Європою. За Польщею лежала Німеччина – розорена війною та інфляцією, принижена Версальським договором, держава була легкою мішенню для агресії ззовні під доволі привабливими для нижчих прошарків населення гаслами. Якби «червоним коням» вдалося доскакати до берегів Рейну, знесиленій війною і розрухою Європі довелося б мати справу з тоталітарною диктатурою в самому своєму серці ще на початку 1920-х. Те, що відбувалося в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Східній Німеччині після Другої світової, сталося б на 20 років раніше, тільки ще жорстокіше і ще з більшим розмахом.

Читайте також: Родом з УНР

На щастя, цього не сталося. «Чудо над Віслою» надовго зупинило агресію. Згадуючи про події серпня – вересня 1920-го, часом забувають, що великі перемоги часто складаються з невеликих ударів. Одним із таких був той, якого завдала Першій кінній армії під командуванням Сємьона Будьонного 6-та січова стрілецька дивізія під командуванням генерала Марка Безручка. Варшава завдячує своїм порятунком не тільки Юзефові Пілсудському, а й стійкості українських вояків та військовому вмінню їхнього командира.

Вчитель, який став військовим

Майбутній рятівник Польщі народився в містечку Великий Токмак у Таврії. Здобувши початкову освіту, навчався у вчительській семінарії в Переяславі. Після чого вирішив змінити професію вчителя на кар’єру військового, вступивши до Одеського піхотного юнкерського училища, яке закінчив 1908 року. Далі Марка Безручка у званні підпоручика направляють у 106-й Уфимський полк, дислокований у Вільні (сучасний Вільнюс).

Попри службу, перед Першою світовою підпоручик Безручко повертається до освіти й у 1914-му закінчує Миколаївську піхотну академію, після чого знову потрапляє до 106-го Уфимського полку, з яким і вирушає на війну. На фронті був поранений і контужений, з початку 1915 року перейшов на штабну роботу – 20 січня його призначають офіцером для доручень штабу 3-го армійського корпусу. З липня 1916-го Марко Безручко на посаді старшого ад’ютанта штабу 42-го армійського корпусу, а з 30 серпня 1917-го – штаб-старшина для доручень штабу 30-го армійського корпусу.

Втім, останнє звання було радше формальністю – на той час російська імператорська армія перестала існувати як єдине ціле, а в частинах, де були присутні українці, стрімко розпочалася українізація. З-поміж однорідних раніше частин виокремлювалися підрозділи із самих українців, які формували власні частини. Часто це був тільки початок процесу, який закінчувався маршем до Києва і складанням присяги на вірність Центральній Раді.

Марко Безручко розпочав свою службу Україні як помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу УНР, пізніше – армії Української держави (гетьманату). З грудня 1918-го він стає начальником персонального відділу Генштабу УНР, з березня наступного року – начальником штабу Окремої запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР, а з червня 1919-го перебуває на тій самій посаді в Корпусі Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця.

Марко Безручко не став легендою для своїх вояків, як, наприклад, Петро Болбочан чи Всеволод Петрів, передусім тому, що, на відміну від останніх, служив переважно в штабах і був, так би мовити, у тіні. Такою є доля всіх штабістів – вони та їхня праця непомітні, їх мало хто зауважує, але саме від них залежать успішність проведення військових операцій і водночас життя та смерть товаришів-фронтовиків. Додатковим наслідком цього є те, що про штабістів нечасто почуєш у споминах сучасників. Постать генерала Безручка не стала винятком – дуже мало відомо про його роль у подіях 1917–1919 років – про нього за цей період майже немає згадок. Було б так і з 1920-м, якби не той факт, що під саму «завісу» подій визвольної боротьби доля дала йому можливість виступити «справжнім» полководцем, та й то в одній із переломних битв історії, наслідки якої визначили долю не тільки України, а й, можливо, всієї Європи.

«На ворога підем ураганом…»

1920 року Симон Петлюра зробив останню спробу відвоювати незалежність України. Було зрозуміло, що самотня і знекровлена Дієва армія УНР не здолає хоч і кепсько організовану, але численну й непогано озброєну за рахунок трофеїв Червону армію. Крім того, довелося б пройти через сільську місцевість, мешканці якої часто-густо в той час були схильні визнавати тільки одну владу – власну. Такі «села-державки» допускали на свою територію тільки ті війська, до яких мали політичні симпатії, а ті могли в них мінятися чи не щодня. До того ж у Криму і далі відбивалися від більшовицької армії залишки білогвардійців.

За таких умов потрібно було шукати союзника. І він знайшовся в обличчі сусідньої Польщі. За умовами Варшавського договору, укладеного між Пілсудським і Петлюрою 26 квітня 1920 року, польська сторона зобов’язувалася надати українській армії воєнну допомогу. Не задарма – навзамін УНР зрікалася будь-яких прав на територію Західної України. Наслідком цього пакту став спільний українсько-польський похід на окуповану більшовиками Центральну та Східну Україну, що розпочався вже наприкінці квітня.

Генерал Безручко своїми діями остаточно поховав плани більшовицького командування взяти в кільце польські армії та прорватися на захід у Німеччину

Марко Безручко на той час, як і багато хто з його побратимів, уже опинився в таборах для інтернованих після переходу кордону з Польщею у грудні 1919-го. Умови перебування тут були кепськими: вояки армії УНР жили в бараках, харчувалися тим, що виділяли їм інтенданти, одягалися в те, що принесли на собі з боїв. Права носити зброю в них, ясна річ, не було.

Ситуація для Марка Безручка кардинально змінилася в січні 1920 року. Саме тоді він, виконуючи завдання Головного отамана, розпочав формування 6-ї січової дивізії Дієвої армії УНР, командиром якої 8 лютого його призначили офіційно. Уся дивізія була сформована з інтернованих українських вояків і розпочала свій бойовий шлях наприкінці квітня разом із союзницькою польською армією. Дорогою до українських частин приєднувалися добровольці. 7 травня 1920-го вояки Марка Безручка зайняли Київ. Однак ненадовго – через місяць союзні армії залишили його й почали відступ. Відступали вперто, знаючи, що наступний шанс відвоювати власну державність випаде нескоро, червоні з великими труднощами вибивали українські частини з усіх природних рубежів – річок Русави, Мурафи, Лозової.

Попри впертий опір, на початку липня 1920-го червоні прорвалися в районі Проскурова і фронт покотився далі на Захід. На його південному крилі українці змогли частково стримати ворога на Поділлі. Тим часом на півночі будьонівці через Рівне прорвалися до Львова, а основні сили Червоної армії оперували на околицях Варшави. Падіння польської столиці було цілком реальною перспективою.

Марко Безручко, з липня 1920 року командувач Середньої групи, разом зі своїми підлеглими та невеликою групою польських військ опинився у фортеці Замостя. Тут вони і взяли на себе удар Першої кінної армії Будьонного. Остання не встигла на варшавський розгром армій Тухачевского і після невдалої спроби здобути Львів рушила північніше, у напрямку Замостя, розраховуючи обійти сили противника й вирвати ініціативу з його рук. Але 29 серпня наштовхнулася на оборону Замостської фортеці. Цього дня підлеглим Безручка довелося відбивати атаки спішених кіннотників. Наступного генералові не стало легше – будьонівці повели наступ зусібіч, маючи намір взяти захисників у кільце. Із заходу вони прорвали дротяні огорожі та, якби не зусилля сотні українців, увірвалися б у містечко. 1 вересня кіннота Будьонного відступила разом із рештою червоних військ, яких відкинули на схід від Варшави творці «чуда над Віслою».

Читайте також: Українська складова польського дива

Генерал Безручко своїми діями остаточно поховав плани більшовицького командування взяти в кільце польські армії та прорватися на захід у Німеччину. Хоча основні сили червоних під командуванням Тухачевского були розгромлені на Віслі, червоний звір був сильний кількісно, та й зброї йому не бракувало навіть після шести років безперервної війни. Заодно генерал зламав один стереотип, поширений у військових колах: чомусь вважається, що зі штабістів виходять кепські польові командири, мовляв, тому що люблять тишу і без карти кроку не ступлять. Хоча робота штабного офіцера й справді дуже відрізняється від усталеного образу військового, це не означає, що штабіст не може командувати військами. Може, і часом просто блискуче, що й довів на власному прикладі Марко Безручко.

Після відбиття ворожої атаки на Замостя 6-та Січова дивізія пішла в контрнаступ. За вересень – жовтень 1920 року українська та польська армії відвоювали Поділля і вийшли на Наддніпрянщину. Але тут генерала очікував несподіваний удар. Без консультації із союзниками польська сторона несподівано підписала сепаратне перемир’я з більшовиками. Українська армія залишилася сам на сам. Наслідки були очікуваними: у листопаді 1920-го її війська знову переходили на схід за Збруч. Цього разу вже востаннє. І той перехід видавався вже трагічним апофеозом усього попереднього: на переправі вояки УНР кидали зброю в річку, бувало, пошкоджували гвинтівки і кулемети, щоб уже ніхто не мав із них користі...

На чужині

Невідомо, що вчинив зі своєю зброєю Безручко. Але він був не з тих, хто втрачає надію. В еміграції генерал продовжував активну діяльність. З травня по серпень 1921 року – військовий міністр в уряді УНР. Згодом пішов у відставку з цієї посади на знак протесту проти урядової політики. Втім, у 1927-му повернувся до активної діяльності за фахом, ставши членом таємного 29-особового Генерального штабу військового міністра УНР в екзилі генерала Володимира Сальського. Водночас він вів активну громадську та наукову діяльність, був головою Українського клубу, у 1931–1935 роках очолював Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві, редагував і видавав військово-історичний мемуарний збірник «За Державу», написав книжку «Українські січові стрільці на службі Батьківщині».  

Окрім громадської діяльності треба було на щось жити. Генералові пощастило працювати за фахом у польському військовому картографічному інституті у Варшаві. Тут, у місті, яке він урятував своєю відвагою, минули останні 20 років його життя. Особливо важкими були останні роки – з 1939-го Варшава опинилася під німецькою окупацією і виявилася одним з тих міст, де нацистський режим був особливо жахливим. Повсякденною реальністю стали тотальне зубожіння, брак найнеобхіднішого, зокрема їжі, терор окупантів. Навіть у цих умовах українці продовжували власну працю – після смерті військового міністра уряду УНР в екзилі цю посаду обійняв Марко Безручко, перебуваючи на ній аж до своєї смерті 10 лютого 1944-го. 

На ній генералові не довелося послати в бій уже жодної армії чи навіть бійця, хоча в той час у Європі лютувала найжорстокіша за всю її історію війна. Могила Марка Безручка, на щастя, не згоріла в полум’ї одного з боїв тієї війни – Варшавського повстання, яке розпочалося за півроку після його смерті. Вона досі серед інших могил у православній частині цвинтаря «Воля» у Варшаві.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено