Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 лютого, 2013   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Криваво-червона армія

РСЧА була невід’ємним інститутом злочинного тоталітарного режиму
Матеріал друкованого видання
№ 6 (274)
від 7 лютого, 2013
Криваво-червона армія

Щороку в Україні святкують дати визволення від німецько-фашистських загарбників окремих сіл, міст і областей. Це суто радянська традиція, сформована комуністичною політикою антинаціональної пам’яті, коли народи більшовицької імперії мали знати лише офіційну інтерпретацію подій, забувши власне минуле й адекватне до нього сприймання історії. Кожного 9 травня гучно відзначають чергову річницю тріумфу сталінської диктатури над гітлерівською. Як дотепно написав автор книжки «Бабин Яр» Анатолій Кузнєцов: «Священна» війна СРСР проти Гітлера була тільки відчайдушною боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ».

Носії несвободи

Кого могла визволити сталінська диктатура, і яке відношення до свободи вона має взагалі? Повернення рідного НКВД, партійної номенклатури, колгоспного рабства, терору й переслідування інакодумців – це, звісно, «свобода»… Радянський солдат нічого іншого не ніс, ані людської гідності, ані прав, бо не мав того й сам. Однак у публічному просторі всупереч логіці постійно педалюють концепт «визволення».

В усіх цих святкуваннях є ще один кричущий алогізм: номенклатура після ХХ з’їзду КПРС, а понад усе після Перебудови таки мусила визнати сталінський режим терористичним і антилюдським; водночас той інститут, що був виконавцем багатьох злочинів комуністичної системи, – Червону армію – проголошують аж дотепер святою і безгрішною, гідною всілякого прославляння. Це все одно, що сказати: «Німецький нацизм був поганим, але Вермахт – добрим». Але ж без лояльності останнього, його генералітету, офіцерського корпусу й рядового складу єфрейтор Адольф Гітлер просто не втримав би влади. І ця лояльність зберігалася (за деякими невирішальними винятками) аж до травня 1945 року.

В Україні досі триває повальна глорифікація Червоної армії (на тлі критики тоталітаризму!) в тисячах пам’ятників, десятках меморіалів, традиційних ритуалах тощо. Це все наслідки потужної пропаганди, метою якої було назавжди вкарбувати в пам’ять людей фундаментальні комуно-імперські конструкції. СРСР припинив існування, однак його ідеологія живе й активно працює проти нашої держави. Оспівування Червоної (Радянської) армії є потужною основою всіх тих ідеологем, що їх використовує багато політсил, котрі виступають проти незалежності України, за входження до складу неоімперії. Прославляння знаряддя антилюдської диктатури є фактично дозволеною формою пропаганди самого тоталітарного ладу, бо цю армію абсолютно хибно розглядати окремо від влади, якій вона служила і яка всі роки свого панування на її зброю спиралась. Тоталітарний лад і Червона армія – брати-близнюки. Остання є настільки само злочинною, як і система, що покликала її до життя.

Доблесні будьонівці

Від перших днів свого існування вона постійно супроводжувала партію більшовиків, беручи участь в усіх її акціях: червоний терор, пограбування «ворожих класів», продрозверстка на селі. Усього цього без РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії) не сталося б. Якою вона була на той час, засвідчує історія так званої 10-ї армії Климента Ворошилова: про неї згадує член її ж таки революційної військ­ради Окулов. Останній пише, що декласованим елементам у збройних лавах «нічого не треба, тільки «трішечки різати»: кого, за що – це цілковито байдуже. Величезні обози деяких частин, де переховуються тисячі мародерів, дезертирів і ледарів, як сарана спустошують околиці, жеруть постачання, сіють паніку й розклад […]. Почасти через те, щó робить 10-та армія серед мирного населення, й, можливо, саме з цієї причини передусім ми ведемо війну всередині ворожої країни […]. Як наслідок, під час наближення наших військ мирне населення незрідка озброюється, чинить нам відчайдушний опір, а в разі поразки масово тікає, забираючи із собою все, що можна, а решту ховає і нищить».

в україні досі триває повальна глорифікація червоної армії на тлі критики тоталітаризму

Комісар Південного фронту Ґусєв у 1920 році телеграфував наркомвоєнмору: «Частини 1-ї кінної армії тероризують владу, грабують, розстрілюють жителів і навіть родини військовослужбовців Червоної армії, всю худобу забирають […]. Наслідки неподобств уже даються взнаки; ті села, що були на боці радянської влади й далекі від участі в бандитизмі, тепер, навпаки, відчувають страшну ненависть до Червоної армії та радянської влади». До речі, 1-шу кінну армію вважали елітним з’єднанням більшовиків, де Сталін був членом РВР. Її звеличували сотні комуністичних прозаїків, поетів, композиторів, художників, скульпторів та «істориків».

Воєнком 42-ї стрілецької дивізії тоді ж таки повідомляв Москву: «Немає населеного пункту, з тих, де побували будьонівці, в якому не лунав би суцільний стогін жителів. Масові грабунки, розбій і насильство будьонівців перевершували панування білих… Ламали скрині, забирали жіночу білизну, гроші, годинники, столове начиння й т. ін. Надходили заяви про зґвалтування й тортури».

Напевно, прихід цих бандитів у «пыльных шлемах» теж треба було святкувати як визволення? Відомий одеський письменник Ісак Бабель, який служив у Будьонного, згадував: «Їздимо з воєнкомом по лініях, благаємо не рубати полонених, Апанасєнко вмиває руки, Шеко прохопився – рубати, це відіграло жахливу роль. Я не дивився на обличчя, доколювали, пристрілювали, трупи покрито тілами, одного роздягають, другого пристрілюють, стогони, крики, хрипи… Пекло. Як ми несемо свободу, жахливо. Шукають на фермі, витягують, Апанасєнко – не витрачай патрони, заріж. Апанасєнко каже завжди – сестру зарізати, поляків зарізати […]. Дані про оборону Львова – професори, жінки, підлітки. Апанасєнко їх різатиме – він ненавидить інтелігенцію…» Потім згадуваний тут Іосіф Апанасєнко стане одним із найбільш високопоставлених сталінських генералів і до 1943 року командуватиме всіма радянськими військами на Далекому Сході.

РСЧА часто використовували в каральних акціях: тільки в кубанському місті Єйську вже в мирний час будьонівці за два місяці розстріляли 680 осіб, із яких лише 90 були повстанцями. А як стверджував у березні 1919-го радянський командарм Філіпп Міронов: «…тільки на шляху 8-ї армії трибуналами на благо соціальної революції було розстріляно 8 тис. осіб». Один майбутній маршал – Міхаіл Тухачєвскій – труїв повсталих тамбовських селян газами й ставив цілими селами під кулю, а другий – Ґєорґій Жуков – хвацько рубав їм голови. Командарм 1-го рангу Йона Якір, командувач Українського округу, у 1932–1933 роках військовою силою забезпечував утілення в життя сталінської політики Голодомору. Інколи злочинців охоп­лював самокритичний настрій, і тоді вони могли написати, як-от воєнком 1-ї Туркестанської кавалерійської дивізії Вінокуров: «Становище зараз у Східній Бухарі вкрай кепське, теоретично ми тут закріплюємо радянську владу, а практично рубаємо бідноту тисячами… Я тепер абсолютно не уявляю, які потрібні величезні зусилля, щоб примирити нас із населенням». Ось такою була ця «непереможна й легендарна», яка в «боях пізнала радість перемог» у період свого народження.

Безкарні «визволителі»

А потім були «визвольні» походи в Західну Україну й Західну Білорусь, окупація Литви, Латвії та Естонії, спроба зробити те саме з Фінляндією. Однак в усій красі сутність цієї армії проявилася під час «визволення» Центрально-Східної Європи у 1944–1945 роках. Німецький генерал Фрідріх фон Меллентін писав: «…то була трагедія небаченого масштабу. В давніх германських землях – Східній Прусії, Померанії та Силезії – росіяни проявили звірячу жорстокість. Неможливо описати все, що сталося між Віслою і Одером у перші місяці 1945 року. Європа не знала нічого подібного від часів загибелі Римської імперії».

вихваляти знаряддя злочинного режиму означає звеличувати його з усіма вчиненими звірствами 

Може, бреше німець? Але письменники-фронтовики Алєксандр Солженіцин і Лєв Копєлєв підтверджують, що, прийшовши до Німеччини, вони, як і всі їхні однополчани, знали: тамтешніх дівчат можна безкарно ґвалтувати і вбивати. А ось спогади колишнього лейтенанта-зв’язківця Лєоніда Рабічєва. Він, очевидно, не мав підстав сильно захищати німців і писати наклепи на Червону армію. Отож згадував тільки те, що бачив на власні очі: «На возах і машинах, пішки – старі, жінки, діти, великі патріархальні родини повільно всіма дорогами й магістралями країни йшли на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, щоб звільнити шлях, поскидали в кювети обіч шосе їхні вози […] й, забувши про обов’язок і честь, про німецькі підрозділи, що відступали без бою, тисячами накинулись на жінок і дівчаток. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, а перед кожною стоїть армада мужиків, які регочуть зі спущеними штаньми. Тих, хто стікає кров’ю і непритомніє, відтягують убік, дітей, що кидаються на захист, розстрілюють. Регіт, ричання, крики й стогін. А їхні командири, їхні майори та полковники стоять на шосе, хто сміється, а хто й диригує, ні, радше регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь… Полковник, той, який щойно регулював, не витримує і сам стає в чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, що б’ються в істериці […]. До обрію між гір лахміття, перевернутих возів – трупи жінок, дітей, старих».

То були не окремі ексцеси, а масове, тотальне явище, яке тривалий час приховували в СРСР як страшну державну таємницю. Звірства «визволителів» були на кожному кроці, той-таки Рабічєв пише: «Мені й моєму взводові управління дістається маєток за 2 км від шосе. В усіх кімнатах – трупи дітей, старих, зґвалтованих і застрелених жінок. Ми так стомилися, що, не звертаючи на них уваги, лягаємо на підлогу й засинаємо». Ще спогад: «У цей час до костелу женуть близько 250 жінок і дівчаток, але вже хвилин за 40 […] під’їжджають кілька танків. Танкісти відпихають, відтісняють від входу моїх автоматників, вдираються у храм, збивають із ніг і починають ґвалтувати жінок. Я нічого не можу вдіяти […]. Стогони жінок, які вмирають. І ось уже сходами (навіщо? Чому?) тягнуть нагору, на майданчик скривавлених, напівоголених, непритомних і крізь розбиті вікна скидають на бруківку. Хапають, роздягають, вбивають… Танкісти поїхали. Тиша. Ніч. Жахлива гора трупів». Ось вона, «непереможна й легендарна» гордість радянського народу…

Чимало таких випадків було і в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, ба навіть у Юго­славії, яку завжди вважали союзником Росії. На її території «визволителі» також зґвалтували понад дві сотні жінок, половину з яких убили. Маршал Тіто і його оточення були страшенно обурені й поскаржилися Сталіну, але той виправдав злочинців.

Коли нарешті буде усвідомлено, що вихваляти знаряддя злочинного режиму означає звеличувати його ж таки з усіма вчиненими звірствами?


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французькі політики, котрі відразу після Помаранчевої революції позиціонували себе групою підтримки України, нині активно лобіюють інтереси Кремля.
    31 травня, Алла Лазарева
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено