Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 лютого, 2013   ▪   Людмила Рибченко   ▪   Версія для друку

Визволені на війну

Бої за Україну супроводжувалися безвідповідальним і безжальним використанням місцевого людського контингенту в наступальних операціях Червоної армії
Матеріал друкованого видання
№ 6 (274)
від 7 лютого, 2013
Визволені на війну

Радянські мобілізації на території України в Другу світову були частиною загальносоюзної призовної кампанії, зорієнтованої від перших місяців війни не на формування дієвої стратегії, навчання й підготовку військ до ведення бойових дій, а на здобуття перемоги за рахунок значної кількісної переваги в живій силі. Під час війни в УРСР вони відбувалися двома хвилями. Перша (від 23 червня 1941 року до повної окупації республіки в липні 1942-го) збігалася в часі з оборонними боями, а друга (1943–1945) – із проведенням наступальних операцій, наслідком чого стало повторне захоплення Червоною армією території України.

Український мобресурс

Швидке просування німців, халатність військкоматів, хаос в органах влади, поразницькі настрої на місцях та недовіра до тогочасного режиму стали причинами поступового зриву мобілізаційних заходів. У багатьох центральних та східних областях явка на призовні пункти часом не перевищувала 50%, у Західній Україні цей процес було фактично повністю зірвано. Значна частина щойно взятих на фронт не дісталася до своїх військових частин. За даними мобілізаційного управління Генштабу РСЧА, на окупованій території СРСР за­ли­ши­лося понад 2 млн осіб мобресурсу – війсь­ко­во­зо­бо­в’язаних та призовників. За підрахунками дослідників – 5 млн 631 тис. Із них в Україні – понад 3 млн.

Разом з утікачами із фронту, оточенцями, відпущеними з німецького полону додому радянськими військовополоненими, а також юнаками, які за час перебування під окупацією досягли призовного віку, та літніми й хворими чоловіками (їхній статус як військовозобов’язаних було закріплено додатковими наказами радянського командування упродовж 1942–1943 років) вони стали потенційним контингентом другої хвилі призову в ході відвойовування території України в німців.

правилом стало використовувати щойно мобілізованих, погано озброєних і непідготовлених людей у наступальних боях

На цей час у Червоній армії вже катастрофічно не вистачало людських ресурсів. Із різних кінців на фронт відправляли всіх придатних до військової служби. Для заміни рядового й молодшого командного складу військ ППО, ВПС, зв’язку, тилових частин та установ мобілізовували жінок. Було встановлено новий, значно більш обмежений перелік хвороб, за яких військово­зобов’язаного вважали придатним до несення служби. До війська були мобілізовані рідні «ворогів народу» та інші «неблагонадійні» громадяни.

Змінилися й правила призову. В наказі ставки верховного головнокомандування від 9 лютого 1942 року було зазначено: «Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває в діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу». Таким чином, проводити набір щойно звільненого населення у свої підрозділи могла сама Червона армія, котра наступала. Армійські призовні комісії рекрутували чоловіків віком від 17 до 50 років, зокрема із числа тих, хто з початку війни не був мобілізований на фронт. Армійському командуванню наказано було терміново сформувати запасні полки, що мали здійснювати відбір, призов і 15-денну бойову підготовку мобілізованого контингенту в зоні дії своїх армій.

На перший погляд, даний наказ бачиться доволі ліберальним, бо ще на початковому етапі німецько-радянської війни Сталін засуджував громадян СРСР, які залишилися на окупованій території, оголошуючи їх «зрадниками Вітчизни». А тепер вони мали змогу легалізуватися, потрапити до лав Червоної армії, відзначитись у боях і отримати нагороди. Однак за прискіпливішого огляду перебігу мобілізацій на території України стає помітною разюча відмінність між офіційними наказами та методами їх практичного виконання. Усі нібито ліберальні нововведення нівелювалися безвідповідальним, безжальним використанням місцевого людського контингенту в наступальних боях. З одного боку, це було продовження практики ведення війни ціною будь-яких утрат, а з другого – виявом хворобливої підозрілості та недовіри сталінського режиму до осіб, котрі залишилися під окупацією.

«Спокутувати вину кров’ю»

Радше правилом, аніж винятком, стало використання щойно мобілізованих, погано озброєних і непідготовлених людей у наступальних боях в обхід армійських запасних полків, а також практика мобілізацій новобранців військовими частинами, дивізіями й навіть полками без урахування інструкцій згори. Якщо на початку звільнення України, коли бої точилися з перемінним успіхом й доволі часто ситуація на фронті вимагала негайного реагування, оперативне використання щойно рекрутованих подекуди було вимушеним заходом, то згодом воно стало невід’ємною частиною планування та здійснення стратегічних операцій.

У спогадах колишніх командирів та бойових документах часто можна зустріти накази виконувати бойові завдання за рахунок використання саме місцевого контингенту. Зокрема, колишній бойовий офіцер-піхотинець, голова товариства ветеранів 38-ї стрілецької дивізії Алєксандр Лєбєдінцев у своїх мемуарах пригадував один із таких випадків.

Читайте також: Біль окупації

«Із невеликого села Долина, – писав він, – лише в наш полк 14 листопада ми призвали 72 чоловіків. Однофамільців Кияниць було тринадцять, Киященків і Плют по дев’ять. Комбати ходили по хатах і призивали під наш Бойовий Прапор усіх, хто залишився вдома, а також тих, хто встиг підрости за два роки окупації. З нового поповнення було сформовано два стрілецькі батальйони. У чому були одягнені військовозоб­ов’язані, в тому й вийшли на оборону свого рідного села із власними лопатами. Коли відрили окопи, їм вручили гвинтівки, автомати, кулемети. Багато так і загинули за 10 км від рідної домівки поблизу Германівської Слобідки, де впродовж 27–28 грудня дивізія втратила 132 чоловіків убитими й 285 пораненими».

Разом із військовозобов’я­заними зі звільнених територій, яких уперше мобілізували до лав РСЧА, чекали на свій повторний призов оточенці, колишні військовополонені, дезертири та інші категорії громадян. Відповідно до наказу начальника Головуправформу Червоної армії Єфіма Щаденка від 10 березня 1943 року, «всіх військовослужбовців, які свого часу без опору здалися противникові у полон або дезертирували з лав Червоної армії й залишалися за місцем проживання на території, тимчасово окупованій німцями, або опинилися оточеними в місцях свого проживання, залишились удома й не прагнули виходу до частин Червоної армії, після швидкої перевірки терміново направляти до штрафних частин. Порядок та місце перевірки стосовно рядового та молодшого командного складу встановлюється розпорядженням військової ради армії. Стосовно середнього та вищого командного складу – розпорядженням військових рад фронтів. До спеціальних таборів НКВД направляти лише тих осіб, які мають серйозні дані для того, аби підозрювати їх в антирадянській діяльності».

Якщо колишній радянський військовослужбовець, перебуваючи на окупованій території, не співпрацював із німецькою владою, його відсилали до штрафної роти на один місяць. Тим, хто були за німців старостами, поліцаями чи вдалися до колабораціонізму в якийсь інший спосіб, давали по два місяці штрафної служби. Колишні військовополонені середнього та вищого командного складу також ставали бійцями дисциплінарних частин – штурмових стрілецьких батальйонів і разом зі штрафними підрозділами їх використовували на найактивніших ділянках фронту. Термін перебування в штурмових частинах дорівнював двом місяцям участі в боях або тривав до нагородження орденом за виявлену в бою звитягу чи до першого поранення. Після них особовий склад за наявності добрих атестацій міг бути призначений у польові війська на відповідні посади командно-начальниць­ко­го складу.

у західній україні радянське керівництво розглядало мобілізації як один із заходів боротьби проти повстанців

Особливо трагічна була доля наймолодшого мобілізаційного контингенту – 17–19-річ­них юнаків. Порівняно з новобра­нцями-одно­літ­ками, що мешкали в тилових районах СРСР, для хлопців зі звільнених українських територій, які пережили окупацію, не лише зменшувався призовний вік, а й значно суворішими були умови переходу з цивільного стану до військового – вони відразу опинялися на фронті. Після «визволення» їх мобілізовували армійські призовні комісії, направляючи для підготовки, відсіву та навчання до армійських запасних стрілецьких полків (АЗСП). Згодом виявилося, що останні були не в змозі провести належний вишкіл призовників. За два тижні хлопці не встигали опанувати навіть азів військової справи. Траплялись випадки, коли вони вирушали на фронт, не навчившись навіть користуватися гвинтівкою. У зв’язку з цим з’явилася директива, згідно з якою після мобілізації призовники мали бути направлені не до армійських запасних полків, а до тилових запасних бригад військових округів. Практично станом на 10 жовтня 1943 року Центральний фронт мобілізував і використовував у районі бойових дій 2 тис. призовників 1926 року народження, а Південно-Західний – 7 тис.

Знекровлюючи УПА

Зі вступом Червоної армії в Західну Україну питання суцільної мобілізації місцевого населення набуло особливої гостроти, з огляду на активну діяльність націоналістичного підпілля та УПА. На думку сталінського керівництва, жителі Галичини та Волині були недостатньо лояльними до радянської влади. У 1942 році на підставі розпорядження Народного комісаріату оборони молодший рядовий склад уродженців західних областей Білорусі та України, а також Бессарабії та Північної Буковини підлягав відсіву з армії за національною ознакою.

Напередодні вступу в західний регіон командувач 1-го Українського фронту Ніколай Ватутін звернувся до члена Військової ради фронту Микити Хрущова із запитанням стосовно проведення мобілізації. Останній після відвідин мітингу у «визволених» Сарнах інформував Іосіфа Сталіна: «Я дійшов висновку, що цих людей треба призивати до Червоної армії, і навіть на загальних засадах, як і в східних областях України, лише ретельніше треба відбирати й відсіювати ненадійних, а також агентуру, що її, безперечно, намагатимуться засилати до нас німці через цих оунівців, через бандерівців та бульбівців. Я вважаю, що ці люди непогано воюватимуть проти німців». Після цього з’явився наказ Державного комітету оборони «Про мобілізацію радянських громадян у звільнених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії», згідно з яким і розпочався призов.

У звільнених містах і селах мобілізації підлягали військо­во­­зо­бо­­­в’­я­за­ні та призовники від 19 до 46 років (1925–1898 років народження). Спостерігати масовий наплив добровольців не доводилось. Переважно люди були стомлені війною і чекали на якнайшвидше її завершення, бажаючи передусім, аби вона оминула їхні родини. До того ж перші мобілізаційні кроки показали, що не слід було недооцінювати вплив у регіоні українського національно-визволь­ного руху. Щоб зірвати радянську мобілізацію, командуван­ня УПА-«Північ» оголосило, зокрема, на Волині та Поліссі набір чоловіків і молоді до власних відділів, а також видало низку інструкцій із закликом до населення ухилятися від радянського призову. Серед мобілізаційних документів військкоматів Волинської, Львівської, Дрогобицької областей непоодинокими є довідки про те, що мобілізовані призовники під час слідування на збірний пункт військкомату або були перехоплені «бандами УПА», або самі втекли до «націоналістичних банд».

З огляду на це, мобілізації в Західній Україні радянське керівництво стало розглядати не лише як військову необхідність, а і як один із найважливіших заходів у боротьбі проти повстанців. Насамперед вирішили максимально призвати «найактивніше чоловіче населення» – до 30 років, а відтак нове поповнення доразу передислокувати чимдалі від рідних місць. Мобілізованих виводили в тилові округи, де після фільтрації та навчання найбільш «політично надійних» направляли в бойові частини, а решту використовували в тилових частинах та на будівельних роботах.

За підрахунками дослідників, упродовж другої хвилі мобілізації з території України до лав РСЧА було відправлено від 2,7–3 млн до 4 млн осіб. А загалом за роки війни червоноармійську форму одягло понад 7 млн жителів УРСР, що становило майже 23% особового складу Збройних сил Радянського Союзу.

Для України, територією якої фронт прокочувався двічі, чиї землі й населення перебували під ворожою окупацією, радянські військові мобілізації не лише мали серйозне військове та демографічне значення – вони перейшли в політичну площину. На час звільнення набір та використання військовозобов’язаних, які мешкали на окупованій території республіки, набували вкрай жорстоких форм, часом їх проводили без огляду на жодні правила та інструкції. З одного боку, неправомірні дії військових стосовно місцевого контингенту були наслідком дуже складних обставин на фронті, практики ведення війни під гаслом здобуття перемоги за будь-якої кількості втрат, а з другого – продовженням жорстокої сталінської політики стосовно людей, що перебували на окупованій території, зокрема на українських землях.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено