Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 лютого, 2013   ▪   Владислав Гриневич   ▪   Версія для друку

Між молотом і ковадлом

Для значної частини українського населення «сталінське визволення від німців», немов у дзеркальному відображенні, повторювало картину гітлерівського «звільнення України від більшовиків» у 1941-му
Матеріал друкованого видання
№ 6 (274)
від 7 лютого, 2013
Між молотом і ковадлом

Міфи творяться двома характерними способами: замовчуванням незручної істини та нав’язуванням суспільству свідомої неправди чи напівправди – того, «як треба» це пам’ятати. Міфотворчість «Вєлікой Отєчєствєнной» багата на обидві ці «методології». Спочатку сталінські ідеологи зробили «вівісекцію» періоду дружби з Гітлером і трагічного 1941 року, які майже цілковито було вилучено з живої пам’яті суспільства. А потім радянські міфотворці вже не шкодували бронзи і глянцю, додаючи їх до реальних і піррових перемог Червоної армії.

Щодо «визволення» України з-під німецької окупації, то цей украй складний і контроверсійний період історії мав із погляду радянської влади вагомі причини для його «переробки». Повернення Червоної армії супроводжувалося як «чистками колаборантів», так і загальною мобілізацією місцевого населення, котре радянські генерали використовували як справжнє «гарматне м’ясо». Окремою проблемою стала для сталінського режиму боротьба з національно-визвольним рухом у західних регіонах, що набув свого піка саме в цей період і тривав аж до кінця 1940-х – початку 1950-х років.

Тож для значної частини українського населення «сталінське визволення від німців», немов у дзеркальному відображенні, повторювало картину гітлерівського «звільнення України від більшовиків» – звільнення без визволення.

Помста визволителів

Нацистський окупаційний режим викликав жах і ненависть майже серед усіх верств українського населення. І все ж, попри загалом негативне ставлення до німців, повернення сталінізму сприймалося в Україні доволі неоднозначно. Для мешканців східноукраїнських міст, які найбільше потерпали під час окупації і були фактично приречені нацистською політикою на поступове вимирання, вороття радянської влади означало відродження надії на життя. Навіть роль «гвинтика» в тоталітарній системі видавалася набагато привабливішою порівняно з перспективою залишитися назавжди німецьким рабом, представником нижчої раси – унтерменшем. Повернення комуністичної влади означало надію на отримання сталої роботи і плати, налагодження властивої радянській системі певної соціальної допомоги (видача пайків, допомога сім’ям фронтовиків, медичне обслуговування тощо), а отже, відновлення вже призабутого за часи окупації звичного радянського способу життя.    

Після "визволення" значна частина населення з тривогою очікувала помсти з боку сталінського режиму

Водночас велика частина населення з тривогою очікувала помсти з боку сталінського режиму. Серед українського загалу було чимало тих, хто активно чи пасивно співпрацював із німцями. Окрім участі в поліції та служби у Вермахті до їхнього числа радянська влада зараховувала різних місцевих керівників (насамперед старост у селах), навіть двірників, які складали для німців списки комуністів і євреїв тощо. Розплати дожидали і сотні тисяч чоловіків, які дезертирували з Червоної армії у 1941 році, і жінки, які мали статеві контакти з німцями. Не могли почуватися в безпеці й члени партії, які залишилися на окупованій території і не пішли до партизанських загонів, а також цілі етнічні групи й навіть народи (зокрема, кримські татари). Фактично такими, що «завинили» сталінському режиму, могли вважатися всі, хто активно не боровся з німцями.

Читайте також: Спантеличені війною. Масове дезертирство у Червоній армії 1941 року: вимушені обставини чи/та свідомий вибір

Водночас для того, щоб вижити в Україні за доби окупації, потрібно було в той чи інший спосіб контактувати або співпрацювати з ворогом. Кожен робив це своїм робом. Діапазон такої «співпраці» був доволі широкий – від служби в німецьких адміністративних і господарських установах, поліції, Вермахті аж до роботи на заводі чи в сільському господарстві, сплати податків на користь окупаційної влади тощо. Зазначимо, що на окупованій території залишилося понад 90% населення УРСР. Поміж нього чималу частину становила інтелігенція, передусім технічна, зокрема інженери, які допомагали німцям відновлювати роботу підприємств після панічного відступу червоних у 1941-му. Приміром, на Донбасі за їхньою участю було поновлено роботу вугільних шахт, багато з яких підірвали більшовики під час відступу. Годі й казати про сільське господарство, щедрими плодами якого повною мірою користувалися окупанти.         

Тож не дивно, що після майже двох років німецької окупації сталінська влада розглядала українське населення як суцільно винне у «зв’язках» із ворогом. 7 лютого 1944 року на ІХ пленумі письменників СРСР у Москві таку позицію висловив письменник Петро Панч, зазначивши, що «все населення, що мається зараз у визволених районах, по суті, не може вільно дивитися в очі нашим визволителям, позаяк воно якоюсь мірою заплуталося у зв’язках із німцями». «Хтось грабував квартири й установи, – пояснював він, – хтось допомагав німцям у їхньому розбої і розстрілах, хтось спекулював, торгував, а дехто з дівчат, втративши відчуття патріотизму, подекуди жив із німцями».

Згодом підозрілими визнали всіх, хто залишався на окупованій території, що знайшло своє офіційне відображення в сумнозвісній графі радянської анкети «Чи були ви або ваші родичі на окупованій території». Згідно з останніми розсекреченими даними, за 1943–1953 роки більш ніж 320 тис. радянських громадян було арештовано в СРСР за співпрацю з німцями. В Україні ця статистика за 1943–1957-й обчислюється в 93 тис. 690. Більше ніж половина з них походили із Західної України і нерідко каралися передусім за націоналістичну діяльність («за українсько-німецький буржуазний націоналізм»), яку комуністична влада стало пов’язувала з «колаборацією».

Першими відчули лють і ненависть «визволителів» до тих, хто «прислужував німцям», мешканці Слобожанщини й Донбасу. В рапорті представника нацистського міністерства для окупованих східних територій Мюллера при групі армій «Південь» повідомлялося, приміром, про те, що в секторі Слов’янськ – Барвінкове – Краматорськ – Костянтинівка наступного дня після приходу навесні 1943 року Червоної армії НКВД провів масові арешти. Під репресивний удар потрапили ті, хто служив у поліції, працював у німецькій адміністрації чи господарських службах, а також дівчата, які виконували функції перекладачок або мали якісь стосунки з гітлерівцями. Частину арештованих одразу вивезли до Красного лиману. Жінок, які мали статеві контакти з німцями – були вагітні чи народили від них, одразу було вбито разом із їхніми дітьми. Загалом знищено близько 4 тис. осіб.

Жінки ставали подекуди чи не першими об’єктами помсти Червоної армії після її повернення. У щоденниках Олександра Довженка, приміром, згадуються непоодинокі випадки їх розстрілів за «зраду», що було звичайним явищем у період «визволення». Чого в цьому військовому злочині було більше: садизму на сексуальному ґрунті чи «шляхетного» патріотичного обурення скривджених чоловіків, ще належить з’ясувати. Інакше важко зрозуміти мотиви холоднокровного вбивства радянським генералом дівчат-підлітків, «зрадниць Вітчизни» після відвертих допитів. Восени 1943 року були розстріляні представниці прекрасної статі під Мелітополем. Під впливом цих подій у кіноповісті Довженка «Україна в огні» з’явився образ жінки, яка «спала з італійським офіцером» і яку за це вбивають партизани.

Киянка Ганна Дзюбенківна розповідала, як після звільнення Києва Червоною армією в місті розпочалися обшуки і репресії. На будинках вішали спеціальні ящики, куди громадяни мали кидати доноси на тих, хто «прислуговувався» гітлерівцям (такі самі ящики з написом «У.Н.К.В.Д.» розвішували перед цим у Харкові). До її помешкання прийшли енкаведисти проводити обшук. Жінка працювала посудомийкою в німецькій їдальні, тож її звинуватили у співпраці з фашистами. На її столі були знайдені німецькі журнали Adler, і хоча Ганна не читала німецькою, цього було достатньо для її арешту.

Криза лояльності

І все ж головна проблема влади, що поверталася, полягала не так у помсті зрадникам, як у відновленні діяльності радянської адміністрації, адже ані місцеві ради, ані партійні органи не функціонували. Як невдовзі виявилося, це стало вкрай непростим завданням передусім через проблему лояльних і відданих кадрів. Британського військового кореспондента Верта дивувало те, що Червона армія після «визволення» українських міст призначала головами міських рад росіян, а не українців. «Чи не бажає армія, – запитував він, – бачити у великих українських містах невдовзі після їх визволення на відповідальних адміністративних посадах «щирих росіян» більше, ніж українців, які внаслідок їхньої національності могли бути толерантнішими до місцевого населення. Чи було це випадково, що в Умані, а перед тим у Харкові, а після цього в Одесі мерами мали стати росіяни?»

втрати серед українців часів "визволення" були непомірно більшими, ніж за гітлерівської експансії в 1941 році

Стрижнем відновлюваної влади мали стати місцеві комуністи, які пройшли крізь горнило партизанської та підпільної боротьби з ворогом. Однак, як виявилося, більшість із них не лише не боролися, а й подекуди колаборували з німцями. На окупованій території України залишилися загалом 142 тис. 134 комуністи, тобто понад 25% складу КП(б)У, а з них 113 тис. 890 спокійно пережили гітлерівський «новий порядок». Приміром, згідно з доповідною запискою НКВД, на тимчасово окупованій території Ворошиловградської області (сучасна Луганська обл. – Ред.) легально проживала значна кількість членів і кандидатів ВКП(б) та комсомольців. Тільки в самому Ворошиловграді на 15 квітня 1943 року зареєстровано таких відповідно 750 і 350 осіб.

Отже, як і інші категорії українського населення, більшість комуністів потрапили в категорію підозрілих і тривалий час перевірялися партійними і компетентними органами. У КП(б)У періодично проводилися чистки, а її відновлення розтяглося на довгі роки, аж поки з армії не повернулися додому свіжоспечені комуністи та не пішов потік партійних і господарських кадрів із Росії. 

«Дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося»

Українське селянство також було схвильоване поверненням сталінського режиму, передусім через перспективу відновлення старої колгоспної системи. Такі настрої повною мірою виражала сентенція, поширена на селі на початку 1943 року стосовно німців і більшовиків: «Дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося».

Український селянин зустрічав Червону армію доволі стримано. «Утаїти пасивне ставлення українців до війни і радянських перемог було неможливо, – пригадував югославський комуніст Мілован Джилас, який відвідав Україну в 1944 році. – Населення справляло враження похмурої прихованості, а на нас не звертало жодної уваги. І хоча офіцери – єдині люди, з якими у нас був контакт, – мовчали чи говорили про настрої українців у перебільшено-оптимістичних тонах, російський водій крив їх матом за те, що вони погано воювали, а росіяни тепер ось мають їх визволяти». Югославський комуніст згадував також про те, що уманського секретаря райкому дратував пасивний настрій місцевих мешканців під час окупації, позаяк партизанський загін, яким він керував, був такий нечисленний, що не міг упоратися навіть з українською пронімецькою поліцією.

Те, що повернення «совєтів», або «червоних», як їх тут називали, не викликало навесні 1944 року ентузіазму в тій самій Умані, підмітив і британець Верт. «Місцеві мешканці – писав він, – здавалося, були досить байдужими до того, що відбувається. Майор Кампов (справжнє ім’я письменника Боріса Полєвого) намагався пояснити іноземцю причину такого прохолодного ставлення селян до радянської влади наслідками фашистської окупації, «яка деморалізувала багатьох людей у цій частині країни»: «І хоча вони ненавидять німців, все ж таки значною мірою втратили відчуття соціалістичної свідомості й стали обмеженими у своєму світогляді», на що кореспондент іронічно зауважив про себе, що «доведеться, мабуть, багато попрацювати, щоб виховати в цих людей потрібне відчуття радянської свідомості».

У розмові, яка відбулася між ними, зайшлося і про колгоспи, і про ставлення до них українських селян. «Вони жили тут відносно непогано під час окупації, тому що хитрий український селянин є найкращим у світі фахівцем-віртуозом з приховування продовольства, – висловив поширену поміж радянської партійної еліти думку Боріс Полєвой. – Вони завжди ховали його від нас, і можете собі уявити, як це добре у них виходило при німцях. А зараз, коли ті розчарували їх, пообіцявши і не роздавши землі, вони сподіваються, що, мабуть, ми ліквідуємо колгоспи, але ми цього не зробимо».

Мобілізація – акт відплати

Ще одним важливим фактором, який суттєво знижував градус оптимізму серед українського населення з приводу його звільнення від нацистів, стала радянська військова мобілізація, форми проведення якої виявилися вкрай жорсткими, якщо не сказати жорстокими. Такого вигляду їй надавало те, що до її здійснення була підключена діюча армія, яка дістала карт-бланш на майже необмежене використання місцевого людського ресурсу відповідно до своїх потреб. 

українське селянствоболо схвильоване поверненням сталінського режиму передусім через перспективу відновлення колгоспної ситеми

Справді, участь фронтових військкоматів у процесі мобілізації значно пришвидшувала введення до бойових дій нових резервів. І водночас така форма постачання армії людським ресурсом впливала на якість відбору та підготовки рекрутів, призводила до порушень вікових, медичних та інших стандартів призову, передусім термінів їх підготовки. У підсумку це негативно позначалося на боєздатності радянських військ. Від самого початку повернення Червоної армії в Україну радше правилом, аніж винятком із нього стала практика кидання в бій погано озброєних і непідготовлених до нього людей, що більше нагадувало акт жорстокої відплати тим, хто перебував під ворожою окупацією, ніж надання можливості українцям помститися своїм кривдникам – гітлерівцям. Власне, навіть останнім було незрозуміле таке ставлення до своїх. Провівши в цей період обстеження полонених червоноармійців, німці дійшли парадоксального висновку, що Радянський Союз остаточно вичерпав усі свої людські ресурси, адже серед нового поповнення виявилося чимало підлітків, осіб похилого віку, що були мобілізовані з числа місцевих мешканців кілька тижнів тому.

Український письменник-емігрант Михайло Дорошенко розповів у своїх мемуарах, як під час призову до Червоної армії в його рідній Кіровоградській області людей гнали до бою без зброї, наказуючи здобувати її самим у сутичці з ворогом. Політруки та командири казали: «Цим трудом і своєю кров’ю ви повинні змити вашу провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним».

Про занепокоєння української радянської інтелігенції станом мобілізації свідчать щоденники Олександра Довженка. Приміром, восени 1943 року він занотував розповідь письменника Віктора Шкловського про те, що в боях гине велика кількість мобілізованих в Україні звільнених громадян, що їх звуть чорносвитками, позаяк вони воюють у домашньому одязі без жодної підготовки, як штрафні. До них ставилися, як до винуватих. Один генерал дивився на них в бою і плакав.... «Усіх мучить думка про нелюдські небачені страждання народу, – записав Довженко після зустрічі з кількома своїми знайомими. – Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафних, і нікому їх не жалько. Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лишитися без людей. Адже 19-річних дівчаток уже теж призивають до армії, а скільки понищив і погнав до клятої Німеччини Гітлер».

Загалом в Україні було мобілізовано до Червоної армії від 2,7 до 3 млн осіб, тобто приблизно 10% населення, а отже, була проведена загальна мобілізація. У деяких західних областях з метою позбавлення УПА потенційних бійців вона мала тотальний характер – понад 15%.

Усе це не останньою мірою вплинуло на те, що втрати серед українців часів «визволення» були непомірно більшими, ніж за гітлерівської експансії в 1941 році. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено