Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 березня, 2013   ▪   Мар’ян Мудрий   ▪   Версія для друку

Навмисне шаленство

Польське Січневе повстання 1863–1864 років вплинуло на український національний рух
Матеріал друкованого видання
№ 5 (273)
від 31 січня, 2013
Навмисне шаленство

Минає півтора століття від початку повстання 1863–1864 років, яке називають Січневим за місяцем його початку. Воно віддзеркалило дилеми, що постали перед польським суспільством після поділів Речі Посполитої і були загострені поразкою Листопадового повстання 1830-1831 року (див. Тиждень, № 48/2010). Історик Маріан Дзевановський називав його «навмисним шаленством», бо ж організатори того виступу керувалися більше емоціями та почуттями, аніж раціональним розрахунком. Поштовхом до нього стало бажання захистити свою національну ідентичність перед наступом російського самодержавства. Окрім суто польського сюжету, події 1863–1864-го мали ще й значний вплив на розвиток українського національного руху в другій половині ХІХ століття. Вони ж таки помітно спричинилися до реконфігурації національної політики в імперії Романових.

У тіні «ночі Паскевича»

Після поразки Листопадового повстання в Царстві Польському було не тільки скасовано автономію, а й ужито заходів, які тамтешнє суспільство сприймало як приниження національної гідності. Система жандармського терору, що діяла на тих землях у 1830–1850-х роках, дістала в літературі назву «ніч Паскевича» за ім’ям російського генерал-фельдмаршала, придушувача Угорської революції 1848–1849 років, Івана Паскевича, який у 1831–1856-му був намісником Царства Польського.

Перші ідеї щодо можливості й потреби нового повстання з’явилися серед поляків під час Кримської війни 1853–1856 років, коли проти Росії на боці Туреччини виступили Англія і Франція. Польські діячі розглядали цю подію як шанс актуалізувати своє національне питання на міжнародній арені, сподіваючись на поразку імперії Романових та відновлення Речі Посполитої. Війна наочно продемонструвала відсталість Росії і змусила царський уряд розпочати реформи, вдавшись до лібералізації. У певному сенсі Січневе повстання стало безпосереднім наслідком такої політики.

Напередодні виступу в польському русі вели суперечку два табори, відомі як «білі» й «червоні». Перші були поміркованими консерваторами й хотіли надати реформам, які проводив царат, національного змісту. Програмою-мінімум для них було відновлення автономії Царства Польського у складі імперії Романових, а програмою-максимум у найближчій перспективі – включення до його складу литовських, білоруських та українських територій колишньої Речі Посполитої.

«Червоні» об’єднували прихильників незалежності й безкомпромісної збройної боротьби. Така позиція спиралася на настрої радикально настроєного студентства, дрібної шляхти, інтелігенції та молодих офіцерів-поляків. Спочатку осередки готових до нового збройного виступу революціонерів виникли поза межами Царства Польського – в університетських містах Києві: Харкові, Москві, Петербурзі. Пізніше центром стала Варшава. Розбурхані серед молоді патріотичні почуття, підігріті російськими революціонерами, виплеснулися 1861 року в локальні заворушення на вулицях Варшави. Були вбиті й поранені. На території Царства запровадили воєнний стан.

Повстання готували на весну 1863-го. План збройного виступу розробляв Центральний національний комітет, утворений на базі кількох таємних організацій. Його ключовою постаттю був молодий офіцер Ярослав Домбровський, найрадикальніший у таборі «червоних». Безпосереднім автором плану став Аґатон Ґіллер, журналіст і письменник, який вважав, що успіх можливий тільки за умови добре продуманої військової акції. На кінець 1862 року повстанська організація налічувала близько 20 тис. членів. Підготовка виступу не була таємницею ні для «білих», ні для імперських чиновників. Ті й ті вживали заходи для стримування радикальних настроїв.

У цьому взаємному поборюванні обидві сторони – змовники і влада – перейшли межу, за якою втратили відчуття реальності. Зрештою, лідер консерваторів Александр Вельопольський, який схилявся до угоди з царським урядом і погодився очолити цивільну адміністрацію Царства Польського, знайшов, як йому здавалося, ефективний засіб нейтралізації змовників – провести рекрутський набір. Здійснений російською владою в ніч із 14 на

15 січня 1863 року у Варшаві, саме він і виявився спусковим механізмом повстання. Знаючи про плани призову, молодь із патріотичних організацій утекла до лісів у околицях міста й там почала формувати збройні загони. Через тиждень, 22 січня, Національний комітет оголосив маніфест, який закликав народи Польщі, Литви та Русі до боротьби проти самодержавства.

«До зброї!»

Січневі події 1863 року створили нову політичну реальність. Відразу постали нагальні питання без однозначних відповідей та дилеми, що вимагали швидких рішень. Головними були: організація війська, здобування зброї та вибір тактики боротьби, формування органів нової влади на контрольованій повстанцями території, залагодження суперечки між «червоними» й «білими», забезпечення міжнародної підтримки. Додавав труднощів соціальний конфлікт між селянами й поміщиками, який підривав повстанські лави. Складні завдання виникли не тільки перед інсургентами, а й перед російською владою, яка кинула великі військові сили для придушення збройного виступу.

У тактичному плані повстання відбувалось як партизанська війна. Загони поляків не сподівалися на великі переможні битви з регулярною російською армією, дислокованою у великих фортецях і містах. Тому намагалися встановити контроль над містечками й селами. Часто озброєні тільки шаблями та косами, вони вступали у дрібні сутички з царськими підрозділами. Повстанські групи були переважно невеликі, хіба що кілька з них налічували близько тисячі вояків. Одночасно в їхніх лавах налічувалося близько 30 тис. бійців, тоді як загалом через них пройшло понад 200 тис. осіб. Спроба генерала Ромуальда Трауґутта, колишнього офіцера російської армії, створити наприкінці 1863 року із дрібних загонів великі боєздатні з’єднання покращила становище інсургентів не надовго.

Із початком боротьби Центральний національний комітет назвався Тимчасовим національним урядом (згодом перше слово викреслили) і діяв у глибокій конспірації. Першими декретами він проголосив загальну рівність громадян, скасував повинності селянства й наділив його землею, землевласникам обіцяв відшкодування з державних фондів. Про головні напрямки діяльності Національного уряду можна судити за назвами відділів: закордонний, військовий, скарбовий, преси. Концепція підпільного кабінету хиталася між двома моделями – з диктатором на чолі та колегіального органу. Водночас у ньому тривали міжусобиці «білих» та «червоних». Раз по раз виникала потреба в одноосібній відповідальності за повстання. У жовтні 1863-го Національний уряд передав свої повноваження диктаторові – генералу Ромуальдові Трауґутту. Той, крім реорганізації війська, зосередився на запровадженні суворої дисципліни. Однак у квітні 1864 року Трауґутт і члени його уряду були заареш­товані й невдовзі страчені.

Повстання розгорталося в умовах гострої внутрішньополітичної боротьби, траплялися навіть криваві дуелі. Опинившись віч-на-віч зі збройним рухом, «білі» таки зважилися його підтримати. Надали деяку матеріальну й фінансову допомогу виступові (серед їхніх прихильників було багато заможних осіб), розгорнули міжнародну акцію на підтримку боротьби поляків за незалежність. Широку дипломатичну роботу провадив «Готель Лямбер» у Парижі, головний ідейний осередок польських консерваторів. Прихильну до повстанців позицію зайняли Англія, Франція і навіть Австрія. Здавалося, от-от утвориться антиросійська коаліція і спалахне європейська війна, в результаті якої поляки відновлять свою державність.

Сподівання царату, що повстання швидко піде на спад, не справдились, і він перейшов до рішучих дій. Восени 1863-го намісником Царства Польського призначили генерала від інфантерії Фьодора Бєрґа, який розгорнув масштабну боротьбу з повстанцями. Проти них було сконцентровано 340-тисячну армію, почались арешти й страти. Втім, царська влада усвідомлювала, що терор є способом вирішити польське питання тільки в короткій перспективі. У пошуках тривалішої основи для контролю над польськими територіями використали перевірену силу – селянство. Навесні 1864 року, вибивши карту з рук керівників повстання, російська влада провела в Царстві вигідну селянам земельну реформу й посилила (за рахунок шляхти їхні позиції) в органах місцевого самоврядування, що посприяло затуханню збройної боротьби.

Українські сюжети

Українське (за тогочасною термінологією руське) питання поставало перед польськими повстанцями у двох контекстах: взаємин «червоних» і «білих», зокрема їхніх уявлень про кордони майбутньої Речі Посполитої, а також царської політики щодо поляків. По суті, організатори повстання не бачили відносин сусідніх народів у національному вимірі, а розглядали їх через конкретні військово-політичні (залучення до лав повстанців населення Правобережжя) або соціальні (взаємини між селянами й шляхтою) інтереси.

У підходах до українського питання польські революціонери не мали єдності. Ще на етапі підготовки збройного виступу «білі», які спиралися на заможну шляхту й землевласників, розглядали приєднання до Царства Польського території Литви та України як ціну можливого компромісу з царським урядом. Автором цієї ідеї був Анджей Замойський. Тим часом «червоні», які прагнули будь-що залучити до повстання білорусів та українців, пропагували гасло про рівність трьох народів – польського, литовського й «руського» – у відновленій Речі Посполитій, а селянам обіцяли землю. Загалом «червоні» зауважували появу самостійного українського національного руху, але його перспективу вбачали у створенні добровільного й рівноправного союзу в межах демократичної Польщі. Так, у маніфесті від 22 січня 1863 року йшлося тільки про свободу та рівність «усіх синів Польщі без різниці віри й роду».

Прагнення польських революціонерів, вихідців зі шляхти, відродити Річ Посполиту у кордонах 1772 року викликало спротив у середовищі їхньої ж таки демократії. Так, на Правобережжі на початку 1860-х виник рух «хлопоманів», які вважали безглуздям розгортати польську повстанську акцію на землях України. Знаковими постатями серед них були Володимир Антонович, у майбутньому український історик, і Тадей Рильський, батько поета Максима Рильського. Обидва демонстративно відмовилися від участі в підготовці збройного опору й перейшли до українського руху. Свою позицію Антонович виклав у полемічній статті під промовистою назвою «Моя сповідь». Із боку місцевих польських землевласників «хло­помани» зазнали до­шкуль­них звинувачень. Антоновича й Рильського навіть викликали на шляхетський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщицькій пропаганді серед селян.

Для підготовки повстання на українських землях змовники створили Провінційний комітет на Русі, компетенція якого поширювалася на Київщину, Поділ­ля й Волинь. Тут активно діяв Едмунд Ружицький, російський офіцер, син повстанця 1830 року. З початком виступу Провінційний комітет змінив назву на «Виконавчий відділ Тимчасового уряду на Русі». Розмах збройної боротьби в Україні порівняно з Литвою та Білоруссю був незначний насамперед через спротив як місцевого селянства, так і землевласників. Невеликі загони, сформовані переважно зі студентів, інтелігенції та дрібної шляхти, швидко були розбиті. Невдалими виявилися також спроби завести на Правобережжя повстанські підрозділи ззовні.

Скільки українців брали участь у Січневому повстанні? Відповіді на це запитання сьогодні немає. У будь-якому разі йдеться про поодинокі випадки – осіб із двоїстою ідентичністю gente Rutheni, natione Poloni («русинів польської нації») або українців, що включилися в російський революційний рух. Один із таких повстанців – Андрій Потебня, брат ученого-мовознавця Олександра Потебні й нащадок запорозьких козаків. Як член офіцерської організації та прихильник радикальних способів боротьби з царизмом, 1862 року він учинив замах на одного з російських генералів, а під час повстання командував загоном і загинув у нерівному бою (мав тоді 25 років).

Через сильний етносоціальний антагонізм, сформований іще за Речі Посполитої, українці не підтримали Січневого повстання. Попри спротив, на який наразилися польські повстанці в Україні, їхній вплив на український рух був значним і пришвидшив його радикалізацію. Чимало з інсургентів усвідомлювали свій зв’язок з Україною, мали розвинуте почуття «руського» територіального патріотизму. Відтак пізніше активно діяли в напрямі пробудження серед українців національної свідомості. Робили це з антиросійських міркувань, намагаючись утримувати українців у польському політичному та культурно-інтелектуальному полі. Чимало повстанців, рятуючись від репресій, утекли до австрійської на той час Галичини, де працювали в дусі українсько-польського порозуміння й підтримували місцевих українофілів на противагу москвофілам. Наприклад, у 1880-х роках Антоній Хамець, один із керівників Виконавчого комітету Тимчасового уряду на Русі, посприяв укладенню на Галичині українсько-австрійсько-польської угоди 1890 року, відомої як «нова ера».

Активна фаза повстання тривала понад рік. За цей час загинуло близько 30 тис. його учасників, пізніше десятки тисяч було заслано до Сибіру, сотні страчено, конфісковано 3,5 тис. маєтків. Допомога з-за кордону, зокрема від Франції, на котру розраховували інсургенти, так і не надійшла. 1867 року були скасовані залишки автономії Царства Польського, розпочалась активна русифікація.


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено