Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 січня, 2013   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Незламний герой Крут

Історія старшини Армії УНР Семена Могили, який пожертвував життям, обравши свободу
Матеріал друкованого видання
№ 4 (272)
від 24 січня, 2013
Незламний герой Крут
Леонід Парфецький, воїн армії УНР, політемігрант, художник Леонід Перфецький "Бій під Крутами", акварель Похорон героїв Крут Пам'ятник у Києві

2 січня 1923 року радянські прикордонники в містеч­­ку Судилкові під Ізяславом затримали кількох перебіжчиків та контрабандистів із Польщі. Переважно це були прості малограмотні люди, однак двоє порушників кордону привернули увагу службовців. Один із них – молодий чоловік зі стильним пробором та модно підстриженими вусами на чистому обличчі – відразу справляв враження колишнього офіцера. Другий, іще хлопчик, був типовим гімназистом, який перервав навчання через лихоліття війни. Уся група була відразу відправлена до місцевого відділку ГПУ, де підлітка, Івана Вишнівського, тут-таки й «розкололи». Він зізнався, що є резидентом польської розвідки. Той, хто мав вигляд офіцера, довго опирався й не говорив зі слідчими. Лише 11 січня теж сказав, що є українським розвідником, назвавши своє справжнє ім’я та звання: Семен Могила, старшина Армії УНР.

Хоч затримані й відмовлялися повідомити подробиці свого візиту до радянської України, керівництво Правобережного округу ГПУ УСРР швидко зметикувало, що на кордоні спіймали непересічних «шпигунів». Відтак було наказано негайно відправити під посиленою охороною обох арештантів до Києва.

Та даремно волинські й київські чекісти раділи, що їх нагородять за викритих ворогів. Як виявилося, керівництво ГПУ республіки чекало на резидентів мало не з «розпростертими обіймами» й було відверто засмучене спритністю прикордонників...

Вояк армії УНР

Семен Андрійович Могила був одним із героїв Армії УНР. Під час арешту мав тільки 24 роки. До 1917-го працював реєстратором у сільському управлінні в себе на бáтьківщині – в містечку Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Щойно дізнавшись про організацію Центральної Ради та появу перших національних військових формувань, юнак поїхав до Києва і вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Тут-таки зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом, із яким потім не раз ділив долю й недолю.

За зразкову поведінку та успіхи в навчанні Семен невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону в районі станції Доч на чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, Могила вже командував юнацькою чотою – 30 завзятими хлопцями.

Михайло Михайлик став автором найповніших мемуарів про легендарний бій під станцією Крути 29 січня 1918-го. Серед інших згадує він і бунчужного Семена Могилу. Той напередодні бою очолював розвідку, яка паротягом вирушила в напрямку червоних військ і навіть захопила кількох полонених. Під час відступу з поля бою під Крутами Семен Могила попіклувався, аби було винесено всіх поранених юнаків із його сотні, серед них ураженого в ногу Митрофана Швидуна – згодом також відомого українського старшину.

Читайте також: Бій під Крутами: як відрізнити історичну правду від міфу

Навесні 1918-го Семена Могилу призначили скарбничим військового коменданта міста Липовця на Вінниччині. Наприкінці того самого року він повернувся до Рівного на Херсонщині, де сформував власну партизанську групу, яка активно боролася проти радянської влади, винищуючи продовольчі загони.

Навесні 1920 року в складі куреня Низових запорожців, сформованого в містечку Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, Могила влився до лав Армії УНР, яка рейдувала під час Першого зимового походу. Належачи до того підрозділу, в 1920–1921 роках служив у 1-й Запорізькій та 6-й Січовій дивізіях Армії УНР. Від 15 травня 1921-го працював у Повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника. Влітку був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання. Але коли прибув у рідні краї, органам ЧК вдалося виявити і знищити українське підпілля. Відтак намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, переховувався по обійстях глодоських жителів.

У травні 1922 року Семен Могила повернувся до Польщі, де підготував докладний звіт про свою роботу на Півдні України для розвідувального відділу Генерального штабу Армії УНР. Потому резидентові було надано відпочинок і він виїхав до Сарн, де мешкав Михайло Михайлик. Брати радісно зустрілись і домовилися, що мешкатимуть разом. Але цьому перешкодив новий наказ... Могила мав знову вирушити на радянську Україну. У ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року він спробував перетнути кордон, але натрапив на його охоронців із радянського боку. В перестрілці був поранений у ногу й повернувся до Сарн.

ЧК і тютюнниківці

Тим часом у «високих колах» української еміграції трапилися такі події. Влітку 1921 року поміж головним отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою та керівником Повстансько-парти­занського штабу (ППШ) Юрком Тютюнником окреслився розкол. Одна з головних причин – що Генштаб Армії УНР та Петлюрине військове оточення почали підозрювати ППШ в роботі на більшовиків. На цю думку керівництво УНР наштовхнув факт, що в окупованій червоними Україні почалися масові арешти керівників та рядових членів підпілля. У Генеральному штабі не виключали, що значну роль у провалі цього руху відіграли зрадники з оточення Юрка Тютюнника, перевербовані радянськими каральними органами.

Головний отаман та його підлеглі були досить близькі до істини: в оточенні останнього тоді справді діяло кілька таємних агентів ЧК. Ці люди свого часу брали активну участь у визвольній війні 1917–1920 років, але потім із різних причин погодилися на співпрацю з більшовиками. Серед головних, які штовхали до відступництва, були родинні обставини. У декого на окупованій більшовиками території залишалися дружини, діти, батьки. Інших червоні підлещували можливістю кар’єри в Країні Рад або гріш­­ми, що у злиденному емігрантському житті також було вагомим аргументом.

Остаточно стосунки поміж Петлюрою і Тютюнником розладналися по закінченні Другого зимового походу (листопад 1921 року). Хоча до деяких активних старшин із Парти­зан­сько-повстанського штабу ще зберігалася довіра. Але й вона похитнулася наприкінці 1922-го.

Читайте також: Кого й на що надихали герої Крут

У листопаді 1922 року радянським каральним органам завдяки своїм агентам-пере­верт­ням вдалося ліквідувати Волинську повстанську армію – потужне партизанське з’єд­нання, створене на Житомирщині. Фактичними його керівниками були сотник Панас Петрик та військовий лікар Василь Грунтенко. Обидва брали участь у Другому зимовому поході, після поразки якого залишились для партизанської боротьби у своєму краї. Перший урятувався під час розгрому Волинської групи Юрка Тютюнника під Базаром, а другий уцілів після розбиття Подільської групи Михайла Палія-Сидо­рянського біля села Авратин. Користаючись із масової підтримки селян, Петрикові та Грунтенку вдалося створити кілька партизанських загонів, які ще взимку 1921–1922 років розпочали нищівну боротьбу з більшовиками. Керівництво Волинської повстанської армії надіслало представників до Поль­­щі, аби повідомити про своє існування. Але там серед вояків армії УНР провідників ВПА було обмовлено... Як грім серед ясного неба пролунала заява Михайла Палія-Сидорянського, мовляв, Василь Грунтенко – зрадник, який перекинувся на бік більшовиків.

Та партизанські керівники не впадали у відчай і продовжували боротьбу на власний розсуд. Симонові Петлюрі та його наближеним заява одного з найавторитетніших тютюнниківців Па­лія-Сидорянського теж видалася дивною. Відтак головний отаман наказав потайки від усіх направити до Волинської повстанської армії свого представника. Та доки тривало з’ясування ситуації, ВПА викрили. Василь Грунтенко та більшість її бійців були зраджені й потрапили до рук ворога. Щоправда, для більшовиків і тут трапилася несподіванка. Панас Петрик зі своїм начальником штабу Лукою Костюшком вступив у двобій із п’ятьма чекістами і, як потім прозвітувало до Москви керівництво ГПУ УСРР, користаючись зі своєї «фантастичної сили», усіх їх розкидав і вирвався з пастки. Прибувши до своїх бійців, Петрик із Костюшком негайно вирушили в бік Польщі, а відтак дорогою розбили виставлений загін. Уже на території сусідньої держави Панас Петрик подав докладний звіт Симонові Петлюрі, який висвітив нарешті діяльність більшовицьких агентів у Повстан­сько-партизанському штабі.

Останній рейд на батьківщину

Аби розставити всі крапки над «і», треба було перевірити вартість тютюнниківської агентури, яка залишилась у радянській Україні. Насамперед ішлося про колишнього сотника Армії УНР Дащенка. Учасник Другого зимового походу, в середині 1922 року він легально за радянсь­кою амністією повернувся до УСРР і влаштувався цілком офіційно викладачем до Харківської школи Червоних старшин. Для Генштабу Армії УНР це бачилося більш ніж дивним, але для Парти­­зан­­сько-повстанського штабу – чомусь цілком закономірним.

Забігаючи наперед, скажемо, що Дащенко був агентом-перевертнем, і під псевдонімом Орловський працював на чекістів. Але його треба було перевірити. Отож до Харкова «на зв’я­зок» із екс-сотником було делеговано досвідченого вояка й партизана Семена Могилу. Допомагати йому польський розвідувальний відділ Генерального штабу призначив юна­­ка Івана Вишнівського – уроджен­­ця міста Полонного, який добре орієнтувався на місцевості.

До кордону їх супроводжував Михайло Михайлик. Потім брати попрощалися. Назавжди. Мине ще кілька годин, і двох розвідників затримає радянська варта. Цікаво, що заохочення за це прикордонники так і не дістали, бо, як виявилося згодом, зіпсували плани керівництва ГПУ УСРР.

Річ у тім, що радянські каральні органи з допомогою Дащенка налагодили «оперативну гру» з Генштабом УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ГПУ УСРР знало, що на радянську Україну прибуде спецагент. І планувало «довести» його до Дащенка, «злити» через агента дезінформацію для української та польської розвідок і віГПУстити його до Польщі. Арешт Семена Могили прикордонниками зіпсував ГПУ УСРР усю операцію. Відтак залишався єдиний шлях – спробувати перевербувати заарештованого резидента. Але, за спецповідомленням від 20 січня 1923 року, Могила був непридатний до перевербування. Ось що повідомляли київські чекісти харківському керівництву:

«МОГИЛА в настоящее вре­­мя содержится под строгой изоляцией при ПП ГПУ. Вопрос о его использовании разрешен нами в отрицательном смысле, ввиду того что как субъективная оценка МОГИЛЫ, так и объек­тивные данные не говорят в его пользу и не дают никаких гарантий за честность и искренность его работы в нашу пользу.

Обстановка дела абсолютно не требует непосредственного участия в нем самого МОГИЛЫ, и таковой может быть совершенно безболезненно заменен нашими секретными сотрудниками, как по Киеву, так, тем более, по Харькову».

Отож київські чекісти радили керівництву підмінити Семена Могилу своїм співробітником. І цей план справді міг би спрацювати, якби бранець виказав відомі йому паролі та явки, крім квартири перевертня Дащенка.

Та Семен виявився міцним горішком. У Києві від нього більше нічого не дізналися. У середині лютого 1923 року спецконвоєм він був привезений до Харкова. З Могилою кілька разів особисто зустрічався заступник голови ГПУ УСРР Всеволод Балицький. Намовляв перейти на бік радянської влади, обіцяючи взамін золоті гори. А тим часом навіть білизну й постіль в’язневі не видав, хоч запевняв під час однієї із зустрічей, що обов’язково це зробить. Вочевидь, Семен Могила тримався непохитно, а тому навіть дрібних послаблень у режимі від чекістів не дочекався. Намагалися зламати його й за допомогою родичів. Як виявилося, рідний брат арештанта був комуністом і працював у Оренбурзі редактором місцевої газети «Звезда». Він написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та на незламного старшину Армії УНР це теж не подіяло.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Остання засудила його до страти. Але на цьому історія не закінчилася. Старшину чомусь не скарали відразу. Ще понад півроку він провів у камері смертників харківської в’язниці. Певно, таки намовляли перейти на бік червоних, обіцяли свободу. Та вона була б досить умовною в тих реаліях. Ані фізично, ані духовно така особистість не могла жити в Радянському Союзі.

Героя Крут Семена Андрійовича Могилу розстріляли в Харкові у ніч із 22 на 23 березня 1924 року.


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено