Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 лютого, 2013   ▪   Богдан Цюпин   ▪   Версія для друку

Ера радіо

Запропонувавши можливість безперешкодного поширення інформації в реальному часі, радіо започаткувало революцію не лише в культурі, а й у світовій економіці, комунікаціях, медіа та політиці
Матеріал друкованого видання
№ 4 (272)
від 24 січня, 2013
Ера радіо
Фотогалерея: Ера радіо. Еволюція радіоприймача (зображень: 10)

Сьогодні про радіо говорять як про бідного родича телебачення, але майбутнє могутнього колись «ящика» опинилося під загрозою з боку інтернету й мобільних пристроїв, отож на творіння Марконі варто поглянути як на перший електронний засіб масової інформації, котрий може навіть пережити класичні телеекрани.

Піонери «бездротового телеграфу»

На авторство добрих ідей зазвичай зголошуються відразу кілька осіб, тож не дивно, що й причетними до винаходу радіо називають десятки науковців – теоретиків і техніків-енту­зіастів. Щоправда, один із найвідоміших – німецький фізик Гайнріх Герц, прізвищем якого назвали одиницю виміру частоти радіохвиль, не передбачив важливості цього явища. Він перший 1887 року в експериментальний спосіб підтвердив математичні теорії Фарадея і Максвелла про електромагнітні хвилі. Герц сконструював антену, за допомогою якої генерував і ловив їх на відстані кількох метрів. Але про можливе практичне значення радіо­хвиль талановитий фізик і не думав, підсумувавши: «Вони не мають жодного застосування... То був лише експеримент, аби підтвердити, що маестро Максвелл мав рацію». Герц – видатний дослідник, одначе був надто далекий від уявлень про добу бездротових технологій, передвісником якої він виявився.

У 1892–1893 роках американський учений сербського походження, винахідник електрогенератора Нікола Тесла першим експериментально продемонстрував передачу та поширення радіохвиль, висловивши припущення, що це можна використати для передачі інформації.

Без проблем долаючи політичні й географічні кордони, радіо сприяло утвердженню тісніших зв’язків між різними куточками Земної кулі

Та навіть коли 1901-го італійський фізик Ґульєльмо Марконі, що згодом отримав перший патент на радіо, переслав листа азбукою Морзе через Атлантичний океан, продемонструвавши можливості «бездротового телеграфу», про потенціал застосування новинки здогадувалися тільки одиниці. Однак до початку Першої світової війни чимало мореплавців дістали те, про що попередні покоління мандрівників хіба що мріяли, – змогу відправляти інформацію на суходіл і приймати її звідти, а також спілкуватися з іншими суднами за допомогою радіопередавачів. Перспективи бездротового обміну інформацією, які давало радіо, сильно спричинилися до глобалізації.

Мода на радіо

2 листопада 1920 року радіо­станція KDKA з Піттсбурга в прямому ефірі вперше повідомила про результати голосування на президентських виборах у США. Аудиторія тих перших передач, очевидно, була мізерна, бо приймачі мали лічені ентузіасти, та продемонстровані можливості радіо викликали в американців такий захват, що вже 1922 року у Сполучених Штатах постало близько 600 апаратних комплексів для ефірного мовлення.

Промислове виробництво не встигало задовольняти попит на приймачі, й умільців заохочували виготовляти примітивні радіопристрої власноруч. Між 1923 і 1930 роками вже 60% американських домівок мали радіо.

Новіші моделі цих приладів із вакуумними лампами й гучномовцями вмонтовували у вишукані й досить великі кабінети з цінних порід дерева, які, з огляду на розміри, ставали модним елементом умеблювання кімнат. Утім, радіо було не просто собі новою окрасою житла. На відміну від панівного в той період ЗМІ – друкованої преси, – радіохвилі не підлягали звичним обмеженням у відстані й часі.

Радіомовлення розвивалося майже паралельно і в Європі. Але тоді як в американців у цій сфері було навіть забагато свободи, бо держава до неї спершу ніяк не втручалась, і, наприклад, розподіл ефірних частот упродовж кількох років був невпорядкований, у Старому світі більшість урядів остерігалися безконтрольності.

Коли 1922 року в Британії перші виробники радіоапаратури створили об’єднання British Broadcasting Company Ltd., щоб пропагувати новий засіб масового інформування, міністри стурбувалися. Парламент у Лондоні вирішив провести розслідування. На одному зі слухань керівник новоствореної компанії Джон Рейт погодився, що «радіомовлення треба вважати службою для суспільства, і воно має підлягати чітким стандартам». British Broadcasting Company 1925 року за рекомендацією парламентського комітету було ліквідовано, а натомість 1927-го постала фінансована фактичним прямим податком British Broad­casting Corporation, відома нині просто як BBC. Фактична монополія громадського радіомовлення у Британії тривала аж до 1973 року, коли була офіційно заснована перша комерційна радіостанція в країні.

Широкі можливості

Запропонувавши перспективу безперешкодного поширення й безкоштовного отримання інформації в реальному часі, радіо започаткувало революцію не лише в культурі, а й у світовій економіці, комунікаціях, медіа та політиці.

Без проблем долаючи політичні й географічні кордони, радіо сприяло утвердженню тісніших зв’язків між різними куточками Земної кулі. Завдяки Ґульєльмо Марконі у 1907 році було встановлено регулярний радіотелеграфний зв’язок між Кліфденом в Ірландії та Глейс-Бей у Ньюфаундленді (Канада), що дав старт розвитку постійним комерційним трансатлантичним бездротовим контактам.

Попри те що навіть у США радіомовлення вважали в пер­­ші його роки суспільно корисною діяльністю ентузіастів та приватних компаній, уже наприкінці 1920-х у передачах з’явилася перша комерційна реклама і радіо створило ще один вимір для бізнесу.

У тих країнах, де воно перебувало під урядовим контролем, його вплив був колосальний. Владоможці й політики дістали змогу звертатися до своїх народів і навіть до інших країн за посередництва цієї новинки.

У тоталітарних суспільствах винахід Марконі став одним із головних рупорів партійної та урядової пропаганди, а кон­троль над радіопростором визначали як один із пріоритетних напрямів гарантування держбезпеки від «ворожих ідеологічних впливів». Саме тому, наприклад, нацисти вилучали радіоприймачі в населення окупованих територій у роки Другої світової, а комуністи систематично боролися проти «інформаційних диверсій» із боку західних радіостанцій у часи холодної війни.

Голоси співаків та акторів залунали з тісних театрів та концертних зал на цілі країни й континенти. Біля прий­мача вечорами збиралися сім’ями, дру­­зі влаштовували радіовечірки, гуртуючись на час трансляції популярних передач. Молодь у найвіддаленіших куточках танцювала під найновіші й наймодніші мелодії, що лунали із приймачів. Дедалі більшого поширення набували трансляції спортивних подій, зокрема футбольних матчів, завдяки чому гра у шкіряний м’яч зажила неймовірної популярності.

На ринках праці з’явилися незнані доти професії: радіодиктора, читача новин, працівника служб техобслуговування. У справі масового поширення інформації проблема відстані просто зникла. Радіо разом із кіно започаткувало новий стиль життя: у приймачі широкі верстви (не лише вузьке коло представників привілейованої частини суспільства) шукали після роботи не лише відпочинку, а й розваг та інформації.

Радянські «брехунці»

Започатковане у 1924–1927 роках на станції РВ-4 в Харкові українське радіомовлення не мало іншого вибору, як зосереджуватися на повідомленнях про «партійне та господарське життя» під дозволену з більшовицьких ідеологічних міркувань музику.

До того ж в УРСР воно не могло бути просто українським. Навіть 1965-го в радіопрограмах тоді вже з Києва республіканські матеріали становили тільки близько трьох годин мовлення на добу. Решта ефіру припадала на трансляції з Москви.

Для радянської влади відразу став проблематичним головний принцип функціонування радіо як безперешкодного засобу поширення інформації, котрого не могли обме­жити жодні політичні кордони, а відтак великі зусилля було спрямовано на те, щоб установити тотальний контроль над радіопростором і боротися із загрозами впливу ззовні.

Тривалий час за комуністичного режиму володіти радіо­приймачами мали право лише лояльні до влади посадовці, а попервах навіть такі власники мусили реєструвати їх у міліції. Зрештою, більшість підрадянських українців отримали радіо, яке не потребувало справжніх приймальних пристроїв і для якого фактично зайвиною були електромагнітні хвилі. Майже в кожне помешкання протягнули дріт із причепленим на кінці гучномовцем. «Брехунці» навіть не передбачали можливості їх вмикання чи вимикання. Їхній голос можна було хіба що робити гучнішим або тихішим.

І все ж таки в 1960–1970-х роках радянським громадянам дали змогу купувати справжні радіоприймачі, які стали компактнішими й дешевшими завдяки транзисторним технологіям. Натомість зусилля й енергія (насамперед електрична) були спрямовані на те, щоб глушити небажані закордонні радіостанції.

«Ворожі голоси»

Радіо виявилося волелюбним голосом. У Європі, щойно стали доступними технічні можливості, державну монополію на мовлення почали руйнувати «піратські» радіостанції, які знаходили лазівки в законах, щоб досягати до вух слухача. Вони були піратськими кораб­лями в буквальному розумінні слова: передавали програми, головним чином популярну музику, із суден у нейтральних водах, щоб не підлягати національному законодавству.

в СРСР великі зусилля спрямували на те, щоб установити тотальний контроль над радіопростором

Але все це було схоже на ігри порівняно зі справжньою інформаційною війною на радіохвилях між комуністичними країнами й Заходом. Москва робила радіопрограми десятками мов, пропагуючи своє бачення світу. Окреме іномовлення дістало повноваження вести навіть «Радіо Київ». Водночас не менше зусиль Радянський Союз витрачав на транслювання в ефір просто оглушливого шуму, намагаючись утрапити ним на частоту небажаної радіостанції. Всесвітня служба BBC в 1990-х, коли комуністичне глушіння було припинене, вела радіопередачі з Лондона майже півсотнею мов.

Символом тріумфу свободи радіо стало те, що в Україні впродовж кількох років BBC транслювала ті самі передавачі, котрі були побудовані й десятиліттями до того працювали, щоб глушити ту ж таки Британську телерадіомовну корпорацію.

Водночас у 1990-х поєднання почуття виконаного обов’язку із браком коштів, а також технологічні зміни позначили початок занепаду традиційного міжнародного інформаційного радіомовлення на коротких хвилях. Упродовж останнього десятиліття «Голос Америки» відмовився від своїх радіопередач українською та іншими мовами колишнього СРСР на користь продукування телепрограм. «Радіо Свобода» значно зменшило радіоефір, Всесвітня служба BBC, «Німецька хвиля» та ін. вирішили зосередити пошуки аудиторії і економії грошей в інтернеті.

Громадське радіо

На цьому тлі в Україні сталися вибух комерційного радіомовлення та занепад державного, яке й досі не здобуло шансу перетворитися на громадське. Кожне велике місто країни нині має десятки радіостанцій, які виникають і закриваються однаково швидко. Однак зміст мовлення задовольняє, можливо, лише любителів певних категорій музики та розваг.

Прихильників високих стандартів української культури дратує обмеженість смаків музичних редакторів комерційних станцій. Ті, хто шукає в радіоефірі інформації, з розпачем кажуть, що розмовного радіо в Україні практично немає за винятком «Радіо Ера ФМ», яке залишається фактичним монополістом у своїй категорії, але, як стверджують експерти, ще не досягло повного потенціалу.

державні канали через недофінансування та неефективний менеджмент маргіналізуються. У багатьох містах українського національного радіо просто годі почути.

Яскравий слід у своїй царині залишив проект «Громадського радіо», започаткований у лютому 2002 року легендарним журналістом-редактором Олександром Кривенком. Воно, продуктивно розвивалось упродовж близько трьох років, але плани перейти з фінансування Міжнародним фондом «Відродження» на самоокупність не втілилися з простої причини: український уряд так і не захотів надати «Громадському радіо» дозвіл на ефірне мовлення, а отже, надії на масового слухача та можливість прибутків від реклами були змарновані.

Радіо, вперед!

Радіо люблять критикувати, але його й далі слухають. Маркетологи стверджують, що в Києві принаймні 65% дорослих людей роблять це щодня. На прикладі радіоринку Великої Британії можна спробувати вивести загальні тенденції. За даними ІІІ кварталу 2012 року, 89% жителів Сполученого Королівства (46,6 млн повнолітніх) були слухачами ефіру принаймні один раз на тиждень. При цьому цифровими платформами (цифрові приймачі, телевізори, інтернет) користувалися 23,9 млн громадян. Але, можливо, найцікавішою є статистика, яка показує, що 18% дорослого населення слухали радіопрограми за допомогою мобільних телефонів, що на 12% більше порівняно з аналогічним періодом 2011-го. Радіоприймачі у вигляді коробок з антеною стрімко перетворюються на музейні експонати, але радіо в нашому житті залишається.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено