Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 січня, 2013   ▪   Віталій Огієнко   ▪   Версія для друку

Грушевський, Винниченко та Петлюра в національній пам'яті

22 січня в Україні щороку відзначають День Соборності. Що таке соборність як не обґрунтування існування Української держави на об'єднаній і неділимій українській території, але в першу чергу, це єдність ідей та поглядів, образів та історій.
Грушевський, Винниченко та Петлюра в національній пам'яті

Осягнути соборність у такому широкому контексті – означає не лише зрозуміти, що ми про неї знаємо, для чого ми про неї говоримо, але і те, що ми про неї пам'ятаємо і як пам'ятали про неї раніше.

Українська революція була багата на самобутніх і непересічних постатей, про яких пам'ятають і тепер. Якщо ж згадати діячів із "першого ешелону" тогочасних українського життя і політики, то не дуже помилимося, сказавши, що найповніше уособлюють Соборність постаті Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Симона Петлюри.

Винниченко та   Петлюра безпосередньо брали участь у процесі підготовки та проголошення Акту Злуки. Михайло Грушевський як творець національного наративу та найбільш авторитетний діяч українського національного руху, голова Української Центральної Ради зробив вагомий внесок в розбудову українства в ті часи та найбільше асоціюється з українською тогочасною ідеєю державотворення. 

Імена цих людей якнайповніше пов'язується із українством, так чи інакше всі вони належать національного пантеону відомих історичних діячів, а їх пам'ять на різних рівнях та в неоднакових пропорціях, проте все ж вшановується в Україні.

Пам'ять про Грушевського, Винниченка та Петлюру в Радянській Україні

Після встановлення радянської влади в Україні всі троє українських діячів   почали зображуватися офіційною пропагандою із негативними конотаціями. Разом з тим, у період НЕПу, “українізації” та національного відродження 1920-х років радянська влада значною мірою толерувала імена Грушевського та Винниченка. Перший залишався академіком ВУАН, та досить впливовою людиною, принаймні в академічних колах, Винниченко ж користувався письменницькою славою. Його праці широко друкувалися в Радянській Україні та були вельми популярними. Політика офіційної влади щодо цих осіб була доволі неоднозначною аж до кінця 1920-х років, коли термін «буржуазний націоналізм» перетворився на універсальне знаряддя у боротьбі з будь-якими виявами української національної ідентичності та культури.

Лише Петлюра із цієї тріади залишався непримиренним ворогом як для більшовиків так і для націонал-комуністів, з яким будь-які політичні чи ідейні компроміси були в принципі неможливі. Підтримання пам'яті про нього прирівнювалося до контрреволюційних дій і мало своїм наслідком жорсткі політичні та адміністративні санкції, властиві тоталітарному суспільству. Це досить сильно контрастує, приміром, із відзначенням ювілею Михайла Грушевського у 1926 році, яке перетворилося на велику маніфестацію українства та було доволі лояльно потрактоване радянською владою. 

Після “Великого перелому” та судових процесів над національною інтелігенцією  Грушевський, Винниченко та Петлюра були проголошені "буржуазними націоналістами", що означало автоматичний вихід всього пов'язаного із ними за межі радянської лояльності.

Відтоді Грушевський та Винниченко стають творцями "фашистських концецій в історії" та на довгі роки приєднуються до Петлюри, проте все ж певні символічні і семантичні розбіжності у їх офіційних репрезентаціях відчуваються. У радянській історіографії їхні імена  згадувалося тільки в негативному контексті. Всі вони "вороги українського народу", партії та прогресу, проте Винниченко і, особливо Грушевський  - переконані противники радянської влади, але водночас "заблудші вівці", які могли, проте не схотіли змінити свої погляди. Грушевський постає як автор концепції "безбуржуазності українського народу", яка за словами радянських ідеологів обґрунтовувала його особливий характер та "положення про українську націю як про суцільно демократичну селянську масу".

Натомість Петлюра є ворогом більшим та непримиреннішим, символом отаманщини, дикого бандитизму та єврейських погромів. Він – «зрадник українського народу», «агент західного імперіалізму», що мав за мету продавати Україну закордонним капіталістам, реставрувати в Україні буржуазний лад тощо (що треба зазначити, не дуже сильно відрізняється від оцінок даних Петлюрі Винниченком та Грушевським).

У відповідності із лінією "Короткого курсу історії ВКП(б)" у 1940 році Академією наук УРСР був виданий "Короткий курс історії України", в якому Петлюра згадується як "член буржуазної Директорії і головний отаман петлюрівських військ, які розправлялись з революційними робітниками і селянами, особливо з комуністами, віддаючи їх на муки і смерть. Петлюрівські загони жорстоко розправлялися з селянами, що захоплювали поміщицькі землі. Селян розстрілювали, селянські з'їзди забороняли, делегатів розганяли зброєю і сікли різками".

У офіційному радянському дискурсі Грушевський, Винниченко, Петлюра – це "інші", які завжди присутні як об'єкт зневаги та ворожості. Згадування їхніх імен слугувало засобом для правильної ідентифікації радянськими громадянами себе в дусі здорового глузду. Тоталітарний дискурс різними засобами навіюватиме і утверджуватиме чорно-білий біполярний світ. Середини між добром і злом не може бути взагалі.

У даному випадку розлом проходив між "нормальним" радянським способом життя і "нерадянським", буржуазним, загниваючим, злочинним, збоченим, націоналістичним українським.

Втім варто не залишати поза увагою те, що тексти наших героїв та пам'ять про них насправді підривали офіційний дискурс та його основні положення про україно-російську дружбу, інтернаціоналізм, комунізм тощо. Теми національної проблематики, високої національної культури були небажані для офіційного дискурсу. Вони пропагували окремішність української історії від російської, трактували українську історію із національних позицій, розглядали національний розвиток як самоціль. Тому така пам'ять підпадала під "антирадянське", а значить в Радянському Союзі мала бути замовчуваною, критикованою та зневаженою за визначенням.

Пам'ять про Грушевського, Винниченка та Петлюру в незалежній Україні

Після 1991 року, коли політична ситуація кардинально змінилася, а з нею і українська історіографія зазнала суттєвих змін, пам'ять про наших героїв постала в рамках національної парадигми. Почали досліджуватися колишні теми-табу, відкрилися архіви, погляди дослідників звернулися до маловідомих тем, зокрема революційних подій 1917-1920-х років в Україні, і зокрема постатей Грушевського, Винниченка та Петлюри. Отримане знання було інтегроване до шкільного курсу історії України. Організовуються конференції та круглі столи з нагоди їхніх круглих дат. Наразі імена цих людей увійшли до публічного простору країни. Як це відбувалося і який характер носить їх згадування, в яких дискурсах і наративах вони найчастіше фігурують?

Михайло Грушевський

Після 1991 року персона Грушевського та пам'ять про нього була повністю реабілітовані. Відбулося повернення значної частини культурної та наукової спадщини вченого. Соціологічні опитування відзначають зростання позитивної динаміки його сприйняття серед населення країни.

Грушевський користується найбільшою симпатією державних інституцій у формуванні образу провідного історика і державного діяча. Образ Грушевського активно використовувався в умовах перебігу окремих виборчих кампаній. Адміністрація Леоніда Кучми під час президентської виборчої кампанії 1994 року активно послуговувалася ідеєю Кучми як третього президента, де першим президентом є Михайло Сергійович.

Ім'ям Грушевського названі наукові установи, навчальні заклади, музеї, вулиці багатьох міст країни. На вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Збудовано декілька монументів, зокрема в Києві, біля якого офіційні особи під час державних свят здійснюють покладання квітів. Монумент було відкрито у 1998 році. Він знаходиться поряд із Національним університетом імені Тараса Шевченка, пам'ятником тарасу Шевченку та Будинком Вчителя, де у 1917-1918 роках  проводилися засідання Центральної Ради. Зображення Михайла Грушевського фігурує на 50-гривневій купюрі.

Таким чином, можна говорити про створення за 20 років незалежності своєрідного канону вченого, який за масштабами поширення та частотою згадування, поступається лише Тарасу Шевченку. Нові українські еліти в пошуках легітимації також звернулися до образу Грушевського, видатного вченого та політика, провідника українського національного руху, пам'ять про якого часами толерувалася в Радянському Союзі, нарешті першого президента, сакральна спадщина якого таким чином переходила до наступних президентів та всієї української влади в цілому.

Володимир  Винниченко

На відміну від пам'яті про Михайла Грушевського, пам'ять про Володимира Винниченка мало цікавить політиків, бо образ письменника та мрійника слабко надається до легітимації. Натомість держава бере участь у вшануванні пам'яті Винниченка. Так присвоєння його імені Кіровоградському педагогічному університету у 1993 році, відкриття пам’ятника Винниченку у Кіровограді у 2010 році, постанова Верховної Ради України з нагоди його 125-річчя стали можливими за безпосереднього сприяння держави. Винниченку присвячена експозиція Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, де представлені його особисті речі, перевезені із французького містечка Мужен. 

Кіровоградський державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка

Натомість творча натура Винниченка, його постійні пошуки кращого життя» та його моральна «чесність із собою» заінтересувала наукову та мистецьку громадськість, які так його і репрезентують. Серед літературознавців та літературних критиків вже усталився погляд на Винниченка як на самобутнього письменника та першого українського модерніста. Окремі літературні твори Володимира Винниченка було включено до вивчення в шкільних і вузівських курсах з української літератури.

Ще однією особливістю пам’яті про Винниченка є те, що вона безболісно приєднується до багатьох часто конфліктних між собою дискурсів і пам’ятей. В українофонному патріотичному дискурсі акцентується українськість Винниченка, його відмова поступитись своєю мораллю, яка постає складовою частиною його українськості. До цього дискурсу прилягає, назвемо його, дискурс державницької історіографії, в якому наголошується на його ролі у державному будівництві у 1917 році. У межах цього дискурсу, але трохи окремо, увага звертається на ідеї В. Винниченка «всебічного національного і соціального визволення». Не чужий Винниченко і прихильникам лівих поглядів, для яких Винниченко – націонал-комуніст. Хоча цей останній дискурс є слабким, адже КПУ не вважає націонал-комунізм своєю спадщиною.

Симон  Петлюра

Найскладніший шлях із забуття доводиться долати постаті С. Петлюри. Він, поряд із очільниками ОУН і УПА та Іваном Мазепою, належить до історичних персоналій, майже кожне вживання імен яких в позанауковому контексті супроводжується дискусіями.

Ініціативи президента Віктора Ющенка, виписані в офіційних указах президента в першу чергу передбачали популяризацію імені Симона Петлюри. Незважаючи на добровільно-примусовий характер виконання таких документів та залучення до цього місцевих адміністрацій, які сприймають ці обов'язки як неприємний тягар, не можна не відзначити їхній позитивний вплив на популяризацію Грушевського, Винниченка і Петлюри і що головне власне підтримку дискурсу, у якому всі троє мають позитивний образ діяча національного руху, а їхні минулі розбіжності та конфлікти виносяться за дужки.

В Україні є лише один пам’ятник Симону Петлюрі — у Рівному. Його ім'ям названо вулиці, зокрема у Києві. Встановлення інших пам’ятників Петлюрі, зокрема у його рідній Полтаві не знаходить підтримки у владі.

Пам'ятник Симону Петлюрі в Рівному

Часто для дискредитації постаті Петлюри використовується тема єврейських погромів, які практикували повстанські отамани, що формально знаходилися під началом Петлюри у 1919 році. Хоча історики здебільшого спростовують безпосередню причетність Петлюри до погромів, у публічному просторі, зокрема Інтернеті, рідко які дискусії про Петлюру обходяться без акцентування на переслідуванні євреїв часів Громадянської війни.

Найбільш активно пам'ять про Симона Петлюру створюють історики, зокрема так званого національно-демократичного табору, та політичні сили із правого спектру, передусім Всеукраїнської організації "Свобода". Вони вбачають у Симоні Петлюрі національного вождя, який став символом української самостійності й незламності.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено