Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 лютого, 2013   ▪   Дмитро Вовнянко   ▪   Версія для друку

Піджаки проти погонів

Вороже і презирливе ставлення діячів Центральної Ради до українського військового руху в 1917–1918 роках обернулося катастрофою для української державності
Матеріал друкованого видання
№ 3 (271)
від 17 січня, 2013
Піджаки проти погонів

У часи Визвольних змагань 1917–1921 років в Україні відбувалося перманентне протистояння між лідерами політичних партій та урядовцями, з одного боку, та представниками військової еліти – з іншого. Керманичі Центральної Ради і Директорії без особливої прихильності ставилися до військових, не довіряли їм і час від часу очікували заколотів. Ті, своєю чергою, відповідали політикам-соціалістам неприхованим презирством і поміж себе називали їх зграєю ідеалістів та інтриганів. Така взаємна недовіра мала свої глибинні причини.

Соціалізм VS відродження

Конфлікт між українськими військовими і політиками-со­ціа­лістами – членами Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та партії українських есерів (УПСР) виник задовго до Першої світової. Національно свідомі українські офіцери царської армії переважно гуртувалися або біля «Просвіти», або біля нечисленної самостійницької Української народної партії Миколи Міхновського, цікавилися суто етнокультурним боком української справи (відвідували українські театри, купували чи спонсорували видання книжок, захоплювалися фольклором) або ж були адептами повної незалежності України. Військові байдуже ставилися до теорій Маркса та жаданих соціалістами економічних перетворень. Один із лідерів есдеків Симон Петлюра 1907 року зі сторінок журналу «Україна» звинувачував їх в «обмеженості й вузості» та закидав їм антисемітизм і русофобію. Ставлення політи­ків-соціалістів до українських військових було аналогічне ставленню до них самих російських есдеків та їхнього ліворадикального крила – більшовиків. Людей у погонах соціалісти сприймали однозначно як ворогів.

Порозуміння між соціалістами й офіцерами-українцями не було від самого створення Центральної Ради

Порозуміння між соціалістами й офіцерами-українцями не було від самого створення Центральної Ради. Перші стали на перешкоді вибору на голову Українського генерального військового комітету самостійника та популярного у військових колах Миколи Міхновського, були за придушення виступу полуботківців у липні 1917-го і взяли участь у розгромі однойменного Українського військового клубу, головного ініціатора та організаційного центру українізації частин російської армії весною-влітку 1917 року. Під час І Всеукраїнського військового з’їзду в травні 1917-го Володимир Винниченко заявив: «Не нації рішають в історії, але класи. Буржуї всіх країн між собою співпрацюють, щоби гнобити працюючі класи. Україні нема чого творити своєї армії бо вона нікого поневолювати не хоче. Їй треба тепер закінчити й уладити разом з працюючими російськими класами нове життя у спільній державі Росії». Однак, попри ці вкрай згубні для українського державного будівництва погляди, Центральна Рада була змушена миритися з такою реальністю, як українізація військових частин російської армії.

Фактично можна говорити про існування влітку-восени 1917-го двох сил в українському національному русі: соціалістичної Центральної Ради, з одного боку, та багатотисячних лав патріотично налаштованих військовиків, які впроваджували українізацію частин російської армії, – з іншого. ЦР намагалася контролювати військовий рух, але не встигала за ініціативами офіцерів-українців. Саме під впливом радикально налаштованого ІІ Всеукраїнського військового з'їзду Центральна Рада була змушена у червні 1917 року прийняти І Універсал про автономію України. Щоправда, згодом під тиском російського Тимчасового уряду від цієї «радикальної» ініціативи довелося відмовитися.

Читайтет також: Центральна Рада: початок шляху

Як наслідок – вона панічно боялася появи в середовищі військових харизматичного лідера (українського Бонапарта), який взяв би у свої руки всю владу в країні. Ці страхи були надто перебільшені. Військові сприймали ЦР як керівний орган Української революції і перекладали на неї все політичне керівництво та відповідальність, не замислюючись про реальні наслідки. У той час як Центральна Рада надмірно боялася військових, останні аж надто ідеалізували її.

Коли сила має значення

Проте в листопаді 1917 року на короткий час події примирили між собою політиків-соціаліс­тів і військових. Після того як до Києва дійшла звістка про більшовицький переворот у Петрограді, тут розгорнулася запекла боротьба відразу між кількома силами. Адміністративна влада фактично належала міській думі, а силова – штабу Київського військового округу, вірним поваленому Тимчасовому уряду. Більшовицька ж Рада робітничих і солдатських депутатів напередодні надходження звістки з російської столиці сформувала зі свого складу ревком та нашвидкуруч почала створювати й озброювати загони київських робітників і солдатів збільшовичених військових частин.

 Центральну Раду як серйозну силу всерйоз ніхто не сприймав

Центральну Раду як серйозну силу всерйоз ніхто не сприймав, хоча для неї події виявилися сприятливими. 2 листопада в Києві розпочав роботу ІІІ Український військовий з’їзд у складі 965 делегатів, а 4 листопада на базі українізованого курсу 2-ї Київської школи прапорщиків було відкрито 1-шу Українську військову школу ім. Б. Хмельницького. На цьому тлі більшовицький Революційний комітет Ради робітничих і солдатських депутатів зажадав, щоб саме йому передали всю владу в місті. Комісар Тимчасового уряду підполковник Іван Кириленко відповів рішучою відмовою, а командувач округу генерал Міхаіл Квєцинскій привів у бойову готовність всі підпорядковані йому частини: юнкерів Олексіївського та Костянтинівського військових училищ, 1-й школи прапорщиків та загони студентів-добровольців. Сили сторін становили приблизно по 4 тис. багнетів із кожного боку.

О 5-й вечора 10 листопада більшовики штурмували склади зброї на Печерську, але були зупинені юнкерами.

12 листопада в атаку пішли вже юнкери – вони намагалися роззброїти збільшовичені військові частини і теж зазнали невдачі. Уже ввечері сотні більшовиків та анархістів штурмували будівлю Олексіївського військового училища. Аж тут у протистояння втрутилася третя сила.

Ставлення до більшовицького перевороту Центральна Рада висловила у своїй резолюції від 8 листопада у формі рішучого протесту проти насильницьких дій червоних. Соціалісти з ЦР вважали себе демократичною силою – партнером російських партій із Тимчасового уряду і збройне захоплення влади більшовиками сприймали як силову узурпацію влади однією нечисленною партією.

Ще 10 листопада делегати військового з’їзду, курсанти військової школи та бійці 1-го українського запасного полку виставили караули в районі Володимирської вулиці та Бібіковського бульвару (тут містилися будівлі ЦР та секретаріатів) і не пускали туди загони обох ворогуючих сторін. Військовий секретаріат надіслав повідомлення до діючої армії.

Ввечері 12 листопада до Києва прибули перші українські батальйони. А вже на ранок 13-го там були сконцентровані полки ім. Богдана Хмельницького, ім. Павла Полуботка та ім. Михайла Грушевського, а також 413-й і 414-й піхотні полки зі складу українізованого 34-го армійського корпусу генерала Павла Скоропадського. Українські війська без бою зайняли всі ключові пункти в місті. І більшовики, і юнкери битися з ними не ризикнули. Центральна Рада завдяки потужній підтримці військових показала себе політичною силою, з якою доводилося рахуватися.

Опора влади 

Захисникам Тимчасового уряду на чолі з підполковником Кириленком була надана можливість без перешкод виїхати на Дон – до військ генерала Калєдіна. З більшовиками досягнуто певне порозуміння: їхні загони ніхто не роззброював. Проте й до злагоди було далеко. 17 листопада київські Ради робітничих та солдатських депутатів, представники профспілок та фабрично-заводських комітетів заявили про визнання найвищим органом у Росії більшовицької РНК і зажадали, щоб уся влада на місцях була передана Радам, а ЦР переобрана на Всеукраїнському з’їзді Рад.

ЦР постала перед складним вибором. Рішення про передачу всієї влади на користь Рад, здебільшого контрольованих більшовиками, ставило хрест на їхніх повноваженнях в Україні. В умовах дедалі більшої червоної загрози зберегти свою владу ЦР могла лише в союзі з військовими.

Читайте також: Як Центральна Рада втратила шанс створити українське військо

20 листопада у відповідь на заяву Ради робітничих і солдатських депутатів ЦР видала свій ІІІ Універсал, яким проголосила створення УНР як автономії у складі небільшовицької Росії, а себе вищим органом управління в Україні. У керованому Симоном Петлюрою Секретаріаті військових справ закипіла робота. Командувачем Київського військового округу був призначений представник УГВК при Верховному головнокомандуванні підполковник Віктор Павленко. Він рішуче взявся до справ – розпочалося формування двох сердюцьких дивізій та інших частин, серед яких і Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців Євгена Коновальця. Саме наявність українізованих частин на тій чи іншій території визначала автоматично поширення влади Центральної Ради. Наприклад, на Харківщині такими були 2-й Український запасний та Чигиринський полки і курсанти Чугуївського військового училища, на Катеринославщині (Дніпропетровщині) – Катеринославський гайдамацький курінь та 134-й Феодосійський полк, на Одещині – Одеська гайдамацька бригада тощо. Тобто український військовий рух став надійною і міцною опорою всієї вертикалі влади, яку вибудовувала Центральна Рада після свого ІІІ Універсалу. Більшовиків таке становище аж ніяк не тішило.

Керівники більшовицького Революційного комітету Георгій П’ятаков та Іван Пуке почали підготовку до збройного повстання проти ЦР у Києві. На боці червоних були готові виступити окремі частини київської залоги та загін Червоної гвардії – разом близько 8 тис. вояків. Це удвічі менше порівняно з військами, що були вірними Центральній Раді (17 тис. багнетів і шабель), але серед українських частин активно працювали більшовицькі агітатори, чиї заклики майже не відрізнялися від гасел соціалістів із ЦР. Доходило до курйозів: більшовики стверджували, що український уряд нарекли Генеральним секретаріатом, бо там засідають самі генерали. А царських генералів ворогами називали і червоні, і соціалісти з ЦР.

Згідно з планами більшовиків повстання повинні були розпочати вірні їм військові частини та Червона гвардія, а з боку Жмеринки на допомогу мав підійти збільшовичений 20-тисячний 2-й Гвардійський корпус. Більшовики не надто приховували своїх планів, і тому про підготовку заколоту стало відомо командуванню Київського округу. Підполковник Павленко не міг пропустити цього повз свої вуха. 9 грудня на Софійській площі було проведено урочистий військовий парад. Бадьорий вигляд українських вояків збентежив багатьох більшовицьких ватажків. А тим часом 10 грудня ставка Верховного головнокомандування, яку вже захопили більшовики, наказала перевезти 2-й Гвардійський корпус до Києва. Перекидання частин потребувало часу, а київські більшовики були вже здеморалізовані українським військовим парадом і відтягували час повстання.

Розв’язка наступила вночі 13 грудня, коли полки Сердюцької дивізії та галицький курінь Січових стрільців оточили казарми збільшовичених частин (1-го понтонного і 2-го телеграфного запасних батальйонів, 3-го і 5-го авіапарків, 1-ї кінно-гірської батареї, 524-ї Рязанської дружини, 5-го залізничного батальйону та дивізіону важкої артилерії). Усі вони були роззброєні й уже наступного дня повантажені в ешелони і відправлені в напрямку Росії.

У той самий час вояки полку ім. Богдана Хмельницького заарештували лідерів київських більшовиків: П’ятакова, Ерліхермана, Голубченка, Горбачова та ін.

Небезпеку становив тільки 2-й Гвардійський корпус, що вже рухався на Київ, та 18 грудня передові полки червоних були зупинені бійцями корпусу генерала Скоропадського. Перемога Центральної Ради, здобута за підтримки військових, була повна та незаперечна. 

Самоліквідація

Генерал Павло Скоропадський (майбутній гетьман України) у своїх мемуарах згадував, що рішення зупинити полки 2-го Гвардійського корпусу він приймав сам, на свій страх і ризик, без узгодження з Центральною Радою. Складно однозначно стверджувати, чиїми наказами керувався в Києві підполковник Павленко, але явно не санкцією голови Генерального секретаріату, есдека і переконливого противника військового руху Володимира Винниченка. Того самого 13 грудня за наказом останнього лідерів більшовицького заколоту в Києві випустили з-під арешту. Вони продовжили від імені Ради робітничих і солдатських депутатів проводити свою антиурядову пропаганду, звинувачуючи ЦР у співпраці з генералом Калєдіним на Дону.  

Трагедія першої радянської окупації України стала наслідком нерозуміння лідерами ЦР важливості української військової сили

Союзом із Калєдіним соціалістам з ЦР дорікали передусім через їхню співпрацю з військовими, зокрема царськими генералами (Бобровським, Єлчаніновим, Скоропадським та ін.). До речі, самі більшовики з такими самими царськими генералами (Потаповим, Бонч-Бруєвичем, Маніковським) співпрацювали в той самий час як годиться.

Реакція Центральної Ради була аж надто неадекватною і показала цілковиту безхребетність українського соціалістичного уряду та відсутність бачення реальної загрози українській державності. Вона звільнила всіх заарештованих більшовиків, а дії військових пояснила потребою роззброїти найбільш анархічні частини, бо вони, «підбурені нечесною агітацією більшовиків, весь час погрожували розгромом Києва з тих тяжких орудій, які були у них».

Подальші дії ЦР видавалися повним божевіллям. Вочевидь, керівництво Генерального секретаріату знову всерйоз занепокоїлося зростанням впливу військових і заходилося пошуком спільної мови з іншими соцдемами – більшовиками. Конфлікт із ними посилювався, а Центральна Рада не мала під рукою ще жодного адміністративного та економічного апарату, навіть на момент наступу військ Муравйова вона все ще перебувала на фінансовому утриманні вже червоного Петрограда. Київські склади ломилися від військових припасів, а корпус генерала Скоропадського фактично замерз у вагонах без теплих речей та польових пічок. Більшовики не приховували свого бажання захопити владу в Україні. 22 грудня до Харкова прибули перші російські червоні загони Сіверса і Ховріна, а ЦР 26 грудня відправила у відставку підполковника Павленка, 31 грудня – Симона Петлюру, 4 січня – генерала Скоропадського. 16 січня 1918 року було ухвалено самовбивчий «Закон УЦР про утворення українського народного війська (народної міліції)», за яким усі наявні регулярні частини української армії підлягали розформуванню. А вже 8 лютого більшовики захопили Київ. Трагедія першої радянської окупації України стала наслідком нерозуміння лідерами ЦР важливості української військової сили для обстоювання та збереження здобутків Української революції та захисту Української Народної Республіки від зовнішнього агресора. Замість розбудови своєї армії вона пішла шляхом самоліквідації.   

Як наслідок – Київ захопили російські більшовики. Щоб визволити його, ініціативу знову мали виявити українські військовики.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено