Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 січня, 2013   ▪   Леонід Ушкалов   ▪   Версія для друку

«Пізнай себе». Українська ідея Григорія Сковороди

У 1971 році Ігор Костецький написав блискучий есей «Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина», у якому зринає одне, на перший погляд, парадоксальне міркування про Григорія Сковороду: «Сковорода не надто думав про національність.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (267)
від 13 грудня, 2012
«Пізнай себе». Українська ідея Григорія Сковороди

Тим часом він був і зостанеться на всі часи українським мудрецем». Ясна річ, Костецький далеко не перший, хто казав про «українськість» Сковороди. Згадаймо хоч би те, що писав 1936 року Ніколай Арсеньєв у статті «Містична філософія Сковороди»: «Сковорода – справжній син України, української землі, української культури, української життєрадісної барокової доби». А ще раніше, 1912 року, Юзеф Третяк у книжці «Петро Скарга в історії та літературі Берестейської унії» назвав Сковороду «справжнім вивершенням тих позитивних моральних первістків, що дрімали в грудях українського народу», і трактував сковородинський містицизм як прояв українського національного характеру. Зрештою, навіть те, що наріжним каменем своєї філософії Сковорода зробив ідею самопізнання, можна вважати проявом його «українськості». Справді, як стверджував колись галицький геґельянець Клим Ганкевич у своїх «Нарисах слов’янської філософії»: «Коли про Бога та світ українець виробив у власній свідомості ясні поняття, то найважливішим питанням людського думання і досі є для нього успадковане від греків пізнай себе». Але чи має сковородинське «Пізнай себе» національний вимір?

Усвідомити своє серце

Цікаву відповідь на це запитання дав свого часу Александру Хиждеу в нарисі «Григорій Варсава Сковорода». Він стверджував, що український філософ розробив концепцію троїстого самопізнання, тобто пізнання себе як особи (іndi­­vi­duum), як громадянина (in statu) та як власне людини (in genere). І навіть наводив красномовну цитату з невідомого твору Сковороди «Симфонія про народ»: «Кожен мусить пізнати свій народ і себе в ньому. Чи ти рус?.. Будь ним… Чи ти лях? Будь ляхом. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французствуй. Татарин? Татарствуй. Усе добре на своєму місці й своєю мірою…»

Не наважусь услід за Хиждеу трактувати Сковороду як передвісника романтичної «національної філософії». Однак не підлягає сумніву те, що ідея самопізнання в українській традиції і до Сковороди, і після нього справді передбачала «пізнання свого народу й себе в ньому». Згадаймо «Апологію» Мелетія Смотрицького, пройняту надією автора пізнати правдиву «руську віру», а отже, врятувати і власну душу, і розшарпаний на клапті український народ, припинити згубну «війну України з Україною». Чи девіз романтика Якова Головацького: «Пізнай себе, буде з тебе». Або ж заклик панночки Марини з «Патетичної сонати» Миколи Куліша: «Українцю, спізнай самого себе!» Та й сковородинське «Пізнай себе» передбачало «пізнання свого народу й себе в ньому» вже хоча б тому, що на противагу просвітницькому гаслу: «Всі люди рівні» – наш філософ стверджував: «Усі люди різні». Пам’ятаєте його парадокс «нерівної рівності»? «Бог схожий на багатий фонтан, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над фонтаном напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних трубок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола фонтана. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні». Це стосується не тільки людей, а й народів. І, ясна річ, кожна людина найбільше любить свій народ. Та любов Сковороди до України була така ревна, що не раз викликала подив, а то й роздратування. Принаймні відомий український письменник і журналіст Жан Верне (Іван Вернет), вихований на ідеях Локка й Кондільяка, під час першої зустрічі зі Сковородою був такий вражений цією «надзвичайною любов’ю» філософа, що навіть посперечався з ним. «Діоген, – згадував пізніше Верне, – з усіх народів Греції вважав за людей одних тільки спартанців; Сковорода найбільше любив українців…».

Але чому? Відповідь на це запитання знаходимо в притчі «Убогий Жайворонок». Тут філософ змальовує образ України як краю, де «оселилася простота й царствувала дружба, що робила мале великим, дешеве дорогим, а просте приємним». І саме сюди, в Україну, приходить Божа Діва-Істина, втікаючи від світу, що потонув у гріхах. Що це? Не що інше, як старовинний мотив «гнаної Правди», який бере початок ще в «Явищах» давньогрецького поета й астролога Арата Солійського: «Тоді, зненавидівши рід людський, Правда полинула геть аж на небо». Пізніше про стародавню богиню справедливості Астраю, яка правила світом за золотого віку, а коли згодом над людьми запанували облуда, віроломство, чвари, насилля й жадоба, останньою серед богів полетіла на небо, писатимуть Овідій у «Метаморфозах» та Вергілій у «Георгіках». Цей мотив добре знаний і в літературі Нового часу, зокрема в слов’янських письменників. Пригадаймо хоча б «Лабіринт світу й рай серця» Яна Амоса Коменського, «Театр малого світу» Натанела Воднянського, «Божественний театр» Матея Конечного, казання Дмитра Туптала, Стефана Яворського аж до «Легенди про Великого Інквізитора» Фьодора Достоєвского. І в притчі Сковороди останнім відблиском золотого віку, коли люди шанували правду з власної волі, а не з примусу, постає його рідна Україна.

«Убогий Жайворонок» – це алегорія про «сродність» українців до добра та про їхню «несродність» до зла. І мудрий жайворонок Сабаш, і працьовитий дятел Немес, і навіть нерозважливий тетервак Фридрик, на відміну від нетопирів чи яструбів, зроду добрі. Прикметно, що саме тут зринає в Сковороди опозиція України й Росії. «…Не дивуйся, друже, що тетервак названий Фридриком, – каже філософ, даруючи притчу своєму приятелю Федорові Диському. – А якщо досадно, то згадай, що всі ми такі. Усю ж бо Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого ж соромитись! Тетервак, звісно, – птах немудрий, але й не злобивий. Не той дурний, хто не знає…, а той, хто знати не хоче». Росіяни – «сторонні люди». Вони бачать тільки те, що на поверхні, те, що здається їм глупотою, тому й називають українців тетерваками. Але вони не знають справжнього єства української людини, того, що вона належить до Божого світу. Смішний комусь тетервак має ім’я Фридрик, яке походить від германського Frithuric і означає «мирний вождь». А Сабаш означає «син миру», Немес – «справедливий». Усі вони – і Фридрик, і Сабаш, і Немес – діти миру, мешканці «Миргорода», тобто «горнього Єрусалима». Одне слово, гасло «Пізнай себе» означає для українця, зокрема, усвідомити своє добре серце, щоб не стати чужим своєму роду, бо, як каже філософ, «кожен народ…, мов та пшениця, може час від часу вироджуватись…».

Сковородинці

А тепер пригадаймо фінал «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. Пан Возний на прізвище Тетерваковський, – той самий, що в першій дії співав пісню «Всякому городу нрав і права», – таки ж не став чинити зла, згадавши, що він «от рожденія… расположен к добрим ділам», а хор уславлює всіх полтавців як добродіїв. «Наталка Полтавка» – це варіація на тему «Убогого Жайворонка» Сковороди, а її основна ідея – «сродність» української людини до добра. Возний – таки справді, як казали колись Олександр Русов, Микола Плевако, Михайло Грушевський та інші, «тип сковородинця», втілення «добрих традицій старої України», а сам Котляревський, за словами Едварда Вінтера, належав до «учнів Сковороди».

А хіба кирило-мефодіївські братчики з їхнім культом свободи й месіанською візією України не були «учнями Сковороди»? Згадаймо Івана Посяду, для якого два найвидатніші українці – Сковорода й Шевченко, «великий філософ» і «великий поет», Пантелеймона Куліша, який вбачав у Сковороді схожого на себе гордого одинака («полуаскет і стоїк строгий»), котрий цурається спокус світу, живучи «в храму духовної свободи, непідкупної правоти на лоні свіжої природи і хуторної простоти», Тараса Шевченка, чий похмурий філософський початок комедії «Сон» – «у всякого своя доля…» явно навіяний псальмою Сковороди «Всякому городу нрав і права»… Та головне – візія України в «Книзі буття українського народу» Миколи Костомарова. Колись саме Костомаров стверджував, що «кожен освічений українець знає» Сковороду. Йому і самому був чудово відомий набір ідей давнього філософа, зокрема те, що для опису поєднання видимої й невидимої природи в космосі, людині та Біблії він використовує апофатичні терміни христологічного догмата: видима й невидима природи існують так, як Божа та людська природа в Христі, – «незлитно, незмісно, неподільно й нерозлучно». І саме крізь призму цієї христологічної апофатики Костомаров пробував розглядати історію України.

Я міг би повторити вслід за Сергієм Єфремовим, що в ХІХ столітті «сковородинство» було в Україні «немов познакою культурної людини», пригадавши при цьому і «сковородинство» Квітки-Основ’яненка, і те, як високо цінував твори філософа Панас Мирний, мовляв, вони «скликали людей до опрощення і рівноправства», і слова Івана Франка: «Григорій Сковорода – поява вельми замітна в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітніша з усіх духовних діячів наших XVIII віку».

Вічний філософ

Та ще більшу вагу мав Сковорода в Україні ХХ століття. Він був культовим для нашого модернізму. Недарма один із теоретиків «Української хати» Андрій Товкачевський, розглядаючи життя та ідеї давнього філософа крізь призму ніцшеанства, писав: «Природа створила Сковороду, мабуть, тільки заради того, щоб пересвідчитись у власній здатності «творити не лишень нікчемних фіглярів, а й богів». Що вже казати про «українізацію» 1920-х років. Може, Володимир Коряк і мав рацію, коли писав, що наші «перші хоробрі» – творці нової України – у своїх напружених інтелектуальних пошуках пробували йти дорогою «від Сковороди до Маркса». Чи знали ці «аргонавти української інтелігенції», що обрана ними дорога веде від повноти буття до цілковитої вбогості? Навряд чи. Тож коли поколінню дітей Другої світової, як скаже Ліна Костенко, «обридли відьомські шабаші фікцій», у пошуках істини воно рушає у зворотному напрямку – «від Маркса до Сковороди». Саме в ідеях останнього можна вбачати коріння культурного й політичного резистансу українських шістдесятників. Пригадаймо хоч би образ Сковороди-«перворозуму» в «Індустріальному сонеті» Миколи Вінграновського, варіації на теми Сковороди у Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, поезію Василя Стуса, який називав філософа одним зі своїх «найкращих друзів», публіцистику Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, сковородинські розвідки Валерія Шевчука…

А по той бік «залізної завіси» згаданий на початку Ігор Костецький назве Сковороду одним-єдиним навчителем модерної України, людиною, котра репрезентує ту українську культуру, «яка має вселюдське значення». Василь Барка говоритиме про Сковороду як про «найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу», а власне життєве кредо окреслить словами: «Світ мене спіймав, але не вдержав». Дмитро Донцов присвятить останні дні життя праці над статтею «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» – прикінцева сторінка рукопису так і залишилась у його друкарській машинці…

А що ми шукаємо в Сковороді сьогодні? Різне. Оксана Забужко – ту домежну повноту буття, яку вона називає «третім рівнем свободи», Юрій Андрухович – предтечу хіпі, Володимир Єшкілєв – постмодерну театральність, Юрій Іздрик – ризоматичність… Як не повірити Сергію Жадану, який нещодавно на мистецькому фестивалі «De libertate» сказав: «Сковорода – це вічне». Одне слово, у пошуках власної ідентичності ми дедалі частіше звертаємося до Сковороди. Може, нехай не сьогодні, то завтра в наших душах таки запанує сковородинський образ України як відблиску золотого віку, образ, що несе в собі віру, надію й любов…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено