Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 листопада, 2012   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Академія, яку заснував Скоропадський

У жовтні 1941 року в зайнятому німцями Києві здійснюється спроба відновити діяльність Української Академії наук. Академіки, котрі залишилися в місті, разом з професорами проводять збори, на яких президентом Академії обрано Володимира Плотникова. Відновлюють діяльність декілька академічних інститутів. Це була свідома позиція людей, які навіть в тих тяжких умовах намагалися не дати загинути науці.
Академія, яку заснував Скоропадський

Діяльність гетьмана Павла Скоропадського можна оцінювати по-різному. Для цього існують вагомі підстави: надто непростим, неординарним був цей політичний діяч, надто суперечливими – його вчинки.

Та і як підрахувати плюси й мінуси гетьманського правління, коли у наступні страхітливі роки війни всіх проти всіх від Української держави Скоропадського мало що залишилося, крім спогадів учасників подій (далеко не всіх, бо багато люду загинуло, померло від голоду і хвороб та з тих чи інших причин замкнуло вуста печаткою мовчання) та документів (також далеко не всіх, бо рукописи, може, й не горять, а от документи нерідко невідь куди зникають)...

Проте був у діяльності Скоропадського як державного очільника той позитив, що не викликає сумнівів ні в кого (звісно, якщо ви не є несамовитим імперським шовіністом чи комуністом) – створення Академії наук.

Перші кроки

Власне, ідея створення такої Академії існувала вже тривалий час, і спочатку Наукове Товариство імені Шевченка у Львові, а потім Українське Наукове Товариство у Києві мислилися їхніми засновниками та членами як прообрази найвищого українського наукового зібрання. З квітня 1917 року Центральна Рада починає працювати над документами про створення Академії наук; але далі обговорень справа не просувається. Ба більше: в колах соціалістів домінує думка, що така Академія має бути суто гуманітарною установою, бо, мовляв, серед науковців-природничників недостатньо «щирих українців» (читай – учених із соціалістичним світоглядом). Ідея була підхоплена урядом Скоропадського: на пропозицію міністра освіти та мистецтва Миколи Василенка була створена спеціальна комісія, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 року розробила законопроект про заснування УАН. Тепер ішлося про повноцінну Академію, яка мала охоплювати всі основні сфери науки.

14 листопада законопроект був затверджений гетьманом. Зверніть увагу: в один день із сакраментальною «Грамотою про федерацію» з Росією. Справді, українці – люди унікальні: нерідко два, а то й три гетьмани сусідять в одній-однісінькій державній голові…

Урочисте відкриття Української Академії наук відбулося 24 листопада, а перші робочі загальні збори – 27 листопада 1918 року. За статутом, Академія мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, правознавець Ф.Тарановський, фахівець з теоретичної механіки С. Тимошенко. На президента Академії Скоропадський запросив Михайла Грушевського, але він відмовився. Відтак установче спільне зібрання 27 листопада обрало президентом УАН Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем – Агатангела Кримського.

Пізніше Вернадський згадував про початок роботи УАН: «На цьому засіданні я був вибраний одноголосно закритим балотуванням Президентом-головою Української Академії наук. Дмитро Багалій – віце-президентом, а Агатангел Кримський – неодмінним секретарем. Наступного дня після моїх виборів я надрукував у київських газетах листа про вихід мій з Партії народної волі, членом якої і членом центрального комітету якої я був з самого її заснування. Я зробив цей крок, оскільки вважав і вважаю принципово, що президент Академії наук не повинен належати до якоїсь політичної партії на час свого президентства… Дружно та енергійно пішла творча робота нової Академії наук. Планів було багато. Я зараз же почав створювати експериментальну базу з геохімії і біогеохімії, над якими після мого приїзду в Київ я весь час неухильно працював. Я зробив доповідь на засіданні Фізико-математичного відділення Української Академії наук про значення живої речовини в геохімії. Була прийнята тематика експериментальної роботи в цій галузі. Це був початок Біогеохімічної лабораторії і експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота йшла в воєнних умовах, але ми все ж таки одержували результати. Молодий хімік Науменко під моїм керівництвом поставив досліди в лабораторії цукрозаводчиків. Він був офіцер, і під час однієї з тривог був убитий. Велика частина дослідів загинула, колби лопнули від морозу, але один з контрольних дослідів зберігся і був доведений до кінця Оглоблиним, дуже талановитим ентомологом з хімічним ухилом».

Коли Володимир Вернадський через кілька років по закінченню війни всіх проти всіх, уже полишивши Україну, доповів у Парижі результати тих київських дослідів 1918-19 років, вони викликали сенсацію…

Одразу ж було визначено, що видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсними членами могли стати не тільки громадяни Української Держави, а й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці також могли стати українськими академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Гетьманський уряд ще встиг виділити кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії: на початку в ній було три інститути, 15 комісій і Національна бібліотека (сьогодні вона заслужено носить ім’я Вернадського).

Ще якихось 20 років тому ювілей Академії відзначали не в листопаді і роком її заснування вважався не 1918, а 1919 рік. Бо ж визнати нерадянське коріння найповажнішої наукової установи УРСР було неможливо. Відтак заснування НАНУ прив’язували не до указу гетьмана Павла Скоропадського, а до акту радянської влади, яким підтверджувалися права Академії на будинок по вулиці Володимирській де й сьогодні міститься її Президія.

Невідомий президент

Хоча більшовики й поставили УАН (згодом ВУАН, потім АН УРСР) під свій контроль – до початку 1930-х частковий, потім повний – вони змушені були зважати на певні академічні традиції, зокрема, на те, що очолювати Академію має не партійний ідеолог, а справжній науковець. Після Вернадського, як зазначає Вікпедія, президентами Академії були Микола Василенко (1921–1922) – той самий, котрий доклав чималих зусиль  до її створення, Орест Левицький (1922), Володимир Липський (1922–1928), Дмитро Заболотний (1928–1929), Олександр Богомолець (1930–1946), Олександр Палладін (1946–1962), Борис Патон (з 1962 року і до сьогодні); Борис Євгенович Патон народився у день перших загальних зборів УАН, 27 листопада 1818 року…

У Вікіпедії, де, здавалося б, відсутня цензура, немає інформації про ще одного визначного науковця, котрий також був президентом Академії.

Трагічний 1941 рік. Після початку радянсько-німецької війни Академію наук УРСР поспішно евакуюють на схід. Евакуйовують не тільки тих, хто може принести якусь користь у боротьбі з нацистами, конструюючи нову зброю чи пишучи полум‘яні пропагандистські тексти. Вивозять і тих, хто, як вважають, в силу свого походження чи ранішої позиції може виявитися недостатньо стійким. Проти їхньої волі вивозять старих Кирила Студинського, Агатангела Кримського, й сліди обох корифеїв української науки губляться в таборах Північного Казахстану.

Але певне число академіків залишається на окупованій нацистами території, в Києві й у Львові. І не лише академіки, а й професори та доценти. Тож у жовтні 1941 року в зайнятому німцями Києві здійснюється спроба відновити діяльність Української Академії наук. Академіки, котрі залишилися в місті, разом з професорами проводять збори, на яких президентом Академії обрано Володимира Плотникова. Відновлюють діяльність декілька академічних інститутів. Це була свідома позиція людей, які навіть в тих тяжких умовах намагалися не дати загинути науці. І, як не парадоксально, з погляду радянської влади їхня діяльність також виявилася корисною, бо ж, скажімо, фонди багатьох інститутів, зокрема Інституту біохімії, не було пограбовано, і, використовуючи це обладнання, практично зразу ж могли розгорнути роботу ті, хто повернувся з евакуації в 1944-му.

Сам Володимир Плотников був етнічним росіянином. Народився він в Орлі 1873 року. Отримав першорядну освіту й академіком став ще 1920 року, оскільки наукові заслуги його були безсумнівні і незаперечні. В радянський час завідував Інститутом хімії, а одночасно й кафедрою в Київському політехнічному інституті. В жовтні 1941 року, як уже було сказано, колеги його обрали президентом відродженої УАН. Та вже в січні 1942 року діяльність цієї Академії заборонила німецька адміністрація. Плотников помер у Києві в 1947 році. Його не було виключено з радянський академічних довідників, проте про будь-яку його діяльність, починаючи з 1941 року, в жодному з цих довідників ви не знайдете ані слова.

Обсяг наукових заслуг Володимира Плотникова і його громадянська позиція, яка полягала в тому, що цей, власне, далекий від українства за своїм походженням чоловік, в дуже тяжкий час погодився підставити своє ім‘я під справу відродження української Академії, справу небезпечну і з погляду німців, і з погляду радянців, які пвовернулися до Києва через три роки, змушує сподіватися на те, що на будинку Президії Академії наук по вулиці Володимирській колись з’явиться меморіальна дошка і на честь ще одного президента УАН – академіка-хіміка Володимира Плотникова.

Що ж далі?

Ну, а тепер – про сумне. Терор (як у фізичному, так і в ідеологічному сенсі), що розквітнув за сталінських часів, спеціально описувати не буду – це речі загальновідомі. У післясталінські часи стало помітно легше. Хоча й Академія наук УРСР з кожним роком втрачала свій український характер. Публікації на природничо-наукові теми українською мовою майже зникли на початку 1970-х, гуманітарні українською (про зміст мову не ведемо) зменшилися до мінімуму трохи пізніше. І взагалі – Академія в основному обслуговувала радянський ВПК, тому в гуманітарних її інститутах працювало станом на 1986 рік не більше, як 5% наукових співробітників. Але все ж решта – 95% дослідників, які працювали в природничо-наукових і технічних установах, а також в установах медико-біологічного профілю, мали змогу займатися наукою і мали змогу давати високоякісні результати.

А далі настала незалежність, до відновлення якої чимале число науковців та аспірантів докласи чималих зусиль. Але…

Попри економічну кризу 1990-х, попри скорочення практично вдвічі числа працівників тепер уже Національної Академії наук України, попри постійне невиконання владою чинного законодавства, яким передбачене фінансування української науки з держбюджету в обсязі, не меншому за 1,7% ВВП, попри відверто хамське ставлення з боку олігархів до НАНУ (її річний бюджет сумірний з річним бюджетом такого футбольного клубу, як «Шахтар»…), - попри все це наука в Україні ще жива. Ба більше: за висновками авторитетних наукознавців, українська наука здатна забезпечити собі гідні позиції у світі за цілою низкою пріоритетних наукових напрямів. Ідеться насамперед про розробку новітніх розділів математики і теоретичної фізики; про дослідження наноструктур і розробку нанотехнологій; про радіофізику міліметрового та субміліметрового діапазонів; про імунобіотехнології, біосенсорику та молекулярну діагностику; про біотехнології рослин та біофізику; про кріобіологію та кріомедицину; про нейронауку, зокрема нейрофізіологію; про інформатику, мікро- та оптоелектроніку; про численні аерокосмічні технології, а також про низку інших напрямів фізики, хімії, біології. Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний – принаймні, для Європи – потенціал матеріалознавчої науки. Чимало створених у цих галузях технологій і ноу-хау вже сьогодні могли б потужно вийти на світові ринки. Якби це було комусь із можновладців потрібно.

Можуть зауважити: світовою практикою є зосередження фундаментальних досліджень в університетах, а прикладних – у потужних лабораторіях. І, мовляв, у довгостроковій перспективі Україна неминуче прийде до саме такої системи організації науки, відтак Академія відімре (дехто з надто ревних «борців із тоталітарною спадщиною» взагалі називає НАНУ «недолугим виплодком комуністичної системи»). Та чи не варто бути більш обережними і зваженими у критиці геть усього, що створено у минулому? Бо ж чи існує в Україні сьогодні хоча б один виш, який заслуговував би ім’я університету? Чи існують у нас традиції вільної вищої школи? Й у скільки разів (саме разів) більше, ніж його не те що французький, а чеський чи польський колега, вітчизняний викладач завантажений аудиторними годинами й у скільки разів меншу винагороду він одержує за більшу працю? Іншими словами – де йому взяти силий час для справжньої науки (про окремих ентузіастів не йдеться, а йдеться про загальний принцип)? Крім того, чи знають «європеїзатори», що таке Товариство Макса Планка у Німеччині, що об’єднує близько 80 науково-дослідних інститутів та робочих груп переважно у Німеччині з десятками тисяч працівників і з вагомою часткою державного фінансування?

Отож – обережніше з майже ровесницею незалежної України, Академією, створеною за указом гетьмана Скоропадського…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено