Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 жовтня, 2012   ▪   Олександра Стасюк   ▪   Версія для друку

«Демократія» по-сталінськи. Як Кремль намагався легітимізувати добровільність приєднання Західної України до СРСР за допомогою виборів

Радянська модель управління, базована на однопартійній диктатурі та необмеженій владі «вождя всіх народів» товариша Сталіна, була глибоко чужа українцям, які здавна звикли вирішувати громадські проблеми колективними методами.
Матеріал друкованого видання
№ 43 (260)
від 25 жовтня, 2012
«Демократія» по-сталінськи. Як Кремль намагався легітимізувати добровільність приєднання Західної України до СРСР за допомогою виборів
Фотогалерея: «Демократія» по-сталінськи (зображень: 11)

Радянська модель управління, базована на однопартійній диктатурі та необмеженій владі «вождя всіх народів» товариша Сталіна, була глибоко чужа українцям, які здавна звикли вирішувати громадські проблеми колективними методами. Зрештою, в деяких регіонах до приходу більшовиків була усталена традиція голосування, що грунтувалася тією чи тією мірою на демократичних засадах і принципах. Насильне впровадження комуністичної системи виборів без вибору супроводжувалося зламом традиційного укладу жит­­тя і стало вельми травматичним досвідом, що в певних випадках межував із цивілізаційним розривом. Яскравим прикладом, зокрема, можуть слугувати повоєнні електоральні кампанії в Західній Україні, які мали юридично закріпити право Кремля на володіння новоприєднаними землями.

вибори-фікція

Уперше з безальтернативністю радянського електорального законодавства місцеві жителі зіт­кнулись, обираючи Народні збо­­ри в жовтні 1939 року, коли було прийнято вікопомне рішення про приєднання Західної України до УРСР. Тоді велике незадоволення і глибоке здивування галичан та волинян викликали надзвичайно стислий термін кампанії (від 14 до 17 жовтня), усунення від участі в перегонах конкуруючих політичних сил, відсутність справді таємної процедури голосування тощо. З не меншими порушеннями Конституції відбувалися вибори до місцевих органів влади у грудні 1940-го, адже нелегітимним був уже сам факт їх проведення після призначення виконкомів обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих, які почали функціонувати ще в серпні того ж таки року. Ці та інші випадки маніпулювання Основним Законом спричинили численні протести громадян у формі бойкоту виборів, котрі, однак, не мали системного характеру й виникали радше спорадично – як реакція на незаконні або непрофесійні дії чиновників. Водночас більшість місцевого населення спершу виявляла лояльне ставлення до нового режиму. Жителі краю в той час купилися на гасла «визволення від польсько-панської неволі» та розбудови Української держави у формі УРСР, якими влада ефектно маніпулювала, використовуючи суспільні настрої на свою користь.

Практику «освоєння» західноукраїнських земель сталінський режим із новою силою розгорнув у повоєнний період. Вибори до Верховних рад СРСР (9 лютого 1946-го) та УРСР (10 лютого 1947-го), а також місцевих рад (31 грудня 1947-го) розглядали як продовження передвоєнних виборчих кампаній, що мало засвідчити тяглість більшовицьких урядових традицій, а заодно й продемонструвати перед країнами Заходу «торжество радянської демократії». Однак неповних двох років панування сталінського режиму на західно­українських землях (1939–1941), позначених жахливим червоним терором, вистачило, щоб вилікувати її жителів від будь-яких прокомуністичних симпатій. Зважаючи на це, влада зустрілася із зовсім іншими суспільними настроями, що позначилося на характері та загальному перебігу виборчих кампаній, які населення, спираючись на підтримку українського самостійницького підпілля, відверто ігнорувало.

За силовим сценарієм

Радянське керівництво було добре поінформоване про антибільшовицькі настрої, що панували в середовищі західних українців, тому відразу готувалося провести вибори за силовим сценарієм. Упродовж січня – квітня 1946 року в містах і селах регіону було розміщено понад 3,5 тис. гарнізонів регулярних військ, що налічували понад півмільйона бійців. Вони мали блокувати доступ до населених пунктів загонам УПА і виконувати поліційні функції.

З огляду на це перші повоєнні виборчі кампанії в Західній Україні мало нагадували мирну процедуру волевиявлен­­ня, а радше були масштабними мілітарно-політичними операціями, для реалізації яких влада мобілізувала величезний апарат чиновників, партпрацівників та значні збройні потуги. Вибори до Верховної ради СРСР 9 лютого 1946 року й Верховної ради УРСР 10 лютого 1947 року відбувалися в обстановці морального та фізичного тиску на населення, численних порушень із боку представників влади й масштабних фальсифікацій. Однак навіть застосування примусу та жорсткіших репресивних заходів (як-от арешти, вивезення на Сибір, шантаж, провокації, побиття й розстріли, принцип збірної відповідальності тощо) не дало комуністам бажаного результату.

Порушення виборчого законодавства СРСР починалися вже на етапі висування кандидатів у депутати, коли, попри закріплене Конституцією право на демократичність виборів, ними ставали лише члени правлячої Комуністичної партії. Окремих представників західноукраїнсь­кої громадськості, які наважувалися запропонувати альтернативні кандидатури, влада швид­­ко позбавляла ентузіазму, висуваючи проти них звинувачення в нелояльності до режиму або ж виголошуючи популістські дум­­ки про те, що ніхто краще за комуністів не подбає про потреби трудящого люду.

З огляду на небажання селян брати участь в агітзаходах районне начальство зганяло населення на мітинги та збори силою, членів виборчих комісій призначало без їхньої згоди, водночас масовими були випадки ув’язнення останніх, як і окремих виборців напередодні дати голосування. Дільниці також були облаштовані з численними порушеннями: у багатьох із них не існувало кабін або вони були прозорі (з марлі), бракувало олівців або чорнила в чорнильницях. Біля кожної урни стояв охоронець, виконуючи роль наглядача, що фактично унеможливлювало вільне волевиявлення людей.

У день виборів, не дочекавшись добровільної явки, уповноважені з допомогою військових зганяли населення до виборчих приміщень силою, під багнетами та кулеметами. Людям погрожували арештами, вивозом на Сибір, нищили майно, спалювали хати й присадибні споруди. Селян, які чинили спротив, виганяли з хат роздягнутими й босими, били до каліцтва, а інколи й убивали. Тих, хто намагався втекти й пересидіти день виборів у лісі, завертали назад завбачливо розташовані навколо сіл військові застави, озброєні кулеметами та гарматами.

З огляду на масову неявку населення уповноважені з районів кидали бланки власноручно. Так само чинили військові, що ходили від хати до хати з малими урнами, маючи завдання обслуговувати немічних та хворих і збирати голоси селян, які не з’явилися на дільниці. Як наслідок – під час підрахунку бюлетенів часто виявлялося більше, ніж виборців. Наприклад, у селі Мостище (Калущина) під час виборів до ВР СРСР 9 лютого 1946 року в урні їх виявили на 100 більше, ніж було громадян у списках, у селі Дем’янка-Лісна (Жидачівщина) – на 63 тощо.

На багатьох дільницях під час підрахунку голосів як дійсні зараховували бюлетені з перекресленими прізвищами кандидатів та антирадянськими фразами, стираючи написане гумкою або підмінюючи його новим, для чого в кожного уповноваженого з району було кількадесят бланків про запас. Таким чином, у протоколи вносили не реальні результати, а потрібні владі цифри й під страхом арешту примушували членів комісії засвідчити їх своїми підписами. Коли ті відмовлялися, фальшивий документ затверджували енкаведисти з числа охоронців виборчої дільниці. Відтак його відправляли в район. У багатьох селах уповноважені змушували членів комісії підписати протокол задовго до закінчення голосування, щоб відвезти урни до настання темряви. Незаконні дії чиновників, їхній страх перед повстанцями та панічна втеча із села викликали зневажливе ставлення місцевих жителів, які між собою говорили про партійців із району: «Схопили ті урни, як чорти душі, й потаскали».

Народний бойкот

Щоб зірвати вибори, члени підпілля ОУН розгорнули широку агітацію, розклеювали листівки, роздавали населенню брошури протестного змісту, закликали на зібраннях селян бойкотувати вибори. Однак найбільший резонанс у краї, безперечно, мали збройні акції повстанців, спрямовані на зрив кампаній: убивства уповноважених до проведення голосування та представників сільського активу, пошкодження виборчих приміщень, знищення списків громадян, викрадення урн, виведення з ладу телефонних і телеграфних ліній, залізниць, мостів тощо.

Читайте також: Совєтизація українізацією

Місцеве населення активно чинило спротив незаконним діям радянських посадовців, вдаючись до своєрідних методів протесту. Селяни відмовлялися відвідувати мітинги та збори напередодні виборів, нищили агітаційну літературу. Сміливіші відверто заявляли уповноваженим із районів про небажання голосувати за представників влади, яка довела їх до повного зубожіння, вдавалася до насильства та репресій. Зокрема, на мітингу в селі Плав’є на Сколівщині люди заявили: «Ми не голосуватимемо за комуністів, які нас грабують, палять, вивозять на Сибір». Щоб не йти в день виборів на дільниці, ховалися на горищах, у льохах і стодолах, вдавали хворих, розпочинали якусь невідкладну роботу тощо.

Особливу активність виявляли жінки, які лементували на мітингах, обзиваючи енкаведистів та партійців лайливими словами, й навіть заводили бійки. Так, у селі Наконечне Друге (Львівщина) місцева жителька Анна Гулик вигнала членів виборчкому зі своєї хати з криком: «Я за комуністів і комсомольців не буду голосувати». Дружина священика Наталія Гриник із села Чернилява на Львівщині подерла й викинула бюлетень у піч на очах в енкаведистів, які прийшли до її оселі й змушували голосувати. Траплялися й курйозні випадки, як-от у селі Мостище на Калущині, де 86-річна бабуся Явдоха Люнда лила на енкаведистів воду та била їх кочергою. Чоловіки, відчуваючи відповідальність за родину й усвідомлюючи можливі наслідки спротиву владі, поводилися стриманіше, але й вони не оминали нагоди висловити зневагу до керованої сталінської «демократії».

Антирадянські настрої західних українців, підкріплені антивиборчою пропагандою ОУН та бойовими акціями УПА, вилились у масовий бойкот: у багатьох селах, незважаючи на репресії, ніхто, крім уповноважених із району, сільського голови та гарнізонників, не голосував. Усвідомлюючи неправомірність дій влади, її насильства щодо населення, голосувати відмовлялися навіть учителі-східняки, прислані урядом у західноукраїнські області для насаджування там комуністичної ідеології. Бойкот виборів із боку місцевого населення негласно підтримували також поодинокі бійці ЧА, які в деяких випадках самі проводили антивиборчу агітацію, як-от в околицях Краковця та Крукеничів (Львівщина), де червоноармійці погрожували розстріляти кожного, хто добровільно віддасть свій голос за представників влади.

Електоральний фарс

Отже, лише застосування сили та численні фальсифікації під час підрахунку голосів дали комуністам змогу заявити про одностайність голосування в Західній Україні на виборах до ВР СРСР і УРСР та переконливу перемогу блоку комуністів і безпартійних. Насправді лютневі вибори 1946 та 1947 років не мали ні демократичного, ні легітимного характеру й, по суті, були зірвані. Не­офіційно це визнавали й самі представники влади. Зокрема, підбиваючи підсумки голосування на дільниці в селі Блюдники Галицького району Станіславської області, уповноважений із району оперпрацівник НКВД Коростєльов заявив: «Ми маємо всього 12 голосів патріотичних», маючи на увазі себе та бійців гарнізону, які єдині підтримали більшовиків добровільно. А секретар Миколаївського райкому КП(б)У (Дрогобицька область) Гуцалюк на нараді обласного партактиву 16 лютого 1946 року змушений був визнати, що вибори були б провалені, якби не присутність військових.

За офіційними цифрами, із ­

3 млн 949 тис. 265 виборців, зареєстрованих у західних областях, у голосуванні взяли участь 3 млн 936 тис. 484 осіб, тобто 99,6%, серед них за кандидатів правлячої партії віддали свої голоси понад 99,8%. Однак, згідно з підрахунками сучасних дослідників (які збігаються з тодішніми даними націоналістичного підпілля), під час виборів до ВР СРСР та УРСР у 1946–1947 роках добровільно проголосувало не більше ніж 10% населення Західної України, під терором – 30–40%, а 60% узагалі не прийшло на дільниці. У містах та прикордонних селах відсоток охочих до волевиявлення був дещо вищим (до 30%), що пояснюється як наявністю численніших військових гарнізонів, так і великою кількістю адміністрації та чиновників, які були членами КП(б)У або ж залежали від партійного начальства.

Без ґрунту під собою

Попри значні успіхи режиму в радянізації західноукраїнських земель та майже повне винищення учасників визвольного руху, вибори до Верховної ради СРСР і УРСР 1950-го й 1951-го усе ще проходили під ідеологічним та фізичним тиском, бо місцева комуністична влада не відчувала опертя в масах і далі боялася спротиву з боку уцілілих підпільників. Як і за попередніх кампаній, у 1950–1951 роках на території Західної України майже в усіх населених пунктах були відділи МВД та МГБ, а також групи озброєної адміністрації. Однак знекровлене підпілля вже не могло чинити реальних перепон проведенню режимних заходів такого масштабу. Водночас, беручи до уваги досвід попередніх виборів, керівництво ОУН не бачило сенсу в масштабному протистоянні, адже влада, знехтувавши волевиявленням населення, готувалася й цього разу оголосити заздалегідь відомий результат.

Читайте також: Від імператорської до національної: як українізувалися частини російської армії

Відсутність збройного опору з боку націоналістичного підпілля значно послабила протистояння між більшовиками та опозицією, однак не зменшила потреби владних зловживань та фальсифікацій, бо населення й надалі трималося позиції абсентеїзму. З огляду на нові обставини радянські чиновники навіть не намагалися забезпечити його стовідсоткову явку до виборчих урн і за вже апробованим методом самі вкидали туди потрібну кількість бюлетенів. Як наслідок у багатьох містах і селах виборці, не дійшовши до дільниць, дізнавалися від сусідів чи знайомих, що за них уже проголосували і що вони можуть повертатися додому. В деяких населених пунктах громадян узагалі ніхто не скликав на виборчі дільниці, як-от на присілку Межибрідське біля села Зелена Надвірнянського району Станіславської області, де начальник групи, яка під час виборів 25 лютого 1951 року повинна була ходити присілком з урнами, спав цілу ніч, а зранку сам укинув усі бюлетені й сказав повідомити людей, що вони вже «проголосували». Непоодинокими були й випадки, коли на дільниці один член сім’ї «здійснював волевиявлення» за всіх домочадців та ще й кількох сусідів або коли члени виборчої комісії, не заставши господарів у хаті, змушували проставити позначки в бюлетенях їхніх неповнолітніх дітей чи психічно хворих членів сім’ї, зараховуючи ці голоси як повноправні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено