Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 жовтня, 2012   ▪   Ігор Дерев’яний   ▪   Версія для друку

Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває

Потрапивши у табори колишні вояки УПА не мирилися із заведеними там порядками, організовували повстання та стали одними з ініціаторів та активних учасників революції у радянській табірній системі після смерті Сталіна
Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває

Після Другої світової війна в Україні не припинилася. Ще протягом майже одного десятиліття після її офіційного завершення тут тривала запекла боротьба між УПА (згодом збройним підпіллям) та сталінською репресивною машиною. Статистика жертв серед учасників та прихильників українського визвольного руху за 1944–1953 роки сягає близько півмільйона осіб. Радянськими органами держбезпеки було заарештовано – 134 тисячі осіб (більшість були членами ОУН), знищено (загинули у боях та були розстріляні) – 153 тисячі (найбільшу частину становили вояки УПА, решта – підпільники) та депортовано – 204 тисячі осіб (переважно сім’ї учасників визвольного руху, а також співчуваюче цивільне населення).

Під суворим режимом

Полонених повстанців та підпільників очікував слідчий процес з усіма його складовими: камери, допити, тортури, провокації… Після завершення слідства, якщо вироком була смертна кара, в’язня розстрілювали у спеціальних камерах. На час 1947–1952 років смертну кару скасували, відтак найчастішим вироком стало ув’язнення на 25 років у трудових таборах (ІТЛ – від рос. «исправительно-трудовые лагеря»). Такий вирок дійсним та активним  учасникам підпілля виносили позасудові органи (ОСО – “Особое совещание”, та ВТ – військовий трибунал при НКВД, МВД). Вироки у 10 років – прихильникам визвольного руху, які могли й не бути причетними до підпілля, проте допомагали повстанцям харчами, одягом чи медикаментами. Опісля в’язнів переводили до пересильної тюрми, де вони очікували на етап – транспортування до ІТЛ.

Читайте також: Норильський вірус непокори

Ще з 19 квітня 1943 року згідно зі спеціальним указом Президії ВР СРСР для українських повстанців створили окремі каторжні табори. А 1948 року у системі ГУЛАГу з’явився новий вид ІТЛ – «особлаґ», тобто спецтабір. У травні цього року постало 12 особлаґів, найбільші з яких № 2 – Горлаґ у Норильську, № 4 – Степлаґ у Джезказгані, Казахстан, № 5 – Берлаґ у Магадан, № 6 – Речлаґ у Воркуті, № 7 – Озерлаґ в Тайшеті Іркутського краю та № 8 – Песчлаґ у Караганді, Казахстан. Ліміт місткості спецтаборів встановили у 145 тисяч в’язнів, однак вже за два роки арештантів було понад 275 тисяч. А найбільше в Озерлазі, Речлазі та Песчлазі – по 30–40 тисяч “нелояльних до СРСР громадян” у кожному. 

Лаґпункт біля копалень ім. Матросова (до 1953 р. називалася ім.. Берії), спец табір № 5 ‑ Берлаґ (Колима), 1956 р.

Це були табори суворого режиму, в’язні яких примусово працювали на будівництвах заводів та у видобувній промисловості в нелюдських умовах: 12-годинний робочий день, фіксовані норми виробництва, котрі за вказівкою бригадира слід було доробляти у позаробочий час під пильним оком озброєних конвоїрів. Плюс до цього свавілля адміністрації та охорони таборів, знущання кримінальних зеків – «урків», часто спеціально нацьковуваних на “політичних” табірною адміністрацією. Атмосфера безнадії, яка панувала за таких умов, яскраво описана у творах колишнього в’язня, «сина попа» Варлама Шаламова.

Для тих, хто таки дожив до кінця строку ув’язнення, в особлаґах практикували повторні засудження, а для цього не складало труднощів знайти причину. За спробу втечі засуджували на 20 років (указ від 26 листопада 1948 року «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць відбуття покарання і постійного поселення осіб»), але найчастіше – убивали на місці.

Із такими «законами» легко керували політичними в’язнями (їх називали «контріками» ‑ контрреволюціонерами) 1930-х років – колишніми партійними, інтелігенцією, розкуркуленими селянами тощо. Однак ситуація змінилася у 1940-х, коли в зону почали звозити контріків іншого ґатунку – ті ще нещодавно зі зброєю в руках організовано боролися проти радянської влади. 

«Сучі війни»

Потрапивши у табори, українські повстанці не мирилися із заведеними там порядками. Розпочалося освоєння табірного світу. Втечі з місць ув’язнення були непоодинокими: групи колишніх інсургентів нападали на охорону зон, відбирали зброю і тікали з таборів. Однак найчастіше їх наздоганяли та вбивали.

Вигляд на 5-й лаґпункт (зону) Мінлаґу – «Інтауголь». 1955 р.

Відтак тактику було змінено протистояння. В середовищі в’язнів колишні повстанці формують таємні організації («Заполярний провід ОУН», «Провід ОУН північних територій», «Центральний комітет ОУН», «Українська визвольна організація» та інші), що координували зв’язки між політичними, окремі з них мали структури розвідки та безпеки і були спрямовані протидіяти владі «урків» у зонах. Так розпочалася т.зв «суча війна» (1946‑1952) – боротьба політичних проти кримінальних в’язнів, які співпрацювали з адміністрацією таборів.

«Не знаю, де як (різали у всіх особлаґах, навіть в інвалідному Спаську!), а в нас (Кенґір) це почалося з приїзду дубовського етапу – переважно західних українців, ОУНівців, – описував цю війну Алєксандр Солженіцин. – Для всього цього руху вони зробили дуже багато, та ж вони й зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу спротиву… вони в Дубовці огляділися, жахнулися цій сплячці та рабству – та й потягнулися до ножа… Закон ставав яснішим, але новий дивний закон: «Помри в цю ніч той, у кого нечисте сумління!» Тепер вбивства відбувалися частіше, ніж втечі і в кращі часи. Вони відбувалися впевнено й анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час – о п’ятій годині ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі далі відчиняти, а в’язні ще майже всі спали, – месники у масках тихо входили у намічені секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».

Завершенням війни став розподіл між сторонами конфлікту території впливу. Залякані кримінальники не порушували новий status quo. Коли відбувалися поодинокі спроби диктувати правила звичним шляхом приниження – винуватця через кілька днів знаходили мертвим.

Жінки-політв’язні на роботі у копальнях

Читайте також: Печерний сталінізм

Парадоксально, що адміністрація не втручалася у конфлікт, як зазвичай. Випадки убивств були частими, проте свідків не було, а отже й винних. Відтак не могло бути  покараних. В результаті не лише позбавили впливу кримінальних, а й табірна адміністрація “підмочила” власний авторитет і втратила контроль над ситуацією.

Завершення «сучої війни» дало можливість політичним в’язням перевернути становище в ІТЛ: вояки УПА остаточно змінили ситуацію. Страх перед «урками» та керівництвом таборів зник. Політичні перебрали ініціативу в свої руки і стали господарями зон. В ІТЛ зосередився «неспокійний» елемент, котрий прагнув змін таборового режиму.

Революція в ГУЛАГу

Смерть Сталіна та беріївська амністія переважно кримінальних злочинців (серед політичних були звільнені лише ті, хто мали вирок до 5 років) кардинально змінили внутрішнє середовище ГУЛАГу. Тепер у спецтаборах переважали політичні в’язні, які вимагали зміни таборового режиму, полегшення власного побуту та умов праці. Проте їх організованість була невисокою, представники різних національностей непросто йшли на взаємний контакт. Якщо українці, литовці чи кавказці могли порозумітися між собою, то з росіянами та поляками було вкрай важко знайти спільну мову. Не забуваймо, що росіяни становили у таборах більшість зеків (колишні власовці, червоноармійці, інтелігенція).

Лісоповал. 1948 р.

Водночас адміністрація намагалася повернути собі вплив та авторитет у таборах. Покладатися на кримінальних вже не було змоги, так як їх вже ніхто серйозно не сприймав. Прихована ворожнеча між в’язнями усіх “видів” та адміністрацією накопичувалася. Йшла гра на міцність нервів. Першими нерви здали у тюремників, коли конвой відкрив вогонь по колонам в’язнів без жодної причини. Так почалася «зеківська революція».

Спецтаборами прокотилися повстання (найбільші у Воркуті, Норильську та Кенґірі), які переважно мали мирний, ненасильницький характер. Проте повстанці чітко розуміли, що тоталітарна влада, котра не визнає їх за людей, придушить виступи силовими методами. Тому вони готувалися до оборони, виготовляючи холодну зброї, саморобні вибухівки тощо. У 1954 році у Кенґірі відбулося найбільше повстання, що тривало 42 дні. Його керівники врахували організаційні недоліки виступів у Воркуті та Норильську (адже після придушення цих повстань частину в’язнів-учасників перевели до Кенґіру – так поширилася інформація).

Підготовкою повстання керувала законспірована група українців, колишніх підпільників на чолі з Михайлом Сорокою. З їх ініціативи було створено комітет, що безпосередньо організовував протест. До його складу ввійшли: росіянин Гліб Слученков, що налагодив розвідку, єврей-підпільник ОУН Герш Келлер, який відповідав за «військовий» напрям роботи (виготовлення ножів, дрючків, запалювальних сумішей) та литовець Юрій Кнопкус — керував «відділом пропаганди» (виготовлення та поширення листівок поза табором, «стінгазети» для в’язнів). Несподіванкою для адміністрації став союз політичних в’язнів та кримінальних, оскільки згаданий Слученков був “битовиком” і розвідку він організував саме з кримінальних в’язнів.

Безпосереднім приводом виступу став розстріл конвоїром Калімудіним колони в’язнів 15 травня 1954 року, внаслідок чого 18 осіб було вбито, а 33 – поранено. На наступний день група, організована оунівцем Віталієм Скіруком, напала на табірний ізолятор та звільнила звідти ув’язнених, серед яких був і Михайло Сорока. 5 тисяч в’язнів (пізніше до них приєдналися ще 8 тис. 500 осіб) розпочали страйк, який набув небувалого розмаху: страйкарі організували генеральну асамблею із двох тисяч учасників та висунули вимоги.

Табірний цвинтар Мінлаґу, під табличками поховані безіменні в’язні 

Адміністрація ГУЛАГу в особі генерал-лейтенанта Івана Долгіх пішла на переговори зі страйкарями та пообіцяла задовольнити всі вимоги: було звільнено 4-х охоронців, відповідальних за розстріл в’язнів, знято колодки з дверей та вікон бараків, встановлено 8-годинний робочий день, безперервний відпочинок уночі. На це пішли, аби заспокоїти в’язнів та повернути їх до праці. Проте на роботу ніхто не вийшов.

Тоді 5 липня Долгіх звернувся до непокірних по радіо зі словами: «Замість того, щоб подякувати нашій Партії за піклування, ви піддаєтесь на провокацію авантюризму і сієте розбрат вже протягом 3 тижнів… На словах ви патріоти. Але всі ми стверджуємо: ви не помітили, що 3 тижні непокори в таборі — це не патріотизм, а антирадянська діяльність…. Відновіть порядок у таборі та беріться до роботи задля побудови комунізму». Так як ці слова не справили жодного впливу, міністр внутрішніх справ СРСР Круглов одержав доручення діяти залежно від обставин, але за всяку ціну повернути в’язнів до роботи.

21 липня до Кенґіру прибув перший відділ МВД: 5 танків Т-34, 1700 солдатів та 89 собак. Їх вторгнення у табір 26 липня завершилося смертю 600—700 в’язнів. Опісля розпочалися розправи із керівниками: Келлера, Кнопкуса та Слученкова розстріляно, іншим додали терміни та розпорошили по таборах суворого режиму, зокрема в Берлаґ (район м. Магадана, в народі відомий як табір «Колима»).

Втім у 1954 році таки було скасовано табірний режим: відтепер в’язні могли вільно пересуватися поза бараками у межах зони, на працю виходили без конвою, було встановлено 8-годинний робочий день, за який отримували оплату у вигляді карток на їжу, яку могли придбати на території зони, а також замовити літературу по пошті.  

Тоді ж розпочала діяльність Центральна комісія з перегляду справ засуджених за контрреволюційні злочини, до складу якої увійшов секретар ЦК КПРС Аверкій Арістов. Як результат 17 вересня 1955 року було видано указ «Про амністію радянських громадян, що співпрацювали з окупантами в період Великої вітчизняної війни 1941-1945 рр.», відтак переглянуто кримінальні справи та амністовано багато політичних в’язнів, яким інкримінувалася антирадянська агітація.

Лаґпункт інвалідів на Колимі. У першому ряді 2-й зліва – В.-І. Порендовський, 3-й – Михайло Сорока.

Подальші політичні зміни – ХХ з’їзд КПРС, розвінчання культу особи Сталіна – гостро поставили питання доцільності існування ГУЛАГу. Та й вільнонаймана праця була продуктивнішою, ніж примусова. Так у 1960 р. на місці ГУЛАГу було створено Управління місць ув’язнення МВД СРСР.  

Вчителі боротьби

Проте концтабір як елемент репресивної системи все ще не зник. На базі Дубравлаґа (Мордовія) було створено мережу концтаборів, що проіснували до 1987 року. Тут продовжували «сидіти» керівники українського визвольного руху: Михайло Сорока, Василь Левкович, Катерина Зарицька, Галина Дидик, Ольга Ільків та багато інших, які в тисячах кілометрах від власної батьківщини втримували серед колючого дроту в'язниць дух свободи, серед войовничого атеїзму – всепереможну віру, а серед нелюдських умов – надію на свободу, хоча б для наступних поколінь. 

«Валєра у таборі прийшов до віри, і підштовхнули його повстанці, бандерівці, – згадувала дисидент Ніна Марченко про сина Валерія. –  Це люди віруючі: вони вставали і лягали з молитвою, перед їжею молилися. І Валєра просто зацікавився цим. А коли він цікавився чимось, то заглиблювався. Віра цим людям допомагає. Особливо на нього мав вплив Степан Мамчур, з яким він у лікарні на Всесвятській там був. І майже на очах у Валєри помер цей чоловік, який відбув 26 років радянських і польських таборів.».

Отак концтабори стали школою для нового покоління політичних борців із режимом – дисидентів. А вчителями не лише боротьби, але й життя, залишалися ті самі українські повстанці…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено