Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи

Ракети на Острові Свободи. Як 50 років тому внаслідок радянської провокації світ постав перед загрозою ядерної війни

50 років тому, в жовтні 1962-го, у міжнародних відносинах виникла найгостріша криза повоєнного часу, яка поставила світ на межу ядерної війни. У радянській історичній літературі вона дістала назву Карибської
Матеріал друкованого видання
№ 42 (259)
від 18 жовтня, 2012
Ракети на Острові Свободи. Як 50 років тому внаслідок радянської провокації світ постав перед загрозою ядерної війни
Фотогалерея: Карибська криза. На межі ядерної війни (зображень: 24)

Її витоки історики Країни Рад вбачали у спробах США «задушити революційну Кубу», що викликало, на їхню думку, напруження у відповідному регіоні світу. Таким чином було масковано справжні причини конфронтації Москви й Вашингтона, а саме таємне розміщення на острові радянських ракет середнього і проміжного радіусу дії. СРСР не встояв перед спокусою використати регіональний конфлікт між США та Кубою для розширення своєї сфери впливу в зоні традиційних інтересів Сполучених Штатів та вирівнювання на свою користь стратегічного балансу сил. Натомість американська назва тих подій коректніша у визначенні сутності конфлікту: Кубинська ракетна криза.

ховаючись за пальмами

Ідея розміщення наступальних ракет на Кубі виникла в Микити Хрущова під час урядового візиту до Болгарії. Саме там радянський лідер угледів американські ракети, розміщені на іншому березі Чорного моря, в Туреччині, й націлені на Радянський Союз, і вирішив відплатити Білому дому тією самою монетою. У своїх мемуарах він напише: «Вони оточили нас військовими базами і тримають під можливою загрозою ударів нашу країну. А тут американці самі відчули б, що означає таке становище».

Задум кремлівського очільника полягав у таємному розміщенні на острові наступального озброєння, щоб поставити керівництво США перед доконаним фактом. Було проведено кілька нарад за участю вищого державного та військового керівництва СРСР з питання дислокації ракет на Кубі, однак, з огляду на стиль прийняття рішень у Країні Рад, зрозуміло, що серйозної опозиції цій ідеї не виникло.

На острів відправили делегацію на чолі з першим секретарем ЦК Компартії Узбекистану Шарафом Рашидовим для проведення переговорів із тамтешнім керівництвом та попередньої рекогносцировки. Ці посланці зробили вражаючий із військового погляду висновок: на Кубі ракети можна буде приховати… за пальмами. Однак радянський лідер мав іще й інші оцінки перспектив таємного розміщення цієї зброї в республіці. На неможливості приховати їх через відсутність природних умов наголошував Анастас Мікоян. Окрім того, під час зустрічі Хрущова й міністра оборони СРСР Родіона Малиновського з першою групою військових, які вирушали на Кубу, генерал-майор танкових військ Алєксєй Дємєнтьєв, добре обізнаний із географічними умовами цієї країни, аргументовано пояснив радянському керівникові, що її ландшафт не може слугувати укриттям для ракетної техніки. «Там не те, що ракету, – зауважив він, – там курку сховати ніде». Проте Хрущов так захопився власною ідеєю, що на аргументи просто не зважав.

У липні 1962 року розпочалася грандіозна операція з розгортання безпосередньо близько до США угруповання радянських військ, здатних вести самостійні бойові дії на відстані 11 тис. км від баз постачання. Основною складовою контингенту була ракетна дивізія, яка мала забезпечити можливість ураження військово-стратегічних об’єктів майже на всій території супротивника. Плану задля дезінформації дали назву «Анадир», хоча жодного стосунку до північної річки він не мав.

Операція «Картаті сорочки»

Збереженню секретності операції приділяли особливу увагу. Бойову та спеціальну техніку завантажували в трюми й твіндеки, а на верхній палубі розміщували автомобілі й трактори, щоб створити враження, ніби перевозять сільськогосподарську техніку. Особовий склад військ також транспортували у твіндеках, у вкрай нестерпних умовах. Капітани суден та командування військових частин лише у відкритому морі дізналися, що прямують на Острів Свободи.

Водночас комуністичне керівництво доклало чималих зусиль, щоб переконати адміністрацію Джона Фітцджеральда Кеннеді у відсутності на Кубі наступального озброєння. Через офіційні та приватні канали Кремль запускав «качки» стосовно характеру військового розгортання. Із цією метою було використано навіть конфіденційний канал зв’язку через офіцера ГРУ Большакова, який працював у Вашингтоні радником радянського посольства. Щоправда, не уникнули й курйозів. Так, перед відправленням військовослужбовців переодягли в цивільне, більшість мала сорочки в клітинку. Тож навіть вбранням радянські солдати вирізнялися серед місцевого населення, а самі військові жартували, що беруть участь в операції під кодовою назвою «Картаті сорочки».

Хрущов сподівався, що, дізнавшись про розміщені на Кубі радянські ракети, адміністрація Кеннеді спокійно проковтне гірку пігулку, адже самі американці вже поставили схожі об’єкти в Туреччині, Італії та Англії, і Кремлеві довелося з цим змиритись. Але він не врахував важливого політико-психологічного чинника: Сполучені Штати робили це відкрито, а він – підступом, до того ж свідомо дезінформуючи уряд Кеннеді, а отже, посилюючи підозри Вашингтона стосовно намірів Москви.

Активізація радянського постачання Куби озброєнням, природно, не залишилась непоміченою США. ЦРУ вказувало на незвично велику кількість суден СРСР із військовими вантажами, які від кінця липня прямували на острів. Із розвідувальної інформації було зроблено висновок: «Відбувається щось принципово нове й відмінне». Розвідувальні дані про ситуацію на Кубі стали предметом урядових нарад у Вашингтоні в серпні 1962-го, де обговорювали і варіанти дій у випадку розміщення радянських ракет середньої дальності на острові. Хоча на той час більшість американських зовнішньополітичних експертів була переконана, що СРСР не зважиться на такий ризикований крок. Єдиним, хто міркував інакше, був директор ЦРУ Джон МакКоун. На його думку, розгортання на острові ракет класу «земля-повітря», про яке свідчили розвіддані, було призначене для прикриття балістичних – середнього радіусу дії.

Кубинський «карантин»

В американській літературі початком Кубинської ракетної кризи традиційно вважають 14 жовтня 1962 року. Саме тоді розвідувальний літак США, облетівши територію острова, зробив фотознімки, які засвідчили наявність радянської наступальної зброї. Вранці 16 жовтня помічник президента з питань національної безпеки Банді повідомив про це Джона Кеннеді. За наказом останнього того самого дня було створено кризову групу, яка розробляла рішення й координувала дії в період Кубинської кризи, пізніше вона, діставши назву Виконавчий комітет Ради національної безпеки, або Екском (ExComm), проводила щоденні наради. Головним їх пунктом було вироблення можливих варіантів реагування на загрозу радянських ракет на Кубі. У перший день роботи більшість членів Екскому схилялися до «жорсткого» (тобто військовими засобами) усунення проблеми, жоден з урядовців не висловив своєї підтримки переговорам. Переважна частина радників Кеннеді 16 жовтня вважали за найліпше завдати повітряного удару по Кубі; досить серйозно дискутовано було і вторгнення.

Очевидно, до вельми різкої реакції американської адміністрації спричинилися фактор таємного розміщення ракет на острові й свідома дезінформація Кеннеді радянським керівництвом – порушення усталених «правил гри». США не втручались у події в країнах соцтабору, що перебували у сфері впливу Радянського Союзу, зокрема у випадку з угорським повстанням 1956 року. Натомість Кремль скористався з політичних обставин на Кубі для створення осередку соціалізму в Західній півкулі.

Поки американські високопосадовці визначалися з остаточним варіантом дій, усі дискусії кризового штабу тривали в цілковитій таємниці. Уважніше проаналізувавши ситуацію, його члени почали схилятися до гнучкіших кроків, які залишили б Москві шлях до відступу, тож урешті-решт більшість представників Екскому підтримали курс на блокаду. Досягти консенсусу щодо цього варіанта подій вдалося значною мірою тому, що обраний курс, по суті, передбачав поєднання обох сценаріїв. Першим пунктом в офіційній політиці Вашингтона було визначено встановлення блокади острова, евфемістично названої «карантином». Водночас прозвучала вимога вивезти радянське наступальне озброєння. Повітряного удару по республіці також не виключали зі спектру методів кризового реагування. А якби блокада не досягла своєї основної мети (результативного тиску на СРСР), радники Кеннеді повернулися б до обговорення можливості повітряного бомбардування точок радянської дислокації на Кубі.

Гарячий час

22 жовтня 1962-го американський президент виступив на телебаченні зі зверненням до свого народу, повідомивши про ситуацію довкола Куби й оголосивши про обраний метод реагування на події. Розпочався найгостріший етап Кубинської ракетної кризи. До 26 жовтня радянський уряд не виявляв істотних ознак поступливості. У листах Хрущова до Кеннеді від 23 та 24 числа Сполучені Штати було звинувачено в незаконності заходів, уживаних стосовно Куби, а «карантин» охарактеризовано як «прямий розбій» та «безумство імперіалізму, що вироджується». Водночас, 23 жовтня, почав діяти конфіденційний канал зв’язку між лідерами двох держав через міністра юстиції і брата президента Роберта Кеннеді та радянського посла у США Анатолія Добриніна.

Лише в листі до Джона Кеннеді від 26 жовтня лідер Кремля простягнув Вашингтонові маслинову гілку, запропонувавши скасувати своє ракетне розгортання на острові в обмін на обіцянку США не вчиняти туди вторгнення. Та вже наступного дня Хрущов додав нову умову врегулювання кризи – вивезення американських ракет із Туреччини. І хоча ще до розпалу кризи Білий дім мав намір забрати звідтіля маловартісні з військового погляду «Юпітери», публічне ув’язування цього питання з Кубинською ракетною кризою створювало певні труднощі для нього, бо американські ракети були розміщені в Малій Азії згідно з рішенням НАТО.

27 жовтня увійшло в історію кризи як «чорна субота». Тоді над Кубою було збито американський розвідувальний літак У-2. Не обізнані з фактом, що рішення відкрити вогонь прийняло командування групи радянських військ на Кубі без узгодження з Москвою, урядовці США розглядали цей епізод як серйозний поворот у поведінці СРСР, спрямований на ескалацію кризи.

Для тиску на Хрущова та врегулювання конфлікту американський президент вирішив використати конфіденційний канал зв’язку Роберта Кеннеді – Анатолія Добриніна. З боку Кеннеді й Хрущова використання цього тонкого дипломатичного інструментарію було досить сміливим кроком, який засвідчив їхню внутрішню готовність до змін у відносинах між двома країнами-суперницями. На вирішальній зустрічі з радянським послом 27 жовтня Роберт Кеннеді повідомив американські умови врегулювання кризи: СРСР виводить наступальне озброєння з Куби в обмін на обіцянку США не здійснювати вторгнення туди й водночас зауважив, що Кеннеді готовий конфіденційно домовитися з радянським лідером стосовно вивезення американських ракет із Туреччини. Посилаючись на тиск, що його чинили на президента, щоб вдатися до рішучих дій стосовно Куби, брат господаря Білого дому просив радянських представників дати відповідь упродовж наступного дня. 28 жовтня надійшов новий лист від Хрущова, у якому було прийнято американські пропозиції стосовно врегулювання кризи. Радянський лідер запевняв, що віддав наказ про демонтаж озброєння та його повернення додому. У відповідь Кремль очікував на прийняття Сполученими Штатами зобов’язань не вторгатись на Кубу. Врешті-решт, 7 січня 1963-го, після напружених і досить складних переговорів, уряди СРСР та США надіслали спільного листа генеральному секретареві ООН, підтверджуючи факт домовленості про мирне врегулювання кризи в Карибському регіоні.

Обрана адміністрацією Кеннеді лінія поведінки під час кризи загалом виявилася досить вдалою: Сполученим Штатам вдалося уникнути воєнного конфлікту з СРСР, який мав стати початком третьої світової війни із застосуванням ядерних арсеналів обох держав, і водночас досягти своєї першочергової мети – вивезення радянського наступального оз­броєн­ня з Куби. Ціна, яку заплатив Білий дім, була мінімальною. Порівнявши Кубинську ракетну кризу зі старою дитячою грою, держсекретар Дін Раск зазначив: «Ми (тобто СРСР і США. – Ред.) дивились одні одним у вічі, й вони зморгнули першими».

Здобутки радянської сторони бачилися значно скромнішими. З одного боку, було досягнуто задекларованої мети – убезпечення Куби від американського вторгнення. Із другого – американські зобов’язання мали усний характер, відтак жодних гарантій, що наступники Джона Кеннеді їх дотримуватимуться, не існувало. Домовленість про вивезення ракет США з Туреччини була таємною, водночас увесь світ бачив досить принизливу процедуру перевірки радянських суден, що вивозили озброєння з Куби. Та ще важливішим із погляду історичних наслідків кризи виявилося те, що вона стала поворотним моментом в історії міжнародних відносин, засвідчивши неспроможність СРСР узяти гору над Заходом у холодній війні і необґрунтованість його глобальних амбіцій.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
администратор салона красоты в киеве, тут новости дня, https://sinoptik.com.ru/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено