Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 жовтня, 2012   ▪   Записав: Юрій Нестеров   ▪   Версія для друку

Вони боролися за незалежність України

Фотопроект "Українського тижня"
Матеріал друкованого видання
№ 41 (258)
від 11 жовтня, 2012
Вони боролися за незалежність України

Любомир Полюга, 1925 р. н. Особистий охоронець головного командира УПА Романа Шухевича

Уперше, коли я зустрівся з ним (Романом Шухевичем) у Львові у 1946 році, дістав завдання бути в охороні, провести його в лікарню. Побачив його. Він був сильно законспірований. Упізнати його було дуже важко. Грав роль як звичайний простий робітник, котрого я мав провести. Це була для мене неймовірно велика почесть… Наприкінці 1946-го я стаю розконспірованим і мене направляють до штабної конспіративної хати в Княгиничах. От тоді я побачив Шухевича справжнього…

Найбільше щастя було, коли я побачив синьо-жовтий прапор, коли почув Гімн України. У 1990 році був живий ланцюг. Оце був найбільш вражаючий, найщасливіший день.

Дарина Полюга, 1926 р. н. Медсестра

Як не буде ідеї, ніколи нічого не буде. Тільки ідея може об’єднати людей. Спільна ідея боротьби за самостійну Україну. Усі наші крайові командири загинули. Вони нічого не придбали. Вони гинули за ідею. Ми втратили духовність. Але біда наша в тому, що немає духов-ності, яка була в тих людей. Я була молода. Вчилась у семінарії. Бачила всіх тих провідників. Нас виховували. Ми були сестри-монахині. Був Бог і Україна. То було святе. За те могли душу й тіло віддати. І ми йшли з тою вірою. Нічого не боялись. Були молоді, завзяті. Бачили своїх попередників, що гинули. Це було випробування для всього українського народу, патріотів. Якби мені сказали ще раз повторити, то повторила б. Шухевич казав, що Україна таки буде, і ми в це вірили.

Йосип Томенчук, 1924 р. н. Контррозвідник УПА

1942 року вступив у ОУН. Був кандидатом, потім членом окружного проводу. Коли в Карпатах організовувались відділи УПА, мене послали налагодити військову розвідку. Був її повітовим референтом на Косівщині. Перше – це треба мати людей. Я зв’язувався із сіткою Українського Червоного Хреста або жіночої організації ОУН, і вони мені з кожного села четверо-п’ятеро дівчат рекомендували. Щоб працювали, треба навчити. Я організував школу військових розвідників. Я це організував у кожному районі, в кожному селі. Коли розвідник живе у кожному селі, то знає кожну хату, кожну вулицю, знає, де пес загавкав і чого він загавкав. Розвідка – це треба бачити, слухати й мовчати.

Петро Підлетейчук, 1930 р. н. Окружний пропагандист ОУН, хорунжий УПА

Батьки були звичайними селянами. Вчився в інституті на історичному факультеті. Друкували на машинках листівки. Було всяке. Важко згадувати, але мушу. То були дуже важкі часи. У Києві, у смертній камері (сидів чотири-п’ять місяців, там було 60 осіб, семеро залишилося, решту розстріляли) одного дня чи вечора ходив якийсь дядько в шинелі й казав: «Умер Сталін, може, тебе не розстріляють». Невже тут є ще такі люди? Так і вийшло, нас сімох залишили, а потім із 1960 року аж до початку 1990-х не давали спокою ні вдень, ні вночі. Всякі провокації робили.

Ярослава Левкович, 1921 р. н. Районовий провідник Українського Червоного Хреста, працівниця підпільноїдрукарні ОУН

Мій батько дяком працював 38 років, мама в Союзі українок була. Було нас четверо, то троє пішли у підпілля… Я була районовою. Мала кілька сіл. Як чула, що є поранені в селі, любила відвідати. Прийшла до одного пораненого. Йде командир (Василь Левкович, псевдо Вороний. – Ред.), його всі боялися. Кучерявий волос мав, такий красивий. Трошки поговорили. Потім мене стрінув на Воркуті. Ніхто не знав, що він живий. Ступінь полковника дали посмертно. Він навіть паспорта не взяв радянського, аж за України взяв паспорт. А так били, що три тижні лежав, тільки воду пив. [...] П’ять років я була в криївці, в друкарні. Як упала криївка, перейшли до другої. В мене помер на руках поранений. Просив, щоб я підійшла. Ходила втішала, перев’язку робила. Дивлюся, такий красивий, молодий. Але вже холодний піт. Просив перенести на підлогу. Каже: «Зачеши мене». Чешу голову, і він помирає… Ридала. То страшне... Мене в криївці взяли, його (чоловіка. – Ред.) загазували, а мені дали супу, там щось насипали... 14 років двох дітей виховувала сама, чекала, поки звільниться.

Василь Левкович, 1920 р. н. Командир Воєнної округи «Буг» УПА-Захід, полковник УПА

Фактично у мене щасливих днів не було. Знаєте, що я відбув 25 років в ув’язненні. Був військовим командиром, полковником УПА... Ми мали визначений порядок (під час навчання у старшинській школі «Олені» в Карпатах 1944 року. – Ред.) Старшинська школа мала опікуватись харчами, які передавали туди з Галичини. Після цього мене відіслали десь на інше призначення, а тут я був польовим командиром старшинської школи. Харчувалися так, як звичайно. Основне наше завдання було вишкіл. То були колишні студенти, здебільшого із львівського випуску. Мали призначення: тоді-то, тоді-то – початок занять; тоді-то, тоді-то – харчування...»

Мирослав Симчич, 1923 р. н. Сотенний УПА

У мене небезпечне було все життя, але це не значить, що треба боятись... На початку 1945 року в Коломийському районі вже було 16 сотень і Космач був нашою базою. А більшовики її назвали бандерівською столицею. Робили три спроби захопити. Нам дали наказ перекрити підступ Космач – Яблунів, зупинити підмогу червоним військам, які бились у Космачі, зайняти оборону і стояти насмерть. Перед тим був тяжко поранений сотенний. Прислали заміну з Чорного лісу. Він (новий командувач. – Ред.) не встиг ознайомитись із сотнею і не був у горах, де складний рельєф. Підійшов до мене. Я був командиром чоти, але мав на своєму рахунку успішні бої. Він каже: бери команду на себе. Повів сотню, знайшов відповідне місце. Стали трикутником. Було в нас 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрова бронебійка.  Не було чути пострілів, був гул як у пеклі. Я думаю, і в пеклі гірше не буває. Результату бою ми тоді не знали. Знали, що набили кучу совєтів, а хто вони, яка частина, нічого не знали. Ця подія була 1945 року, а КГБ до 1968-го не знав, хто їх побив. А у 1968-му я дізнався, з ким це було. Генерал Дєрґачов, який вивозив татар, чеченців та інгушів. Він був командиром каральної дивізії. Була сатисфакція від цієї удачі... Просидів я 32 роки, шість місяців і три дні.

Олександра Слободян-Ковалюк, 1922 р. н. Повітова жіночої сітки ОУН

Моя мама була патріотка, дуже активна. Можливо, це й мені передалося, деякою мірою. Я ще маленька знала Гімн України, знала «Боже великий єдиний», знала стрілецькі пісні. Коли прийшли більшовики, ми думали, що це українці. Вітали їх хлібом-сіллю, я сама оберемок квітів набрала. Гімназію закрили. Тих, що вчились 10 років, перевели у восьмий клас. Шевченка вірші якісь перелицьовані. За Польщі хоч наука була належна, вимоглива. А тут уже побачили, що зовсім – ще гірше. Вони залишили після себе – страшно згадувати. Приходили енкаведисти, були малограмотні, але добрі садисти. Для мене війна закінчилася в 1991 році.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено