Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 жовтня, 2012   ▪   Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

Життя по-повстанськи

Відсутність елементарних побутових умов і системного матеріального забезпечення в УПА компенсувала активна допомога населення
Матеріал друкованого видання
№ 41 (258)
від 11 жовтня, 2012
Життя по-повстанськи
Фотогалерея: Побут Української повстанської армії (зображень: 10)
Ремонт взуття під час постою у хвилини затишшя. Повстанський Великдень. Коломийщина, 1949 р. Будівництво криївки. Підготовка до зимівлі.

Попри певну романтику, участь у лавах УПА була надзвичайно важким, небезпечним і ризикованим досвідом виживання та боротьби у складних спартанських умовах, де бракувало часу й можливостей задовольнити особисті потреби. «То була страшна армія без держави. Ніц не мали – голий, босий», – пригадує колишній повстанець із Закерзоння Дмитро Пурха. Окрім цього, на вояків завжди чигали небезпека і смерть, тож елементарні потреби відсувалися на другий план.

Народний кредитор

Фундаментом бойової активності й живучості українського повстанського руху служила господарська система, базована на самоорганізації та самозабезпеченні. «Тут треба було все здобути: зброю, мундир, продовольство…» – зазначає колишній учасник УПА з Калущини Іван Якимчук. Без неї, як і без соціальної підтримки, в принципі не можливе було тривале існування організованої партизанської формації.

«Найблагодатнішим» для становлення повстанських загонів та розбудови запілля (тобто підконтрольних їм територій) був період німецької окупації, коли існувала більша свобода в побутовому й економічному плані. На нижчому рівні продовольчим і господарським забезпеченням українських повстанських загонів опікувалися станичні (свого роду підпільні старости по селах), які наглядали за заготівлею й резервуванням харчів, одягу, обмундирування, зброї, медикаментів, предметів побуту, і таємно доправляли їх до повстанських становищ.

Читайте аткож: Нескорені. Чому українські повстанці не стали нацистськими та совєтськими колаборантами

Найбільш розвинуті господарські структури УПА існували на Волині (впродовж другої половини 1943 – першої половини 1944 року), на Закерзонні (у 1944–1947-му) та в Карпатах (від 1944-го й подекуди до 1947–1949-го). Після приходу радянської влади та репресій НКВД-МГБ на основній території, охопленій повстанським рухом, було ліквідовано розбудовану в період нацистської окупації систему постачання з мережею станичних у селах і господарськими складами. Це завдало серйозного удару по економічному компоненту українського самостійницького руху і спричинило зміну тактики останнього. Відбувся перехід до дій меншими відділами УПА, а водночас – перебудова системи господарки.

Головним кредитором інсургентів було місцеве населення, яке активно підтримувало український національно-визвольний рух, вбачаючи в УПА захисника від насильства окупантів і пов’язуючи з нею реалізацію своїх мрій про відродження незалежної Української держави.

Здебільшого люди добровільно допомагали повстанцям їжею, одягом, взуттям, медикаментами, прихистком тощо. «Хлопцям із лісу» зазвичай суворо заборонялося щось вимагати від селян під час квартирування. «Підходили господарчі до дядька і кажуть, що от так і так, треба допомогти. Тоді чоловік п’ять збиралось і давало кабанчика для УПА. Це було абсолютно добровільно, тоді ніхто силою в УПА не брав. Нам люди все давали. Бо кожен знав, що як буде Україна, то люди матимуть усе», – розповідає колишній повстанець із Волині Володимир Доманський. «Давали все, і смажене, й печене, й тістечка, і хліб і т. ін. А дівчата плели рукавички, шкарпетки, хустинки з написами «Від Галі», «Дорогим повстанцям», «Дорогим друзям», «Борцям за Україну»», – пригадував Петро Касінчук із Тернопільщини.

Хоча документи підтверджують видачу командирами та співробітниками господарських відділів загонів УПА спеціальних списків («запотребувань»), у яких чітко фіксували рівень матеріальних запитів «хлопців із лісу», що накладало певні зобов’язання на селян. Однак для переважної частини українського населення забезпечення «своїх» було приємнішим тягарем, ніж постачання окупантів. Тим більше що в загонах воювали місцеві юнаки. Часом рідні безпосередньо приходили в ліс, щоб принести харчі для повстанців. Та з наближенням ворога такого роду контакти ставали вкрай небезпечними і їх суворо забороняли. Під час рейдів на невідомі терени, як-от на Правобережжя, де не існувало розгалуженої мережі підпілля й господарчих, повстанці самі заходили до селян і просили їсти.

Трофейні запаси

Окрім внутрішніх ресурсів, що іноді були недоступні під час важких і тривалих рейдів, продовольчі та військові запаси УПА поповнювалися за рахунок бойових трофеїв. Зокрема, у німців та їхніх союзників відбирали (перед цим реквізовану в селян) худобу та ешелони із продовольством, а також зброю, обмундирування, техніку, медикаменти тощо. Для прикладу, вояк куреня «Рена» (командир – Василь Мізерний) на Закерзонні Євстахій Добровольський зазначає, що переважно його сотня («Ластівки») харчувалася самостійно, зокрема відбираючи влітку-восени 1944-го у німецьких військ, що відступали, худобу й заготовляючи м’ясо та сало в діжки. «То була залізна порція на випадок, якби людей виселили в Польщу й ми лишились без них. Ми тоді кормились би тим запасом». Часто відібрану худобу та продовольство роздавали поміж селянами.

У радянський період сотні здійснювали напади на колгоспи, радгоспи, господарські склади, магазини сільпо й таким чином поповнювали свої продовольчі та матеріальні запаси.

Читайте також: Чому вступали до «лісової армії»?

Зазвичай вояки УПА харчувалися сухим пайком. Іноді, переважно в селах, мали змогу споживати гарячі страви. За німців при великих повстанських з’єднаннях і загонах були польові кухні й штати кухарів, а в менших відділах для варіння їжі послуговувалися трофейними казанками. Однак після приходу радянської влади ця «розкіш» дуже швидко зникла. В умовах тяжких боїв і переслідувань із боку каральних військ повстанцям доводилося часто голодувати, не маючи подеколи впродовж кількох тижнів чим поживитися.

Повстанська господарка

Господарськими базами народних месників впродовж кількох місяців 1943 року виступали «повстанські республіки» на Волині (Колківська, Кременецька, Антоновецька, «Січ»), які включали в себе кількадесят сіл, контрольованих командуванням УПА. Тут були облаштовані казарми для вояків, медпункти, лазарети, лазні, м’ясокомбінати, хлібопекарні, тартаки, млини та майстерні: кравецькі, взуттєві, шкіряні, з ремонту зброї тощо. Участь місцевого населення в допомозі повстанцям бачилася в цих регіонах доволі значною. «Там майже не було таких, щоб не працювали в УПА. Моя сестра два роки працювала, моя бабця працювала, лікувала. Там не було такого, що не надавав би допомоги повстанській армії… І в нас під час німецької влади німці до нас не заходили, не появлялися. Висіли українські прапори і Тризуб. Всьо було українське, і влада була українська», – пригадує працівник швейної майстерні при штабі УПА-Південь Дмитро Супінський («Малий»).

Обмундирування частіше було теж трофейне. Зокрема, в період німецької окупації повстанці використовували уніформу Вермахту й поліції, угорської та польської армій, ЧА, переробляючи її окремі елементи на національний лад. Чимало ходило в цивільному. 1943-го в запіллі організували виготовлення власних одностроїв. Їх шили для бійців по хатах жінки та дівчата, а в «повстанських республіках» були створені спеціальні майстерні, де, крім того, заготовляли взуття й білі маскувальні халати.

Чисте й охайне військо

Іншою важливою складовою повсякдення були гігієна та медичне забезпечення. Відірвані від хатнього вогнища, повстанці мусили задовольняти свої щоденні гігієнічні потреби у вкрай складних умовах – перебуваючи в лісових хащах, на болотах, річках тощо. Під час перманентних боїв і передислокацій на це просто не було часу.

У теплий період «лісові хлопці» зазвичай купалися в річках і потічках. За німецької окупації подеколи відвідували сільські лазні, милися біля криниць. Однак під час антикомуністичної боротьби такі нагоди траплялися рідко. Брудний одяг переважно прали самі у водоймах, інколи давали жінкам у селах, а також медчастинам при відділах.

Хоча були окремі випадки наявності перукарів у сотнях і загонах (зайве й казати про «повстанські республіки»), однак найчастіше бійці підстригали один одного й голилися самотужки. «З бородами не ходив ніхто. Військо було чисте й охайне», – пригадує Євстахій Добровольський.

Медичну допомогу у відділах надавали санітари (переважно працівниці Українського Червоного Хреста (УЧХ)), лікарі та фельдшери (великий відсоток серед яких становили євреї). Тяжко поранених лікували в підпільних шпиталях. Збором медикаментів, бинтів та зілля, виготовленням спирту займалися як станичні, так і спеціальні «зелені» сотні УПА, як-то, зокрема, в «Колківській республіці» на Волині. Водночас у складних умовах збройної боротьби часто доводилося самостійно засвоювати курси першої медичної допомоги й «кожен вояк ставав санітаром».

Лісове дозвілля

У проміжках між боями повстанці провадили тактичні навчання й різного роду вишколи, чистили одяг та зброю. Розпорядок дня був чітко спланований: підйом, молитва, зарядка, вмивання, сніданок, військові заняття тощо. Тяжкі регулярні бої та нічні рейди практично не залишали повстанцям часу на дозвілля, особливо не вистачало його на сон та відпочинок в умовах більшовицьких переслідувань по війні. Природним рефлексом такого стану речей стали випадки, коли повстанці спали під час переходів просто крокуючи.

Способом проведення дозвілля можна назвати співання пісень на постої, під час маршів і рейдів. Для спокійніших часів у окремих загонах були музичні інструменти й навіть існували цілі хори та духові оркестри. У час, вільний від боїв, рейдів та навчань, повстанці читали пресу й листівки, зрідка художні та історичні книжки, займалися спортом. Часом грали в карти, шахи, шашки чи слухали тихцем радіопередачі. У «повстанських республіках» існували навіть спеціальні драмгуртки, що показували вистави для селян та партизанів, пожвавлюючи національне життя.

Відпустки бійцям зазвичай не давали, побоюючись викриття з боку окупаційної влади й доносу агентів. Відлучення із загону за дозволом командира були частішими й довшими за німецької окупації. Однак в умовах радянської влади ходіння поміж цивільних людей стало доволі небезпечним.

Вояки УПА, на відміну від учасників підпілля, практично не знали, що таке криївка. Тільки в умовах антикомуністичної боротьби, коли на передній план висунулася «бункерна війна», а великі загони УПА були згорнуті й переведені на підпільно-партизанські засади діяльності, повстанці де-не-де мусили рятуватися від переслідувань у схронах, зокрема в зимовий період. Однак практично найдовше з учасників визвольного руху вони не знали плісняви й вогкості підпільного простору. «Моєю криївкою був ліс», – стверджує Євстахій Добровольський.

Окрема тема – стосунки із представницями прекрасної статі. «Як прийшла була яка зв’язкова, а сотня стояла, то всі аж язики вивалювали на тих дівчат», – пригадував вояк сот­ні «Чорноморця», що діяла на Львівщині, Петро Гринчишин («Клен»). Однак сферу особистого життя намагалося регулювати командування, накладаючи суворі заборони на статеві зв’язки (з огляду на поширення у воєнний час венеричних хвороб) із покаранням за порушення аж до смертної кари.

Водночас карали будь-які прояви насильства над жінками: «В нас був наказ, щоб не дай Бог когось образити з дівчат. Була велика дисципліна в цій справі. Не було випивок, п’янок. І дуже ввічливо поводились із жінками. То дуже була велика шана до жінок», – пригадує повстанець із Волині Петро Мартинюк.

При загонах часто функціонували військові капелани як греко-католицького, так і православного віросповідань (подеколи обидва водночас), які проводили головні обрядові відправи на свята (Різдво, Великдень, Трійцю, Покрову тощо) та в будні: благословляли на бій, проводили вранішню та вечірню молитву, поминали загиблих.

Методи покарання повстанців за порушення дисципліни варіювалися від морального виховання, карної стійки, побиття буками (шомполами) й носіння ваги на плечах за дрібні порушення до смертної кари за тяжкі злочини (до них насамперед належали зрада, дезертирство та… вживання горілки).




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.