Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 вересня, 2012   ▪   Вахтанг Кіпіані   ▪   Версія для друку

Биківня «за першою категорією»

Щороку в травні до лісового масиву, що навпроти селища Биківня на околиці Києва, з’їжджаються сотні людей. Тут, на 4,5 га соснового бору, є одна з найбільших братських могил комуністичних часів. Біля траси споруджено пам’ятник, а в лісі – меморіал, увінчаний кількаметровим хрестом. Люди їдуть сюди, щоби поклонитися праху тисяч безвинно репресованих співвітчизників, помолитися за їхні душі, запалити свічку пам’яті...
Биківня «за першою категорією»

Як 20 років тому було кілька сотень невипадкових відвідувачів, так і нині так само. І, мабуть, не помилюся, сказавши, що й люди ті самі, хіба старші стали на два десятки років. Хіба в перші помаранчеві роки учасників відзначення жертв Биківні було трохи більше, ніж зазвичай, за рахунок почту президента Ющенка, але відтак і цього не стало.

Кияни воліють не зауважувати цього місця. Історія трагедії не стала частиною їхнього життєвого досвіду, ніяк не позначилася на світогляді. Відві­дини місця не перетворилися бодай на ритуальну культурну практику. Спадщина Биківні не відрефлектована, що неабияк відрізняє її від єврейських, польських і білоруських трагедій ХХ століття.

Читайте також: Археологія вбивства. Таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні

Українська спільнота рівно півсотні років тому вперше дізналася про те, що в передміському лісі напередодні війни відбувалися нічні поховання репресованих «за першою категорією». Таким евфемізмом тоді в паперах НКВД і партійних органів користувались, коли треба було не привертати увагу до слова «вбити». Правда тоді малесенькими краплями спробувала просочитись крізь прямі заборони і «какбычегоневышло».

Театральний режисер і шістдесятник Лесь Танюк у своїх щоденниках (свого часу мені випала нагода прочитати кілька машинописних томів, тепер вони більш доступні в уривках у двотомнику під назвою «Лінія життя», що його видало «Фоліо») пише, що восени 1962 року він, художниця Алла Горська і поет Василь Симоненко були призначені до складу комісії від Клубу творчої молоді, що мала розслідувати злочини «сталінського періоду порушення законності».

На слід биківнянських розстрілів активістів вивели реабілітовані й очевидці вбивств 1930-х років. За першої ж нагоди поїхали до лісу. Побачене приголомшило. «Знайшли ці жахливі сліди – вимиті з ґрунту черепи, простріляні кулями. Серед них і дитячі, кістяки, рештки одягу».

Читайте також: Анджей Вайда про маму, тата, Харків та Катинь

Усім, і родичам репресованих, і ветеранам, і владі було байдуже до того, що місцеві мешканці потроху мародерствували, шукаючи коштовні речі, виривали зі щелеп золоті зуби… За наслідками побаченого КТМівці склали «Меморандум № 3». Він був надісланий до партійних органів, ходив і в самвидаві. Дисидентам порадили «не лізти» в цю тему, мовляв, немає тут чого шукати, позаяк там нібито стояв німецький концтабір.

Натомість старожили Биківні розповіли, що все було з точністю до навпаки. Люди згадували, що незабаром після приходу німці влаштували «показові» розкопки за участю представників Міжнародного комітету Червоного Хреста. Точно так само, як і у Вінниці, Львові та… Катині. Остання паралель просто напрошується.

8 січня 1971 року Танюк написав лист членові політбюро ЦК КПРС, першому секретареві ЦК КПУ Петрові Шелесту, де вказав, що у похованнях біля Биківні дуже вірогідно поховано багатьох відомих людей – від письменника Івана Микитенка до колишнього … НКВС Станіслава Реденса, врешті-решт, «це братська могила відомих державних і партійних діячів, від Скрипника до Постишева…» Він просив віддати шану всім похованим у тому сосновому лісі, провести ексгумацію і перепоховати кістки по-людськи.

Відповіді не було. Власне, сам Танюк уже був змушений перебратися до Москви, адже там можна було працювати і не потрапити за ґрати, як більшість його друзів. Аллу Горську знайшли вбитою у Василькові. Василя Симоненка звіряче побили міліціонери, і незабаром він помер. В січні 1972 року відбувся гігантський «покіс» усіх неблагонадійних. Тема сталінських злочинів сама собою пішла під бюрократичне сукно та в найнижчі шухляди. Куди лишень і можна було писати…

І лише за 15 років, спочатку тоненькою вервечкою, а відтак ширшим потоком люди повернулися до того лісу. Влітку 1987 року група членів Спілки письменників і журналістів після відвідин Биківні надіслала до ЦК КПУ та Київського міськкому партії лист, де виклала необхідність упорядкувати лісові поховання та встановити пам’ятник «загиблим радянським громадянам».

Читайте також: Андрій Амонс: «Стінки між українськими і польськими могилами могли сягати всього 30–40 сантиметрів»

Віяли квітневі протяги «ускорения» і «гласності», тож партія не могла зовсім проігнорувати думку громадськості. Було створено комісію на чолі з міністром МВД УРСР Іваном Гладушем, яка через пресу повідомила: «У Раді Міністрів УРСР. У Дарницькому лісництві м. Києва виявлено останки радянських громадян, знищених німецько-фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни. Створено урядову комісію, якій доручено провести обстеження ділянки місцевості, забезпечити відповідні експертизи, документування, організацію їхнього перепоховання». В’їзд до лісу заборонили.

6 травня 1988 року відбулося відкриття монумента. Напис свідчив: «У братській могилі поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1945 рр.» Справді, неподалік (приблизно в 4,5 км від місця масових поховань) в роки війни був Дарницький концтабір, через який пройшли 300 тис. людей, де було закатовано 68 тис. осіб. Але ж для мешканців селища та членів ініціативної групи «Меморіалу» вже тоді не було таємницею, хто насправді скоїв той злочин. Зверніть увагу на цифру «1945». Цікаво, які такі фашисти могли тоді закатувати громадян Радянського Союзу, коли ще восени 1944-го територію УРСР було визволено від німецьких окупантів?..

15 липня 1988-го відбувся перший альтернативний мітинг у Биківні. І лише наприкінці року московська «Литературная газета» у статті її київського кореспондента Сергія Кисельова подала правдиву версію цих поховань.

Після публікації у всесоюзній газеті партійні органи змінили тактику, визнавши: так, є поховання людей, розстріляних в часи сталінщини, але є й ті, що з’явилися в часи окупації.

Микола Лисенко, один із перших дослідників цієї теми, в книжці «Биківня: злочин без каяття» докладно показує етапи боротьби меморіальців за право знати правду й говорити її вголос. За наполяганням громадськості було створено ще одну (четверту за ліком) комісію, до складу якої ввійшли і представники нещодавно створеного товариства «Меморіал». Попередні комісії, формовані відповідно 1944, 1971 та 1987 року, публікували «неспростовні» висновки, що винуватці злочину – нацисти. Незабаром, 1988 року, прокуратура УРСР знову порушила кримінальну справу за фактом виявлення людських останків. До речі, цифри кількості знайдених останків і жертв загалом дуже різняться – від 6323 і до кількох сотень тисяч загиблих.

Читайте також: Андрій Амонс: «Стінки між українськими і польськими могилами могли сягати всього 30–40 сантиметрів»

Розстрілів як таких у Биківні не було. Єдиний випадок згадують літні люди: у вересні 1941-го працівники НКВС конвоювали до лісу велику групу радянських солдатів у польовій формі. Всі вони були страчені. Документів, які пролили б світло на цей епізод, наскільки відомо, наразі не знайдено.

Механізм страт загалом уже відомий. Протягом 1937–1941 років з київських в’язниць, зокрема тюрми НКВС, що була у відомому Жовтневому палаці, та спецкорпусу «Лук’янівки», вантажівками до лісу звозили тіла закатованих «політичних злочинців».

Дев’ятнадцятий і двадцятий квартали лісу було перекрито зеленим парканом, який цілодобово охороняли. На дорозі, що вела до місць поховань, селяни бачили сліди крові (один свідок розповів комісії, що особисто допомагав відмивати від крові спецавтомашину чекістів).

Рішення про «розстріл за першою категорією» ухвалювали «двійки» і «трійки» УНКВС по Київській області. В архіві столичної міськради слідчі знайшли й долучили до справи рішення «міської ради трудящих» про відведення земельної ділянки в Дарницькому лісництві «для спеціальних потреб НКВС».

Тіла звалювали до ям, пересипаючи вапном. Саме тому, а ще й за плином часу, не можна ідентифікувати особистість більшості загиблих. Але є винятки. 1989 року до слідчої групи звернувся киянин Климов, який знайшов біля однієї з могил мундштук з вигравіюваним написом «В. А. Бриль, 16.09.37 р.». В архіві вдалося відшукати справу за № 17643 Бриля Володимира Антоновича, 1899 року народження, білоруса, уродженця с. Загір’я Новогрудського району Барановицької області, зоотехніка, заарештованого 24 листопада 1937-го за звинуваченням у «проведенні шпигунської діяльності».

Доречно навести деякі фрагменти зі справи: «...Працюючи керуючим племгоспу Рудянського бурякорадгоспу, проводив шкідницьку підривну роботу, направлену на знищення племінного молодняка, внаслідок чого падіж становив 11 відсотків». Також «шпигун» збирав і передавав «фашистській Німеччині» інформацію про стан справ у племрадгоспі, виконання планових завдань, розмір зарплати тощо.

Півроку проти заарештованого Бриля не проводилось жодних слідчих дій (принаймні справа їх не фіксує), аж допоки 27 березня 1938-го він написав зізнання (самообмова, за словами тодішнього сталінського опричника Андрія Вишинського, «цариця доказів»), хоча конкретних прикладів шпигунства не вказує. Втім, вони, зрештою, і не знадобилися.

Постановою «трійки» нещасного розстріляли. А 1957 року повністю реабілітували, закривши справу за відсутністю складу злочину. І якби не той мундштук, рідні й досі б не знали місця поховання «шпигуна-зоотехніка» Бриля.

Це лише одна історія. Натомість їх десятки тисяч. Українські, російські, німецькі, єврейські, польські, латиські прізвища. Зайдіть до книгарні – чи знайдете книжку про Биківню? Навряд. Тоді як у будь-якій польській книгарні побачите не один десяток видань про Катинь: наукові розвідки, мемуари, есе, навіть книжки-іграшки. Поляки переживають свої трагедії і поступово звільняються від фантомного болю. Розкриття правди про злочини тоталітаризму почалося в СРСР та Польщі майже одночасно. Але свій шлях ми наразі не пройшли. Хоча б і до Биківні, що в кількох кілометрах від Києва.

 

Стаття підготовлена в межах спільного проекту Польського інституту в Києві та "Українського тижня": "Катинська трагедія: український вимір. Як подолати непам'ять про жертви злочинів тоталітаризму. Польський досвід"


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено