Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 вересня, 2012   ▪   Сергій Жадан   ▪   Версія для друку

Згадуючи Старобільськ

Можливо, тому, що залежимо від багатьох зовнішніх чинників, від збігу обставин та щасливого випадку, ми намагаємося не відчувати відповідальності за речі, до яких не маємо безпосереднього стосунку, до подій, що відбувалися за нашої відсутності, за нашої фізичної непричетності. Ну бо справді, який стосунок я маю до історії? Тим більше до історії, що постійно замовчувалася?
Згадуючи Старобільськ

 Як можу бути відповідальним за вчинки людей, з якими не відчуваю жодної спорідненості? Відповідальність, як і пам’ять, будується суто на нашій вибірковості, на нашому бажанні чи небажанні говорити про речі незалежно від їхньої болючості й неоднозначності. Втім, вона завжди має подвійне дно, і щойно тобі здалося, ніби ти навів лад у своїх стосунках із минулим, як воно, минуле, виринає з нікуди, з тим, щоби супроводжувати тебе, доповнюючи твій досвід та біографію. Ми не можемо бути цілком незалежними від місця народження та історії, яка це місце виповнює. Географія промовляє сама за себе. Особливо в поєднанні з історією. І добре, якщо хтось пояснить тобі це з самого дитинства. Хоча зазвичай доводиться власноруч виносити ті кістяки з шаф у шкільних аудиторіях.

Свого часу я зіткнувся з цим у Польщі. Саме в Польщі, де ж іще?! Хто ще міг би розповісти мені про наявність у містечку, яке я вважав рідним, табору полонених польських офіцерів? Географія грала проти мене, оскільки примушувала в той чи інший спосіб бути відповідальним за події, про які я навіть не здогадувався. Це доволі незатишне відчуття, ти ніби усвідомлюєш, що за твоєю спиною, поза твоєю увагою відбувалося щось грізне й невиправне, щось таке, чим у жодному разі не можна пишатися, щось, про що говорять як про доведене й очевидне зло, до якого ти так само стаєш причетним з огляду на місце народження.  

Читайте також: Археологія вбивства. Таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні 

Що я знав про перебування в Старобільську польських офіцерів? Ясна річ, нічого. За часів нашого безтурботного дитинства нам, звісно ж, нічого про це не розповідали, інформації жодної не було. Для нас, радянських дітей, колишній монастир, де в 1939–1940 роках містився табір для полонених, асоціювався лише з військовою частиною, яка була там у 1980-х. Сам факт перебування радянських військових на монастирській території теж інтригував, адже зрозуміло, що колишніх монастирів не буває, за всім цим проглядали певні недоговореність, неузгодженість: старі церковні бані без хрестів, якась старожитня кам’яна огорожа, відчуття захопленого приміщення, чогось не надто мілітарного, в будь-якому разі антирадянського. Пам’ятаю, там служив тато моїх друзів. Був офіцером, щодня проходив крізь металеву браму на монастирське подвір’я. Про поляків він навряд чи щось знав. Найімовірніше, й сьогодні знає небагато.

На території монастиря спочатку розмістили близько 8 тис. полонених. Старших офіцерів тримали окремо. Генерал Сікорський, що був одним із керівників оборони Львова, мешкав у будинку на вулиці Володарського, поруч зі школою, в якій я навчався. Багато з офіцерів свого часу встигли взяти участь у Першій світовій війні на боці Російської імперії. І ось через 20 років історія зробила дивний хід і та ж таки імперія знову піймала їх у свої хитро обладнані капкани. Ніби не бажаючи відпускати від себе своїх колишніх вояків. Цікаво, наскільки чужими були для них це місто і його мешканці? Свідки згадують, що місцеві знаходили спільну мову з полоненими, проте це ні про що не свідчить – з полоненими всі завжди знаходять спільну мову, тим більше коли вони обеззброєні. Сьогодні монастир відновлено, військової частини там немає. На стіні висить пам’ятна дошка. На одному з цвинтарів є польська дільниця. Історики стверджують, що офіцерів у Старобільську не розстрілювали. Хіба що за спробу втечі, що до злочинів не зараховується. Більшість померла від хвороб та умов проживання. Хоча щодо останніх теж є різні свідчення: дехто з очевидців стверджує, що місцеве населення напередодні війни жило не набагато заможніше за полонених. У будь-якому разі усе це в місті мало кого турбує – просто ще одна сторінка історії, кимось писана й кимось правлена, не надто актуальна й не надто важлива. Важливішими й далі лишаються умови проживання. І яка різниця, в кого і з чим асоціюється назва твого міста. Є історичні факти, про які ніхто не любить згадувати. Навіть якщо термін відповідальності за них давно сплив.

Читайте також: Анджей Вайда про маму, тата, Харків та Катинь

У всьому цьому є логіка, якщо подивитися уважно. Справді, який стосунок ми всі маємо до злочинів, яких не скоювали? Понад те, який стосунок до всіх цих розстрілів має теперішня Україна? Тут слід поставити інше питання: а до чого вона взагалі має стосунок? За що мають відповідати громадяни країни, яка все не визначиться з власними преференціями? Від чого вони мають відмовлятися? Що вони взагалі повинні виносити з минулого як історичний вантаж? Складно вимагати співчуття та порозуміння від суспільства, яке й надалі живе минулими війнами, за жодних обставин не бажаючи визнавати себе не переможцем. Важко говорити про вшанування й відновлення історичної справедливості з громадянами, які сам розвиток історичних подій вважають великою несправедливістю. Суспільство, котре живе ідеями реваншизму й спілкується мовою ультиматумів, щонайменше готове взяти на себе відповідальність за масові розстріли військовополонених. Понад те, у багатьох випадках воно готове говорити про доцільність та історичне виправдання цих розстрілів. З чим, власне, і доводиться стикатися на кожному кроці, коли співгромадяни не здатні порозумітися навіть щодо таких понять, як Голодомор чи масові чистки 1930-х, а пошуки історичної правди зводяться не до вшанування жертв, а до нового витка війни пам’ятників із встановленням бюстів чи то Сталіна, чи то Бандери. У цьому контексті історія з польськими офіцерами навряд чи взагалі може когось серйозно зачіпати – ми маємо надто багато власних непохованих мерців, щоб займатися чужими.     

Читайте також: Антимухінг. 333 брехні про Катинь    

Наше спільне минуле, безперечно, потребує порозуміння й знаходження прийнятного для всіх погляду. Завелика кількість взаємних претензій навряд чи здатна привести до лікування історичних неврозів та комплексів, на які ми страждаємо. Проте насамперед наше спільне минуле потребує елементарного проговорення. Адже складно розраховувати на якесь порозуміння, замовчуючи й приховуючи, не договорюючи й не визнаючи. Інша річ – наскільки ми всі до такого називання речей своїми іменами готові. Іноді складається враження, що українці просто бояться власного минулого. Відповідно часто відмовляються визнавати його своїм. Нам дістався складний і суперечливий історичний спадок. Проте всі спроби відмовитися від нього, проігнорувати зазвичай призводять лише до подальшого ходіння по колу в пошуках речей, які й так давно нам належать. У цій ситуації можна принаймні не відмовлятися від минулого. Навіть якщо воно нікому не подобається.

Я не певен, що всі ці спроби знайти спільну мову найближчим часом матимуть якийсь успіх. Усі ми надто зосереджуємося на своїх образах та розчаруванні, щоб вибачати співрозмовникам їхню правоту. Втім, у чому я переконаний, то це в доцільності й необхідності такої розмови. Понад те, у неможливості її уникнути. Оскільки нам і далі належить жити з цим жахливим, неможливим, невід’ємним минулим, яким нас наділило про­видін­ня, наповнивши піски та чорноземи довкола нас металом та порохом. 

Стаття підготовлена в межах спільного проекту Польського інституту в Києві та "Українського тижня": "Катинська трагедія: український вимір. Як подолати непам'ять про жертви злочинів тоталітаризму. Польський досвід"


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено