Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 вересня, 2012   ▪   Анджей Коля   ▪   археолог, професор Університету Миколая Коперника (Торунь)   ▪   Версія для друку

Археологія вбивства. Таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні

Одним із найважливіших завдань розслідування «катинської справи» на початку 1990-х був пошук місць розстрілів та поховань в’язнів Старобільського й Осташковського таборів НКВД, де на зламі 1939–1940-го утримували тисячі поляків
Археологія вбивства. Таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні

Після того як німці у квітні 1943-го відкрили могили в Катині поблизу Смоленська, де було поховано бранців лише з Козельського табору, стосовно долі поляків із решти таборів не стало жодних ілюзій. Та щоб знайти місця спочинку в’язнів Осташкова й Старобільська, ми мусили чекати більш ніж 50 років.

Слід офіцерів, вивезених зі Старобільського табору, закінчувавсь у Харкові. Це припущення було обґрунтовано публікацією «Рапорту Тартакова» спочатку (в червні 1957) в німецькому тижневику «7 Tage». Із донесення випливало, що ліквідацію польських військовослужбовців командного складу із тамтешньої «зони» виконало Харківське управління НКВД в районі містечка Дергачів, неподалік обласного центру.

Спроби ініціювати слідство у «катинській справі» польська сторона посилила після того, як у липні 1990-го в пресі Польщі з’явилися передруки з газет СРСР щодо пошуків у Харкові місця поховань бранців зі Старобільська. В результаті складних переговорів між Прокуратурою РП й радянською стороною вдалося досягти згоди, щоб до слідчих дій долучилися польські прокурори та експерти (археолог, антрополог, судмедексперт та експерт із уніформістики й фалеристики).

У Харкові одним із місць поховань жертв сталінських репресій був так званий Шостий квартал Лісопарку в північній частині міста, приблизно за 12 км від його центру, неподалік Бєлгородського шосе.

За сучасним міським адміністративним поділом ця територія належить до селища П’ятихатки. Квартал був колись густим лісом, але по війні його стали використовувати для відпочинку городян. Саме тут на зламі 1970–80-х років харківське КГБ збудувало санаторій і перетворило цю місцину на огороджений парк закладу. Сьогодні вже відомо, що алеї останнього проходили над братськими могилами жертв НКВД.

1991 року в Харкові вдалося провести зондажі на площі близько 1,3 га у північній частині колишньої рекреаційної зони. Безпосередньо перед приїздом слідчої групи цю територію було відгороджено від реш­ти зелених насаджень.

У Харкові та Биківні знайшли кілька тисяч речей польського походження

Археологічні дослідження 1994–1996 років дали підстави стверджувати, що лінія встановленого в 1991-му паркану точно визначала межу цвинтаря з південного боку. Отож варто сумніватися, що харківському КГБ бракувало знання точної локалізації цвинтаря, в чому його співробітники намагалися тоді переконати польських експертів.

Обсяг робіт, реалізований у Харкові 1991 року впродовж двох тижнів, охоплював 49 розвідувальних шурфів різного розміру.

У більшості випадків натрапляли на материковий ґрунт у вигляді добре втрамбованої лесової глини. Проте чотири шурфи вивели на ями. Результатом їх дослідження стала ексгумація двох масових поховань із останками польських офіцерів (загалом 161 кістяк), а також двох могил, де знайшли собі спокій місцеві мешканці. Усі були вбиті пострілом у потилицю.

Один із шурфів дійшов до ями, заповненої різними речами польського походження, що були опалені вогнем. Роботи, організовані з участю польських спеціалістів у Харкові, досягли своєї мети: наявність у Шостому кварталі Лісопарку братських могил польських в’язнів зі Старобільського табору було підтверджено.

До проведення наступних досліджень узялася Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва (ROPWiM) на чолі зі своїм новим генеральним секретарем Анджеєм Пшевозником.

У порядку археологічного рекогносціювання 1994 року було виконано зондаж за допомогою ручних бурів. Свердлували кожні два метри на вузлах координатної сітки. Це гарантувало локалізацію будь-якого масового поховання. У 1994-му було пророблено 440 зондувань. Результатом робіт стала локалізація 11 поховань на названій території.

Для перевірки попередньої ідентифікації одна з гіпотетично польських могил і друга, радянська, були досліджені археологічно шурфами 2х2 м до шару людських останків.

У польській – те, що залишилось від тіл, супроводжували фрагменти офіцерських мундирів (помітною мірою вже зотлілі). Черепи мали вхідний отвір у районі потилиці й вихідний – на чолі. Серед вмісту поховання було чимало польських речей (військові ґудзики, шкіряне формене взуття, посуд та особисті речі), а також чисельні гільзи від набоїв револьвера (наган) і гвинтівки Мосіна.

У випадку гіпотетично радянської могили, де було закладено шурф 2х2 м, вже від глибини 80 см почали з’являтися останки молодих чоловіків по кілька осіб у шарі. Вони мали такі самі сліди від пострілів у потилиці. Серед вмісту могили знайдено було чоботи військового зразка з гумовою підошвою, а також червоноармійський ґудзик. Усе це підтверджувало припущення про масове поховання радянських солдатів.

Важливою частиною досліджень 1994 року була локалізація на цвинтарищі так званої чорної дороги. Про її існування повідомив свідок злочину Митрофан Сиромятніков, якому було вже за 80, під час допиту, проведеного в порядку слідства.

Виявилося, що «чорна дорога» – це присипана пічним шлаком петля, котра забезпечувала під’їзд машин із тілами вбитих. Як відомо, ліквідація польських офіцерів відбувалася під час весняного бездоріжжя у квітні – на початку травня 1940 року.

Рекогносціювальні археологічні роботи 1994-го дали змогу методично реалізувати програму подальших досліджень цвинтарища. Робота тривала в Харкові у 1995 та 1996 роках упродовж восьми місяців.

Це уможливило локалізацію всіх 75 братських могил різного розміру й форми. Розташовані вони були обабіч відкритої 1994 року «чорної дороги».

Із 75 ям у 15 збереглись останки польських офіцерів; решта 60 виявилися масовими похованнями громадян СРСР, у котрих захоронено було 2 098 осіб, переважно чоловіків, хоча траплялись і жінки.

Розкопки поховань місцевого населення були зумовлені потребою з’ясувати його радянську належність, що означало відмову від ретельних досліджень. Найчастіше ексгумували тільки верхній шар скелетів. Це були могили помітно менші за польські, в них було від кількох до кількадесяти осіб (за винятком двох – із більш ніж сотнею небіжчиків).

Наявність у вмісті цих поховань великої кількості гільз дає змогу припускати, що розстрілювали часом на місці. Висновок підтверджує одна з досліджених ям, де в материку були знайдені кільканадцять револьверних куль, що ввійшли в землю майже вертикально. Отож можна припустити, що туди часом укидали ще живих людей і дострілювали їх безпосередньо там.

Усі ці об’єкти належить визнати масовими похованнями місцевого населення – жертв сталінських репресій 1938–1939 років. На користь цього свідчать як археологічні знахідки (бідний супровідний матеріал, відсутність речей польського виробництва, взуття російських фабрик), так і антропологічні (занедбані зуби жертв, коронки з неблагородних металів).

У 15 польських похованнях, за докладними підрахунками антропологів, упокоїлося 4 302 особи.

1991 рік. Початок ексгумації останків польських військовополонених у Харкові

Найбільше з них, з огляду на певні моменти, можна визнати таким, що було призначене для перших етапів зі Старобільська. Розміри його були 14х4 м. Згідно з підрахунками антропологів (ексгумацію вдалося провести лише на 2/3), там лежало близько 1 025 осіб, виключно чоловіків.

Воно було єдиним, куди в’їжджали розвантажитись автомобілі, які привозили поляків із місця страти в будинку НКВД в центрі Харкова. Схил заїзду до могили було досліджено археологічно. Про неї згадував Сиромятніков, який приїжджав сюди вивантажувати тіла перших розстріляних. На його думку, вона могла вмістити не менш ніж 500 осіб. Як видно, його оцінка виявилася помилковою.

Великими були й два наступні поховання: одне, завбільшки 13х3,3 м, містило 718, друге, 8х5 м, – 673 тіла. В інших чотирьох лежало 329, 303, 390 та 244 особи. У найменших двох польських могилах налічувалося 35 і 48 тіл. Останки в усіх похованнях поляків, які дослідили в 1994–1996 роках, були чоловічими. Єдиний жіночий скелет у польській могилі ідентифікували під час шурфування 1991 року.

Стан збереження тіл у польських похованнях був дуже різний. У чотирьох – останки зазнали майже цілковитого розкладу м’яких тканин. У решті 11 – збереглись у стані жировоску.

Причиною такого перетворення була дощова вода, яка, збираючись у могилах, законсервувала спресовані під власною вагою тіла, що покоїлися на непроникному для неї глиняному дні. Таким чином, вони опинилися немов у заповненому басейні.

Під час ексгумації учасники робіт постійно мусили вичерпувати воду з цих поховань. Зокрема із кожної з двох великих могил довелося вилити понад 300 відер.

У Харкові багатьом жертвам кати зв’язували руки за спиною (так само, як у Катині та Мєдному). Зазвичай для цього брали конопляні мотузки стандартної довжини зі спеціальною петлею на кінці. Іноді користувалися кабелем чи просто дротом.

У «мокрих» могилах тіла, а в «сухих» – кістяки залягали в кілька шарів. Зазвичай останніх було шість-вісім, і товщина їх на момент ексгумації становила 70–80 см. У Харкові не спостерігалося штабелювання розстріляних, як у Катині. У декотрих могилах розміщення їх було цілком безладне: усе вказує на те, що вбитих попросту скидали із краю ями.

Спроби знищення цвинтаря за допомогою буріння та хімреактивів, як тепер відомо з архівних джерел, були реалізовані ще 1969 року. Саме цього часу стосуються утворення, які добре читалися під час досліджень масових поховань. Їх було зроблено бурами діаметром 60–80 см, які сягали до самого дна могил. Було досліджено 130 місць такого втручання. Бур перемелював і перемішував кістяки й залишки тіл.

Ідентифікувати польські поховання було нескладно. Людські останки супроводжувалися особистими речами й фрагментами офіцерського обмундирування. Особливо це стосувалося «мокрих» могил, де порівняно добре збереглися мундири й шинелі, кашкети, багато особистих речей і навіть деякі документи.

Під час ексгумації було знайдено близько 1 тис. документів і нотаток у різному стані, а також добре збережені в мундирах та шинелях кілька тисяч польських злотих у банкнотах.

Серед харківських знахідок варті особливої уваги численні комплекти шахових фігур, дерев’яні портсигари, а також інші рельєфні зображення. Наприклад, на деяких із них можна побачити зображення церкви у Старобільську, часто зі словами «на згадку».

Дуже важливою для програми досліджень у Харкові була ідентифікація імен польських офіцерів, які знаходили на різних предметах. Досі вдалося встановити понад 300 імен бранців Старобільського табору.

Харківські знахідки, крім того, містили 20 польських прізвищ, яких немає у згаданому переліку, що вимагає додаткових досліджень. Додаткових досліджень вимагає – питання наявності в польських могилах у Харкові 4 302 осіб: це майже на

500 більше, ніж кількість бранців – громадян Речі Посполитої, вивезених зі Старобільська у травні 1940-го.

Дослідження, організовані в Харкові у 1994–1996 роках не змогли впоратися з усіма завданнями, що їх поставила Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва у зв’язку з «катинською справою». Уже від кінця 1990-х було продовжено спроби з’ясувати місця поховання 3 435 поляків із «Українського списку», що були відправлені на смерть тим самим рішенням радянського керівництва 5 березня 1940 року.

Ідеться про вирок 11 тис. осіб, утримуваним у в’язницях колишніх міст Східної Польщі. Спираючись на записку шефа КГБ СРСР Алєксандра Шелєпіна для Нікіти Хрущова від 9 березня 1959 року, варто прийняти факт, що насправді 1940 року розстріляли 7 305 осіб.

На підставі наказу наркома Лаврєнтія Бєрії від 22 березня 1940-го 3 тис. поляків із Західної України відправили до в’язниць центральних областей СРСР, до Києва, Харкова й Херсона. Етапованих туди було розстріляно й поховано на таємних цвинтарях НКВД поблизу цих міст.

У випадку столиці України таке кладовище було розташоване за 15 км на схід від її центру, у 19 – 20-му кварталах Дніпровського лісу Дарницького лісництва, неподалік невеличкого в ті часи поселення Биківня.

Цю територію площею близько 5 га 20 березня 1937 року було надано рішенням Київської міськради для «спецпотреб» НКВД. Проте ще влітку 1936-го тут розпочалося будівництво чекістського «спецоб’єкта» з під’їз­ною дорогою та високим дере­в’яним парканом. Цей цвинтар став місцем останнього спочинку багатьох тисяч жертв сталінських репресій – «ворогів народу» – мешканців Києва та області, що були розстріляні у в’язницях НКВД у 1937–1941 роках. У повоєнні часи кладовища в Биківні не охороняли і воно стало об’єктом «розкопок» «скарбошукачів».

Щоб з’ясувати «походження» (!) цього цвинтаря,1971 року створили спеціальну комісію, яка свідомо сфальшувала висновки, пояснюючи громадськості, що на ньому в 1941–1943-му були поховані жертви німецько-фашистських окупантів. Тоді ж таки КГБ організував таємні розкопки, під час яких локалізували 207 братських могил і викопали останки 3 805 осіб. Тільки у другій половині 1980-х у результаті поступової демократизації життя й «гласності» Биківня знову опинилася в центрі суспільного обговорення. 24 грудня 1987 року там запрацювала друга державна комісія, створена Міністерством внутрішніх справ Української РСР. Під час організованих згодом робіт відкрито було 68 масових поховань з останками 2 518 людей. Попри те що на більшості знайдених черепів констатували сліди пострілів зі зброї, типової для НКВД, а в могилах виявили багато предметів західноєвропейського походження, головним чином польського (зокрема й із золота), правди тоді так і не відкрили.

6 травня 1988 року в Биківні на встановленому обеліску з’явився напис: «Вічна пам’ять! Тут поховані 6 329 радянських солдатів, партизан, підпільників та мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1945 роках».

Проте вже невдовзі під впливом київської громади, зокрема завдяки тиску столичного «Меморіалу», Рада Міністрів УРСР 8 грудня 1988 року прийняла рішення продовжити розслід у «биківнянській справі». І тільки тоді слідча група прокуратури УРСР «знайшла» більш ніж 250 свідків, що підтвердили реальні обставини сталінських репресій у Києві, а чергова (!) ексгумація дослідила в похованнях речі, що належали 14 особам, які були репресовані й убиті в 1937–1938 роках.

У результаті – 21 березня 1989 року Державна комісія вперше офіційно оголосила, що в Биківні поховані жертви сталінських репресій. Початок робіт на місці поховань у 2001-му та їх продовження у 2006–2007-му й

2011–2012 роках став можливим на підставі угоди між Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва та Державною міжвідомчою комісією у справах увіч-нення пам’яті жертв війни та політичних репресій, що її створила Рада Міністрів України.

Польська експедиція весь час діяла в Биківні спільно із представниками України. У тих роботах брали участь представники комісії, зокрема досвідчений знавець архівних джерел на цю тему, відставний прокурор Андрій Амонс.

У перший рік досліджень було локалізовано 41 поховання, розкопки яких засвідчили сліди попередніх ексгумацій. Їх вміст був порушений, а останки перемішані. На підставі знахідок з’ясували, що там захоронені жертви 1937–1938 років.

В одній із ям дослідники констатували цілковиту відсутність людських останків. Вона (3,5х3,5 м і 2,3 м завглибшки) містила виключно предмети польського походження, переважно військового обмундирування кінця 1930-х років. Тут було знайдено 259 штук цивільних та військових чобіт. На гумових набійках де­яких офіцерських вдалося відчитати виробника (наприклад, Sanok).

Серед вмісту поховання були виявлені сильно пошкоджені фрагменти шкіряних плащів, чорного грубого сукна та інших тканин. А ще польські монети (в кількості два екземпляри 1923 та 1928 років емісії), ґудзики з написом Poland, два металеві ґудзики з гербовим орлом і написом РКР (Polskie Koleje Państwowe – «Польська державна залізниця». – Пер.), портмоне з тисненим золоченим написом Miejsce Piastowe (містечко на півдні Польщі. – Пер.), фрагмент шкіри з тисненим тим-таки орлом та відбитком печатки Stanisławów, військова плакетка із зображенням солдата, який стріляє, та написом Za III…Garn. Modlin 1934. Цю яму можна вважати за умисне поховання речей, що належали вбитим полякам.

Дослідження 2001 року дали змогу зафіксувати факт перепланування цвинтарища. Майже в усіх шурфах, а також у розкопаних похованнях було досліджено прояви антропогенного впливу: для нівелювання місцевості сюди був навезений шар піску завтовшки від 60 до 120 см. Подекуди його глибина перевищувала 2 м. Під ним виразно проявлялися сліди колишньої денної поверхні, яку перетинали сліди втручань у поховання. Таким чином, на територію, де спочили жертви Биківні, було привезено кілька тисяч кубометрів піску, швидше за все, для маскування слідів могил.

2006 року розкопки там тривали впродовж майже трьох місяців. За допомогою ручного бура вдалося локалізувати ще 155 братських могил, що давало змогу підтвердити наявність принаймні 196 поховань і три ями з речовим заповненням без людських останків.

Із 64 могил, які були досліджені розкопками того року, 21 виявилася польською. Всі досліджені поховання раніше вже були об’єктом ексгумацій, але не надто старанних. Про те, що у 21 могилі лежали тіла громадян Речі Посполитої, свідчили знахідки речей виключно польського та західноєвропейського походження загальною кількістю 1 622 предмети.

Серед цих предметів виявлено фрагменти польських військових мундирів, велику кількість ґудзиків з орлом, монети різних номіналів, медальйони, плакетки, хрестики, чоботи військового взірця, особисті речі (гребінці, щітки, окуляри, металеві кухлі) з написами латинськими літерами назв польських фірм. Було і два предмети з прізвищами: Антоні Карись та Й. Лобаза (Antoni Karyś i J. Łobaza). Друге – фігурує серед інших польських жертв «Українського катинського списку», тоді як Антоні Карися в ньому немає.

Антропологічний аналіз останків, що були досліджені в польських могилах, дає змогу стверджувати: тут поховані щонайменше 562 особи (висновок зроблено на підставі підрахунків щелеп, стегнових кісток або ж кількості знайдених у похованні пар чобіт).

Найчастіше жертв убивали з першого пострілу, проте часом на черепі видно було два, три, а то й чотири вхідні отвори.

Розкопки 2007 року тривали від 31 липня до 30 жовтня.

Із досліджених того сезону 45 братських могил 33 виявилися польськими, всі поховання були в минулому ексгумовані: 1971, 1987 або 1989 року. Антропологічний аналіз дав підстави стверджувати, що у 33 польських похованнях лежало щонайменше 926 осіб, із яких цілком імовірно – 16 жінок. Із цих могил дістали 1 923 штуки чобіт, отже, можна припустити, що вони належали 961 людині. Це підтверджує висновки антропологічного аналізу (різниця між підрахунками становить близько 3,5%).

Дослідження в Биківні 2007 року цілком підтвердили припущення, що саме на цьому цвинтарі жертв НКВД упокоїлися поляки, чиї імена ввійшли до «Українського катинського спис­ку». На це вказував не тільки археологічний контекст: у похованнях громадян Польщі було досліджено близько 4 тис. датованих міжвоєнним часом предметів, виготовлених власне в ній та в інших західноєвропейських країнах. На кількох предметах були прочитані польські прізвища (J. Łobaza, Józef Naglik, Fr. Strzelecki, Ludw. Dworzak, kpt. Gronowski), що були в «Українському катинському списку».

До 2007 року в биківнянських могилах вдалося дослідити останки щонайменше 1 488 поляків, убитих у Києві. Аналізуючи ексгумації минулих літ із погляду планіграфії польських поховань, можна було припустити, що в центральній частині цвинтарища, можливо, містяться іще 10–15 могил громадян Речі Посполитої.

Згоду на завершення ексгумації близько 100 поховань у Биківні, приблизне розташування яких було з’ясовано у 2001-му та 2006–2007 роках, вдалося дістати лише 2011-го. Від квітня до червня того року було досліджено 90 могил, із них 15 виявилися польськими й містили останки 492 жертв, котрих також можна пов’язувати з фігурантами «Українського катинського списку».

Через червневу спеку не вдалося завершити ексгумацію ще восьми могил, локалізованих на смузі лісової дороги, що перетинала цвинтар. Ці дослідження здійснили тільки 2012 року. Серед тих поховань знайдено й одне польське, в якому виявили останки 12 осіб.

Отже, з більш ніж 200 могил на цвинтарі в Биківні польськими виявилися 70. У 16 з останніх (що були ексгумовані у 2011 та 2012 роках) знайдено загалом 1 178 речей, виготовлених у Польщі, які лежали разом із людськими останками. Водночас у цих похованнях відсутні були речі радянського виробництва. Як і решта інших, усі ці могили зазнали недбалої ексгумації в 1971 році. Знайдені предмети (головним чином, особисті предмети щоденного вжитку, а також елементи обмундирування) були передані для експертизи до Інституту археології Національної академії наук України.

Останки загиблих поховані у відведеному на цвинтарі місці, де має постати збудований Польщею меморіал. Комплекс у Биківні буде четвертим – після Катині, Мєдного й Харкова, – що увічнить пам’ять майже 2 тис. польських жертв сталінського режиму.

Стаття підготовлена в межах спільного проекту Польського інституту в Києві та "Українського тижня": "Катинська трагедія: український вимір. Як подолати непам'ять про жертви злочинів тоталітаризму. Польський досвід"


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено