Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи

Стефан Куртуа:«Політичною батьківщиною французьких комуністів був СРСР»

Стефан Куртуа – один із найвизначніших дослідників міжнародного комунізму у Франції. «Чорна книга комунізму», співавтором якої він є, стала детонатором потужних скандалів у політичних і наукових колах Франції, зумовлених викриттям зв’язків Французької компарії із Кремлем
Матеріал друкованого видання
№ 37 (254)
від 13 вересня, 2012
Стефан Куртуа:«Політичною батьківщиною французьких комуністів був СРСР»

Український переклад ново­­го дослідження історика «Більшовизм à la française» нещодав­­но побачив світ у видавництві «Темпора». 12 вересня відбулася презентація україномовного видання книжки у київській Книгарні «Є». В інтерв’ю Тиж­­ню він розповів про природу французького комунізму та його вплив на політичну систему Франції.

У. Т.: Пане Куртуа, наскільки правильною можна вважати тезу Анні Крігель про те, що ФКП була результатом прищеплення моделі більшовизму, розробленої в Москві, до французького соціалізму, внаслідок чого сформувався так званий галіканський комунізм? Чи можна вважати ФКП національною французькою партією, чи це був радше клон російських більшовиків у демократичній Франції?

– Анні Крігель колись сказала, що «Французька комуністична партія – це щеплення московської моделі більшовизму на стовбурі французького соціалізму». Певна річ, французькі комуністи цю тезу заперечували. Аж до 1991 року вони переконували світ, ніби не мають нічого спільного з Москвою, а комунізм – це суто їхній винахід, що постав на ґрунті Французької революції. Однак їм не пощастило, позаяк після колапсу Радянського Союзу в Кремлі були відкриті численні архіви, серед яких і ФКП. І тоді ми пересвідчилися, що йдеться саме про щеплення. Дізналися, що ще в 1920-ті більшовики дібрали з французьких соціалістів, анархістів та інших революціонерів тих, чиї думки відповідали їхній ідеології та практиці. Інших відсіяли. Потрапили до кола їхніх інтересів переважно молоді лю­­ди пролетарського походження, яким більшовики запропонували визначні перспективи: звичайні робітники ставали мерами, депутатами та членами міжнародного комуністичного апарату, отримуючи всі відповідні привілеї.

 

Всі французькі комуністичні керівники аж до 1991 року їздили у відпустку на закриті дачі до Криму, Румунії, Болгарії, де їх щедро частували.Звичайно, знайшлося місце й для ідеалізму. Втім, не лише. Адже краще в костюмі з краваткою працювати у просторому кабінеті, ніж виточувати металеві болванки на заводі по дев’ять годин на день. Спрацювали обидва чинники, і щеплення прийнялося. Більшовикам вдалося знайти з-поміж французьких соціалістів, анархістів та інших революціонерів потрібних для себе людей. Тих, хто починав опиратися, позбувалися. Вдавалися до московських методів – кого викидали на вулицю, а кого й прибирали фізично. Зокрема, такі вбивства коїлися під час війни.

 

У. Т.: Виключно під час війни?

– Так, лише під час воєнних дій, адже партія діяла в підпіллі. До війни Компартія була легальною політичною структурою, республіканські закони працювали, й убивці ризикували потрапити на гільйотину. Тому комуністи поводилися обережно. Натомість під час війни, в умовах загального хаосу, вони не цуралися брутальних методів.

Завдяки архівам нині стало відомо, що сотні чи навіть тисячі молодих людей, яких обрали для співпраці комісари Ком­­інтерну, щоб потім представляти інтереси Москви у Франції, їздили до СРСР на навчання, до славетної лєнінської школи. Деякі потрапляли на спеціальний вишкіл, де вчилися робити замахи, чинити саботаж на підприємствах, провадити підрив­­ну діяльність... Варто зауважи­­ти, що від 1934 року французькі комуністи мали прямий зв’язок із Москвою, щоб надсилати зві­­ти й отримувати накази.

 

У. Т.: І вони погоджувалися на таке жорстке підпорядкування?

– Вони цілком залежали від Кремля й пишалися своєю співпрацею з більшовиками. Я знайшов у московських архівах дуже несподіваний текст – стенограму розмови між Морісом Торезом, головою Французької компартії, та Сталіним, що відбулася в листопаді 1947 року. Торез тоді сказав: «Я француз, але маю душу радянського громадянина». Це лідер партії! Тоді, 1946-го, ФКП мала найкращі за свою історію виборчі результати, була наймасовішою політсилою, а Моріс Торез ледь не став головою уряду! Всі ці люди вели подвійну гру. Починаючи з 1934–1935 років вони заговорили вельми патріотичними, профранцузькими гаслами. Але ж у 1939-му, коли було укладено сталінсько-гітлерівський пакт про співпрацю, позиція комуністів вмить змінилася. Той самий Моріс Торез 3 жовтня 1939-го був мобілізований до французької армії. Але він утік, став дезертиром. За що був засуджений та позбавлений французького громадянства. Однак 1944-го генерал де Голль з політичних міркувань, в інтересах союзництва з СРСР, його помилував. Частина французьких комуністів напряму працювала з радянським ГПУ-НКВС-КДБ та розвідницькими службами. Політичною батьківщиною таких людей міг бути лише СРСР 

У. Т.: Як можна визначити природу французького комунізму на тлі інших зарубіжних проектів більшовиків? Як ФКП змогла дістати таку підтримку у французькому суспільстві?

– Є така суто французька особливість, що сягає 1789 ро­­ку, – престиж революційної ідеї. Найбільше йдеться про 1792–1794 ро­­ки – часи якобінської диктатури та її лідерів, зокрема Ро­­­бесп’єра, Сен-Жюста та інших, хто вдавався до терору. Цей історичний епізод є засадничим для Французької республіки. Тоді була Перша республіка, відтак 1848 року постала Друга, після 1875-го – Третя, потім – Четверта, а нині – П’ята... Всі діти у школі вивчали героїку Французької революції. Натомість негативні, якщо не кримінальні, аспекти революційної доби приховувалися.  Після 1920-го крайні ліві та, зокрема, комуністи зуміли поступово взяти під контроль викладання історії в навчальних закладах. Їм вдалося не лише проконтролювати, як висвітлюється Французь­­ка революція, а й, наприклад, прибрати інформацію про геноцид у Вандеї 1793 року. Часом про прикрі факти побіжно згадували, але казали, що це сталося з вини контрреволюціонерів. Більшови­­ки да­­вали аналогічні пояснення...

 

У. Т.: Пригадую шкільні підручники зі поясненнями на кшталт «ситуація не дозволяла іншого рішення...»

– Звичайно! Є навіть теоретичне обґрунтування. Франсуа Фюре називає це «теорією обставин». Все це сформувало відповідний ідеологічний клімат, спричи­­нило відповідне трактування історичної пам’яті, розуміння фран­­цузької ідентичнос­­ті та навіть більше: для багатьох французів свобода й демократія напряму пов’язані з Французькою революцією. Нехай навіть із масовими вбивствами та гільйотинами. 

Парадоксально, але так є. Відомий політик Клемансо 1980 року доволі чітко висловився, коли конфлікти між монархістами та республіканцями ще були дуже гострими: «Революція – то цільний блок. Або приймаєте його повністю, або, якщо відкидаєте принаймні одну складову, ви не є справжнім республіканцем». Таке бачення революції з уславленням якобінців, прав людини та кривавим терором тісно пов’язане з політичною боротьбою, яка тривала не один десяток років.

У. Т.:  У роки Другої світової війни ФКП змінила антинаціональну позицію, фактично визнавши німецьку окупацію країни під час радянсько-нацистського «дипломатичного шлюбу за розрахунком», на національну, ставши одним із головних течій у французькому русі Опору 1941–1944 років.  Якою була діалектика національного й інтернаціонального чинників у діяльності ФКП?

– Приблизно до 1933 року і навіть до початку 1934-го ФКП чітко дотримувалася більшовицького дискурсу. Вона навіть частково відкидала спадщину Французької революції, яку більшовики на чолі з Лєніним вважали буржуазною. У 1934 році під впливом певних міжнародних чинників і, зокрема, внаслідок приходу до влади Гітлера Сталін змінив свою політичну лінію. Перемога фюрера на виборах була величезною поразкою як німецьких комуністів, так і стратегії «вождя всіх народів». Тоді він вигадав французький Народний фронт. У червні 1934-го господар Крем­­ля поставив французьким комуністам завдання: домогтися союзництва з соціалістами. Сталін, як, до речі, і Лєнін, був віртуозом різких змін. Від антисоціалістичної, антидемок­­ра­­тич­­ної позиції комуністи вмить перейшли до політики союзництва спочатку з соціалістами, а відтак і з буржуазною демократією. Це ввело в оману багатьох політиків, які подумали, що більшовизм вичерпав себе, ста­­ра Росія повертається, а французькі комуністи стали мудрішими...

У. Т.: Але 1939-го стало зрозуміло, що нічого не змінилося і більшовизм триває...

– Саме так. Дані архівів переконують, що 7 вересня 1939 року французькі комуністи дістали з Москви вказівку. Цього дня, за кілька тижнів після укладення пакту Молотова – Ріббентропа та за неповний тиждень після нападу Німеччини на Польщу, Сталін викликав до себе генерального секретаря Комінтерну Георгія Дімітрова. Добре, що Дімітров вів щоденник. З його нотаток стала відомою аргументація дій Сталіна: пакт про ненапад насправді є прихованою угодою про поділ Польщі та інших територій, а війна між Німеччиною з одного боку та Францією й Англією з іншого «вигідна спра­­ві пролетаріату»: імперіалісти битимуться між собою, а коли виснажаться, до гри вступить Комінтерн та встановить соціалістичний лад аж до Парижа й Лондона!

 

У. Т.: Таку стратегію мав і Лєнін...

– Власне кажучи, Сталін нічого нового не вигадав, лише точно втілював лєнінські методи: за будь-якої нагоди перетворювати імперіалістичні війни на громадянські.  Отже, Дімітров миттєво надіслав до Парижа телеграму. Термін – один тиждень. Такти­­ка та риторика блискавично змінилися. Соціалістична революція зникла з порядку денного, а в ім’я антифашистської боротьби захищати Радянський Союз треба булj в будь-які способи. Комуністи розпочали збройні дії проти німців лише після нападу вермахту на СРСР у червні 1941 року. Не варто забувати, що Французька компартія в 1939–1940 роках була масовою і нараховувала близько 200 тис. членів. У перші роки Другої світової через підтримку пакту Молотова – Ріббентропа люди розбіглися. А апарат – найважливіший елемент будь-якої комуністичної структури, лишився. Ці кілька тисяч осіб, справжні фанатики, і привели ФКП до руху Опору. Треба було надолужувати втрачений час, «відбілювати» зіпсований імідж. Активісти вдавалися до вбивств німців, за які ті безжально мстилися – було винищено десятки чи навіть сотні цивільних осіб. За одного офі­­цера – півсотні заручників... Комуністи ж вдалися до такти­­ки індивідуального терору, аналогічної радянській. Тут і знадобився пат­­ріотичний дискурс.

 

У. Т.: А як часто французькі комуністичні лідери використовували патріотичну риторику для отримання політичних дивідендів у своїй країні?І чи ця риторика мала щось спільне зі справжніми французькими національними інтересами, чи радше була проявом змін генеральної лінії «керівної і спрямовуючої» з іншого боку континенту?

– Керівник збройної комуністичної боротьби у Франції Шарль Тійон вигадав гасло: «Кожному свій бош». Бош – дуже зневажливе прізвисько німців від часів Першої світової. Це – брутальний шовінізм. Почуття патріотизму саме використовується, але не більше.

 

Загалом діями французьких комуністів, які визначала, зокрема, поточна міжнародна ситуація, керували з Москви. Натомість виразно патріотичний дискурс, що застосовував­­ся під час війни, раптово припинився у 1947 році. Чому? Розпочалася холодна війна, і на порядок денний повернувся революційний проект. Але після війни постав новий чинник французької політики, який неабияк заважав комуністам, – генерал де Голль. Ситуація значно ускладнилася у травні 1968-го під час студентських бунтів. Ані де Голль, ані більшовики не були до цього готові й не знали, що робити. Комуністів обігнали ліві радикали. Це був початок їхнього кінця.

 

Але після війни постав новий чинник французької політики, який неабияк заважав комуністам, – генерал де Голль. Щоправда, він мусив, з огляду на союзництво з СРСР, двічі взяти комуністів до свого уряду. З одного боку, щоб не сваритися з Москвою, а з другого – тому, що комуністи контролювали й досі контролюють найбільшу французьку профспілку – Генеральну конфедерацію праці (CGT). Це залізниці, газ, струм... Цій організації легко було зупинити виробництво по всій країні, щойно Компартія віддала б такий наказ. Коли 1995 року уряд Алена Жюппе спробував реформувати пенсійну систему, CGT повністю зупинила на кілька тижнів більшість потягів і метро. Ситуація значно ускладнилася у травні 1968-го під час студентських бунтів. Ані де Голль, ані більшовики не були до цього готові й не знали, що робити. Комуністів обігнали ліві радикали. Це був початок їхнього кінця. Паризькі комуністи спробували модернізувати партію, але прорадянські ортодокси не допустили цього, а крім того, викинули з партії.

У. Т.: Як співвідносилися демократизм і тоталітаризм у діяльності ФКП?

– ФКП ніколи не мала демократичного крила. Демократія, тобто парламентська система, вибори, правова держава, права людини – все це в жодному разі не становило ідеологічного підґрунтя Компартії. Остання завжди була лєнінською і тоталітарною. Всі вищі кадри навчалися в Москві. Коли ці люди заводять мову про демократію – це чиста тактика. Провідною була ідея Жовтневої революцію у Франції та встановлення диктатури пролетаріату. Звісно, певні зміни почалися у 1980-х роках, та вкрай несміливі. Керівництво та рядові члени партії все ще надихалися гаслами: «Ми знищимо капіталістів і власників!»

 

У. Т.: Чи можна стверджувати, що поширення у 1970–1980-х явища єврокомунізму (соціал-реформізму) в середовищі західноєвропейських комуністичних партій стало проявом кризи міжнародної комуністичної системи і чинником холодної війни? Чому ФКП на тлі цих процесів залишилася до кінця вірною сталінським ідеалам і Радянському Союзу?

– Я б радив дуже обережно вживати термін «єврокомунізм». Забагато слів, забагато піни, але суті бракує. Можу засвідчити, що в лавах ФКП єврокомунізму майже не було. Протягом двох чи трьох років начебто існував альянс між французькими, італійськими та іспанськими комуністами. Але він був зовсім формальним. Італійські комуністи відрізняються від французьких. Політична культура зовсім інша. Італійська практика ґрунтується на компромісі, консенсусі, а французька – це перманентна громадянська війна. Ми не можемо вийти з цієї війни вже не одну сотню років. Релігійні війни, Французька революція, Паризька комуна... Ми завжди шукаємо конфронтацій. У італійців все інакше, вони домовляються. Це засаднича відмінність. Друга, дуже важлива позиція: керівний склад обох партій якісно відмінний. У італійців це завжди були високі інтелектуали, викладачі: Тольятті, Террачіні... У Франції Компартію завжди очолювали самоуки робітничого походження. Вони мали політичний інстинкт, але не здатність до розуміння політичних процесів. Найгіршим був останній керівник радянських часів Жорж Марше, справді обмежена людина. Його наступник, Робер Ю, скоїв нечуване: вийшов із Компартії. Я бачив, як він критикував і сталінізм, і лєнінізм, і навіть марксизм! Що ж залишається?

У. Т.: Як змінилися позиції ФКП у французькому суспільстві після краху СРСР та комуністичних режимів на Сході Європі?

– Насамперед змінилася внутрішня диспозиція в лавах Компартії, позаяк до самого розпаду СРСР вона за своєю суттю залишалася філією радянської структури. І передовсім з фінансового боку. Аналогічна ситуація склалася у профспілках. Французька генеральна конфедерація праці була важливою складовою системи світових робітничих проф­­спілок, збудованої силами СРСР. Все це зникло. Я бачив стенограму засідання Компартії від вересня 1991 року, відразу після розпаду СРСР, де наші лідери були геть розгублені. Шок був величезний.

У. Т.: «Чорна книга комунізму» побачила світ 1997 року. Як це дослідження вплинуло на уявлення про сутність ФКП та її причетність до міжнародної злочинної системи?

– Наведу такий приклад. Я був знайомий з одним старим комуністом, його партійний стаж становив понад 60 років. Коли йому виповнилося 86, він написав мені лист. То було за кілька місяців до виходу «Чорної книги комунізму». Ми зустрілися, дуже довго розмовляли. Він знав, що працюю з архівами, а за кілька днів зателефонував і повідомив: «Я написав заяву про вихід із Компартії. Тепер мені нічого не лишилося в житті, воно втратило сенс».

Ця книжка спричинила дуже бурхливу реакцію в середовищі самих комуністів. Вони вже були вражені розпадом СРСР, і «Чорна книга…» стала для багатьох останньою крап­­лею. Шок був навіть потужнішим, ніж від книжки «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. І вона стала бестселером. Ми й не сподівалися на такий ефект, коли працювали над текстом. «Чорна книга» швидко стала складовою політичних дебатів. Чому? Тоді при владі були праві. Жак Ширак невдало розпустив Національну асамблею, і саме в 1997-му, у рік виходу книжки, до влади повернулися ліві. Робота побачила світ, коли кілька міністрів входили до ФКП! Як історики, ми були спокійні за свою працю. Але не всім вона сподобалася. В Національній асамблеї спалахнули скандальні дебати, тодішній прем’єр, колишній троцькіст Ліонель Жоспен виголосив, що він «пишається співпрацею з мініст­­рами-кому­ністами у своєму уряді», що «комуністи ніколи не здіймали рук на людську свободу». Повна маячня. «Чорну книгу…» стали швид­­­­ко перекладати різними мовами по всьому світу. Я їздив її представляти, тож можу сказати, що вона мала вплив не лише в Західній, а й у Східній Європі.

 

У. Т.: Як ви вважаєте, чи зрозуміли люди, зокрема французи, що комуністи Заходу мають певну причетність до комуністичних злочинів на Сході? Адже вони мовчали, приховували правду й просто не бажали її знати...

– Це те, що травмувало французьких комуністів. Усвідомлення того, що вони також мають відповідати за злочини. Я завжди наголошував, що французькі комуністи, як політично, так і морально, причетні до злочинів проти людства. Коли вийшла книжка, французький філософ Бернар-Анрі Леві написав, що у Франції завжди діяла заборона на критику привілейованої революційної ідеології. Хоч би що сталося, а вона найкраща. Це, на жаль, правда. Навіть рекламні агенти використовують революційну ідеологію, щоб краще продавати свій крам! Такого немає в Іспанії або Італії. Суто французька особливість...

 

У. Т.: Як засвідчили президентські та парламентські вибори у Франції, тутешнє суспільство вкрай поляризоване. У чому полягає історичний внесок ФКП у формування крайнього лівого поля?

– Історично ФКП є складовою крайніх лівих. Від 1920-х до 1970-х років нікого лівішого за комуністів у нас не було. Групи лівіші, ніж ФКП, сформувалися лише в 1980–1990-х. зокрема, йдеться про «Робітничу боротьбу» та Комуністичну революційну лігу. Проте результати останніх президентських перегонів переконали, що справжнього впливу вони не мають. Однак важливо не забувати про носіїв крайньої лівої ідеології у поміркованих партіях. Як вони з'явилися? Починаючи з 1976–1977 років соціаліст Франсуа Міттеран, щоб прийти до влади, співпрацював із комуністами. Він дуже вправний стратег. Міттеран створив альянс із доволі сильною в той час, добре структурованою та організованою політичною силою, коли соціалісти перебували в гіркому становищі. Й щоби переграти комуністів, використав антирадянських крайніх лівих, а саме троцькістів та маоістів. Він привів до Соцпартії людей, які пройшли справжню школу пропаганди та політичної боротьби. Міттеран підважив ними, а згодом узагалі витиснув із партії. Однак ці люди й досі в політиці. Їхня ідеологія, всі ці революційні ідеї впливають на позицію Соцпартії. Це позначається на роботі нового уряду. Поза тим на глобальному рівні крайня ліва ідеологія втрачає позиції. Електорат поступово переходить під знамена крайніх правих. Багато колишніх комуністів нині голосують за Марін Ле Пен. Популісти залишаються у популістському полі й не бажають долучатися до демократичного процесу.

У. Т.: Чи можна стверджувати, що, попри все, на 92-му році життя спостерігаються ознаки агонії та поступової смерті ФКП?

– Звичайно. Про це йдеться у вступі до моєї книжки «Більшовизм à la française». До речі, мій тато народився 1920 року. Йому також 92, але мені здається, що він почувається краще, ніж ФКП! Справи у Компартії кепські. Вона постійно втрачає депутатів, не спромоглася висунути власного кандидата на президентські вибори, в новому уряді не має жодного міністра, а під час наступних муніципальних виборів 2014 року може залишитися без великої кількості мерій. Коштів із Москви більше не надходить... Що ж залишається? Гроші Уго Чавеса? Чи китайських комуністів? Утім, найгірше те, що у комуністів немає лідера. Їхній голова П’єр Лоран надзвичайно слабкий. ФКП б’ється в агонії не перший день. Але агонія може тривати довго.

 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено