Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 грудня, 2010   ▪   Олег Однороженко   ▪   Версія для друку

Добрий порядок

Зміцнивши державність Русі,князь Роман Мстиславович намагався радикально реформувати її політичну систему
Матеріал друкованого видання
№ 52 (165)
від 24 грудня, 2010
Добрий порядок

Історія не має умовного способу. Але іноді в ній трапляються події та постаті, які змушують задуматися: а що було б, якби сліпий випадок не втрутився в її хід і вона не повернула в геть інше русло? Водночас в істориків є всі підстави саме на таких прикладах належним чином оцінити роль окремих осіб в історії, життя і смерть яких ставали епохами й переломними моментами в розвитку цілих держав. Фатум не раз зле жартував із нашою країною, але навряд чи колись ще на подальші події так драматично вплинув цілком випадковий епізод, ніж той, що стався над берегами Вісли 19 червня 1205 року, коли під час походу до Саксонії у випадковому зіткненні з польським загоном було смертельно поранено одного з найвидатніших діячів Русі Романа Мстиславича. Залишається лише здогадуватися, наскільки підготовленою була би Русь до мон- гольської навали, якби Роман Мстиславич встиг реалізувати всі свої задуми й закріпити здобутки, а його сини Данило та Василько успадкували королівський стіл у дорослому віці й не змушені були вести 40-річну виснажливу боротьбу за відновлення батьківського спадку. Втім, і здійсненого Романом виявилося достатньо, аби Руська держава ще понад сто років була провідною силою Центрально-Східної Європи.

На західному фронті

Старший син волинського князя (в 1156–1170 роках) і великого князя київського (у 1167–1170-х) Мстислава вже в молодому віці опинився на вістрі воєнно-політичної боротьби, яку вела старша, волинська гілка Мономаховичів за гегемонію на Руській землі. Головним супротивником волинських князів у цей час був суздальський князь Андрій Боголюбський, що намагався поширити свою владу як на півдні, так і на півночі. Стривожені цими планами новгородці запросили в 1168-му на княжий стіл 17-річного Романа, заходами якого суздальські війська було відкинуто від Новгорода, що значною мірою знівелювало успіхи Андрія Юрійовича на південному напрямку. Той, здобувши в 1169-му Київ, невдовзі був змушений відступити зі столиці Русі.

Після смерті батька 1170 року Роман покинув Новгород і закнязював у Володимирі, поступово утверджуючи свою владу над Західною Волинню. У 1173–1174-му він взяв участь у походах на Київ у складі війська свого дядька Ярослава. А невдовзі після того організував військові виправи у степ проти половців і на балтійські землі (проти Литви та ятвягів). Про це пише автор «Слова о полку Ігоревім», що дає схвальну характеристику князю:

А ти, буй Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.

Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,

наче сокіл на вітрах ширяючи,

хотячи птицю в смілості здолати.

Єсть бо у вас залізні молодці

під шоломами латинськими.

Од них загула земля, і багато країн –

хинова, литва, ятвяги, деремела,

і половці сулиці свої покидали,

а голови свої підклонили

під тії мечі харалужнії.

Утім, головним пріоритетом володимирського князя на цей час стали відносини з сусідньою Галицькою землею, об’єднання з якою створювало міцний плацдарм у боротьбі за Київ. Він налагодив приязні стосунки з тамтешніми князями, а в 1187–1188 роках ненадовго здобув галицький стіл. Лише опір місцевих бояр та інтервенція угорського короля Бели ІІІ змусили його покинути Галич і розпочати ґрунтовнішу підготовку до здобуття Галичини.

Відповідна ситуація склалася 1199-го після смерті останнього представника галицької династії Володимира Ярославича. Військо Романа вступило в Галич, а сам князь вчинив розправу з опозиційними галицькими боярами і здобув цілковитий контроль над обома землями. Зроблений Романом Мстиславичем політичний крок був доволі незвичним для тогочасної Русі, яка не знала випадків об’єднання кількох земель у єдине державно-політичне ціле, як це сталося з Володимирською і Галицькою землями. Утім, плани Романа цими інтеграційними зусиллями не обмежувалися – метою був золотоверхий Київ і відновлення єдності цілої Руської землі.

1201 року Роман Мстиславич розпочав боротьбу за Київ, а 1204-го встановив цілковитий контроль над столицею. Водночас він вжив цілу низку заходів, що мали легітимізувати його становище як «цезаря на Руській землі». Зокрема, одружився з візантійською принцесою Анною, швидше за все, донькою імператора Ісаака ІІ Ангела, а також, цілком імовірно, взяв за герб візантійський імператорський символ – двоголового орла (на що вказують і літописна згадка щодо використання цього символу його сином Данилом, і пізніші геральдичні джерела). Вочевидь, у цей самий час Роман прийняв титул самодержавного правителя – у західноєвропейських джерелах він незмінно згадується як rex Ruthenorum (король русинів) або Rex Russiae (король Русі), натомість у руських – як «самодержець всея Руси», «царь во всеи Рускои земли». Здобутки Романа Мстиславича зарахували його до числа наймогутніших володарів Європи, які вирішували в цей час долю цілого континенту. Король Русі мав свої політичні інтереси як в сусідніх, так і у віддаленіших країнах. Він не лише активно втручався в польські справи та організовував коаліції руських князів для спільних походів у степ, але й відчутно впливав на хід воєнно-політичної боротьби у Візантії та Священній Римській імперії.

За повідомленням візантійського історика Нікіти Хоніата, у 1200 році Константинополь було врятовано від половців лише завдяки «Богом призваній фаланзі» Романа Мстиславича. Тоді ж було укладено русько-візантійську угоду, результатом якої стало одруження Романа на візантійській принцесі. А 1204-го саме при дворі останнього знайшов прихисток імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел, після здобуття Константинополя хрестоносцями під час четвертого Хрестового походу. Родинні зв’язки з Ангелами, а через них і з Гогенштауфенами (Роман Мстиславич і німецький король Філіп IV мали за жінок, вочевидь, рідних між собою сестер) робили короля Русі природним союзником двох імператорських династій і супротивником папського престолу та його прибічників – гвельфів (назва походить від німецької династії Вельфів, що були основними конкурентами Штауфенів у боротьбі за королівську й імператорську корони).

На активну участь Романа в політичній боротьбі, що точилася в цей час у Німеччині, вказують його тісні контакти із союзниками Штауфенів, зокрема з ландграфом Тюрингії Германом, а також щедра пожертва бенедектинському монастирю Св. Петра в Ерфурті (30 марок, за що Romanus rex Ruthenorum був зарахований до переліку фундаторів монастиря), що виконував роль одного з головних форпостів влади Гогенштауфенів у Німеччині. Власне, й останній похід Романа Мстиславича був спрямований у Саксонію, де розміщувалися основні володіння Вельфів, на підтримку Філіпа IV Гогенштауфена, що мало забезпечити останньому вирішальну перевагу над супротивниками.

«Вибір достойнішого»

Тісні взаємини зі Штауфенами та чудова обізнаність Романа у внутрішніх справах Священної Римської імперії вирішальним чином вплинули на опрацювання останнім проекту «Доброго порядку» – державно-правового акта, який мав радикально реформувати політичну систему Русі й у першу чергу вирішити питання щодо головного київського столу, володаря якого відтепер мали обирати головні руські князі, що відчутно нагадувало тогочасну практику обрання німецького короля на з’їздах князів: «Коли в Києві помре великий князь, то негайно з’їхавшись у Києві місцеві князі суздальський, чернігівський, галицький, смо-
ленський, полоцький і рязанський, домовившись, виберуть старійшого і достойнішого собі великим князем і утвердять хресним цілуванням, як то в інших розумних державах чиниться; молодших же князів до цих виборів не потрібно, але вони повинні слухати, що інші скажуть».

«Добрий порядок» передбачав також низку інших заходів, передусім встановлення майорату, що мали запобігти зовнішнім загрозам та внутрішньому розбрату й роздрібненню земель-князівств: «Коли великий князь на київський престол буде обраний, повинен старшого сина лишити на своєму уділі, а молодших наділити від нього або в Руській землі від Горині і за Дніпро, скільки городів здавна до Києва належало. Якщо хто з князів почне війну і вчинить напад на землі іншого, то великий князь, домовившись із місцевими князями, надішле допомогу від усієї держави, скільки буде потрібно. А щоб місцеві князі не ослабли на силі, не належить їм областей своїх дітям ділити, а бути їм під владою їх старшого брата. А якщо у когось не лишиться сина, тоді віддати братові старійшому по ньому або хто старший по лінії у роді його, щоб Руська земля в силі не зменшувалася. Бо добре відомо, коли небагато князів у Русі було і одного старійшого слухали, тоді всі навколишні їх боялися і шанували, не сміючи нападати на руські кордони, як то бачимо сьогодні».

Продуманість цього проекту, що мав надати політичній системі Руської землі чіткості й упорядкованості, ставить його в один ряд із найвизначнішими державно-правовими актами європейського середньовіччя: англійською «Великою хартією вольностей» 1215 року, угорською «Золотою булою» 1222 року, «Золотою булою» імператора Карла IV 1356 року. Незважаючи на те що проект Романа Мстиславича не було реалізовано, він і його нащадки традиційно позиціонують себе як зверхників цілої Русі, використовуючи титули королів, царів (цезарів), самодержців і господарів, а свою державу незмінно іменуючи Руським королівством або Руською землею. В останньому відображено погляд на державу Романовичів як безпосереднє продовження Київської держави.

Власне, у тогочасному сприйнятті не було жодного розрізнення між Київською Руссю та Галицько-Волинською державою – цими пізнішими історіографічними конструктами. І Володимир Святославич, і Володимир Мономах, і Роман Мстиславич, і Юрій Львович мислилися правителями однієї і тієї самої держави – «Руської землі» (Regnum nostrum Russiae). Уявлення про безперервність державної традиції від Володимира до онуків та правнуків Романа відображено як у тогочасних літописах, так і в актових джерелах. Приміром, у грамотах Льва Даниловича останній незмінно фігурує як син короля Данила й «правнук» великого царя Володимира.

У сучасній науковій літературі часто постає питання: коли припинила своє існування «Київська Русь»? Відповісти на нього важко, а насправді неможливо, тому що «Київська Русь» – це інтелектуальний витвір учених, який лише в їхніх головах припиняв своє існування: чи то наприкінці ХІ століття, чи то в середині ХІІ, чи то після монгольської навали. Справжня ж Русь (Руська земля) нікуди не зникала, попри те що змінила стольний град із Києва на Галич, а згодом Львів. Її історичне буття продовжилося, і в цьому визначальна заслуга короля русинів й автора «Доб- рого порядку» Романа Мстиславича.

«РУССКІЙ» РОМАН. За версією імперського художника Ніколая Неврева, саме так приймав послів від Папи Іннокентія ІІІ Роман Мстиславич. Його син Данило прийняв уже не послів, а корону з Риму

ГЕРБ РОМАНА МСТИСЛАВИЧА. Сучасна реконструкція


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено