Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 серпня, 2012   ▪   Ігор Гирич   ▪   Версія для друку

Коли з’явився політичний українець

Зробивши складний вибір на користь українства, представники національних меншин помітно динамізували український національний рух у ХІХ – на початку ХХ століття
Матеріал друкованого видання
№ 34 (251)
від 22 серпня, 2012
Коли з’явився політичний українець

У книжці про національний рух у Фінляндії український видатний націолог Ольгерд Бочковський звернув ува­­гу, що фінський рух за свою окремішність у другій половині ХVІІІ століття розпочав поляк за походженням, професор шведського університету Генрік Портан, який вважається засновником фінської етнографії, мовознавства, літературознавства та історіографії. Низка тамтешніх будителів 1840–1860-х років мали шведське походження або були цілком шведизовані. Вони навіть і прізвища відповідні мали: Снельман, Стенвал, Інґельст­­ром, Арвідсон тощо. Були понімечені чехи й німці поміж діячів чеського відродження, австрійці в хорватському національному русі тощо.

Отже, немає нічого дивного в тому, що й українцями за політичним вибором у ХІХ – на початку ХХ століття ставали представники інших «державних» і «недержавних» націй. І не лише робили вибір на користь української ідентичності, а й брали активну участь у національному русі. Грузинський князь Микола Церетелі, нащадок поселенців грузинів Гетьманщини, став одним із перших збирачів українського фольклору на Наддніпрянщині. Поляк Зоріан Долен­га-Ходаковський велику етнографічну збирацьку роботу провадив на Правобережній Україні. Їх поряд із Михайлом Максимовичем називають батьками української фольклористики.

Творці національної ідеї

Колоніальний стан пригніченої культури часто-густо більше впадав у вічі людині з іншого національного середовища, ніж україн­цеві-автохтону. Особливо коли цей «иноплеменник» належав до імперської титульної нації. Коли жандарми запитували Костомарова, чому той, росіянин, вирішив раптом стати на захист «малоросів», він пояснював тим, що гостро відчув несправедливість загибелі визначного пласту цивілізації, усвідомив можливість відходу в небуття цілої народної культури і намагався спинити той процес агонії. Не випадково український месіанський клич прозвучав із вуст природного росіянина (хоча мати й була українкою), сина поміщика з-під теперішнього російського Воронежа Миколи Костомарова. Він став автором знаменитого маніфесту кирило-мефо­­діївців «Книга бут­­тя українсь­­кого народу». Хоча Пантелеймон Куліш завжди вважав його неукраїнцем, казав, що в ньому немає відчуття українського суспільства.

Читайте також: Шляхи різні, незалежність одна

Політичне українство в національній думці розвивав також чистокровний поляк Володимир Антонович. І теж не випадково. Мотивація стати українцем у нього була майже аналогічною до Костомарова: гріх залишатися «плантатором» серед вічно визискуваного селянства; щоб бути сином цієї землі, треба стати таким самим українцем, як і пригноблений селянин. Саме Антонович винайшов дві теоретичні засади, на яких будувався весь новочасний український рух. Він мобілізував змішану українсько-російську та польсь­ко-російську інтелігенцію під спільний український прапор, чим започаткував сепарацію національної еліти від російської. Проголосив ідею культурної сепарації всього українського від російського. На зміну парадигми одного народу «від Камчатки до Карпат» прийшла принципово інша – «українсь­­кий народ від Сяну до Дону».

Належність до панівної нації давала певні козирі тим, хто вирішував стати політичним українцем. До української спра­­ви вони переносили досвід своїх «історичних» націй і намагалися його прищепити на нашому ґрунті. Так, В’ячеслав Липинський, ще один поляк за походженням, сформулював для наших співвітчизників ідею повноструктурної нації. Не нації селян-паріїв, а нації повноцінних народів Європи, які мають і своє панство, і свою буржуазію. Нехай їх ще не було фактично на межі ХІХ–ХХ століть, та вони повинні були постати через усвідомлення цього факту в той час ще ментально російським чи польським панством на наших землях. Замість ідеології протистояння багатого пана проти бідного селянина і навпаки витворилася теорія органічного суспільства зі спільним громадським інтересом. Липинському як вихованцеві польської культури було куди зрозумілішим гасло самостійності, він не мав генетичного запобігання перед російською культурою з її гаслом єдиної «русской» культури та «триединим русским народом». Тому й став засновником самостійницької ідеології та державницької школи в українській історіографії.

Інтернаціональна «Громада»

Коли національний рух серед підкорених народів імперій набирав обертів, під його вплив потрапляли представники інших етносів та особи, що політично належали до титульних націй. Як це відбулося в середовищі євреїв у Центрально-Схід­­ній Європі, дуже влучно на початку ХХ століття описав Володимир (Зєєв) Жаботинський (про роль останнього в налагодженні україн­­сь­ко-єв­­рейської спів­­праці на початку ХХ століт­тя див. Тиждень, № 14/2012). Євреї чутливо реагували на появу «малих націоналізмів» і швидко займали провідні позиції в середовищі поляків, чехів, угорців та інших підневільних народів Австро-Угорсь­кої імперії. Український рух не міг і близько порівнятися (за своїм розмахом, чисельністю та динамікою) з процесами відродження своїх західних сусідів, та вже в київській «Громаді» у 1860-х роках одним зі спонсорів українців був єврейський банкір Всеволод Рубінштейн (його долучив до українства Михайло Драгоманов). Вільгельм Беренштам – гімназіальний учитель, за спогадами Євгена Чикаленка, був одним із «найакуратніших відвідувачів» засідань «Громади» й найідейнішим українцем, який за свої переконання був висланий до Петербурга.

Читайте також: Ставка на сильнішого: чому українцям та євреям не вдалося досягнути конструктивного діалогу в ХІХ – на початку ХХ століття

На початку ХХ століття частка євреїв в українському русі помітно зросла. У вітчизняних соціал-демократичних гуртках були такі видатні єврейські за походженням представники, як провідний публіцист газети «Рада» Максим Гехтер та один із перших дослідників Революційної української партії  (РУП), історик Йосип Гермайзе. Чільні діячі серед соціалістів-федера­­лістів в урядах Директорії УНР – Соломон Гольдельман та Арнольд Марголін. У їхніх українських переконаннях годі сумніватися. Особливо це стосується Йосипа Гермайзе, який у 1920-х був правою рукою Михайла Грушевського в історичній секції Всеукраїнської Академії Наук, потрапив серед інших 45 жертв більшовицького режиму на горезвісний процес СВУ, на якому 1930-го були засуджені вершки української інтелектуальної еліти.

Власне, київська «Громада» була доволі інтернаціональною за своїм складом. Олександр Русов, один із засновників віт­­чизняної статистики, був росіянином за походженням. За українські переконання не раз втрачав посаду вчителя в гімназіях, його арештовували і висилали за межі України. Його вважали одним із організаторів масових селянських страйків на Полтавщині 1902 року. На земській праці він виховав низку діячів РУПу. Натхненник першої самостійницької організації Союзу визволення України Андрій Жук вважав Русова своїм учителем. Дружина Софія Русова була з осілих шведів Чернігівщини. Лідер тамтешньої «Громади» Ілля Шраг, один із найпослідовніших борців за впровадження української мови у шкільництво та судочинство на Лівобережжі, походив з етнічних німців. На радикально окремішніх позиціях стояли в київській «Громаді» поляки за походженням Володимир Антонович, Тадей Рильський, Осип Юркевич, Костянтин Михальчук, Борис Познанський. Саме в їхньому середовищі й зародився рух за здобуття української культурної окремішності від Росії.

Вплив польськоетнічних українців був доволі потужним також в українському соціалістичному русі. Вони здебільшого мали шляхетське походження і не сповідували крайніх поглядів на приватну власність, диктатуру пролетаріату та інші радикальні теоретичні постулати РСДРП (б). Їхня революційна кар’єра починалася в польських партіях, зокрема ППС Юзефа Пілсудського. Один із засновників РУП – польський хар­­ків’янин Боніфатій Камінський. У керівництві УСДРП були подільські поляки за походженням Олександр Скоропис-Йол­­туховський та Маріян Меленевський. Обидва стали в Першій світовій війні членами президії Союзу визволення України, поширювали ідеї її самостійності, вважали себе речниками українців з-під Російської імперії перед країнами Четверного союзу. Так само подільський поляк Богдан Ярошевський став засновником Української соціалістичної партії, що висувала гасло національної самостійності, був одним із провідних вітчизняних публіцистів, редагував соціалістичні газети. Водночас радикальне крило УСДРП очолював поляк за походженням із Київщини Лев Юркевич, син Осипа Юркевича – визначного мецената нашої культури. Ортодоксальну позицію в партії займав і Микола Порш із Лубенщини, який мав німецьке коріння.

Українська революція 1917–1921 років викликала потужний спалах інтересу представників національних меншин до української справи. У цей час росіянин Ніколай Фітільов став засновником української романтичної соціалістичної літератури під псевдонімом Микола Хвильовий. Популярний автор пригодницьких романів 1920-х, також із когорти діячів «розстріляного відродження», Майк Йогансен мав латисько-норвезьке коріння. Освальд Бурґгард – Юрій Клен – був найпроникливішим поетом-лі­­риком, що увійшов до гуртка неокласиків. Німець Теодор (Федір) Ернст став одним із фундаторів українського мистецтвознавства, видатним шевченкознавцем, дослідником ма­­лярської спадщини Кобзаря, істориком архітектури й образотворчого мистецтва, захисником архітек­­турно-мистецької спадщини України. За це він і постраждав, будучи арештованим і засланим до Сибіру, де й загинув.

Складний вибір

В особистому житті розрив із батьківським національним оточенням для цих людей мав тривалі часто негативні й конфліктні наслідки. Володимир Антонович, наприклад, болісно дистанціювався від шляхетського середовища. В університеті він спочатку належав до польської студентської гміни, й заснування ним української громади було сприйнято колишніми польськими друзями за зраду стану й народу. Антоновича викликали на суд шляхетської честі в присутності єзуїтських священників. Ворогом польськості він став, відмовившись брати участь у повстанні 1863–1864 років. Батьки його не підтримали. Мати була католичкою і фанатичною польською патріоткою. Натомість обидві дружини мали російське культурне виховання. З дітей Антоновича лише один син Дмитро брав участь в українському русі, був засновником РУП й адептом ідей українського консерватизму.

Подібну до сім’ї Антоновичів планиду мав і В’ячеслав Липинський. Рідні не оцінили його українського вибору – всі залишилися поляками: і батьки, і брат Станіслав. Та рішення Липинського поважали. Однак польськість дружини стала на заваді щасливому сімейству. Натомість його ідеї були близькими брату матері Адаму Рокицькому – дідичу з Уманщини, учаснику консервативного руху, одному з творців українсько-шляхетської протопартії (1908–1909). 

Читайте також: Геть песимізм! Українська проєвропейська більшість стала реальністю

Родини Рильських та Юркевичів виховували своїх дітей в українському дусі. Максим Рильський став класиком номер один української радянської літератури. Прожив­­ши в «золоченій клітці» комуністичного режиму, до кінця життя залишався переконаним національним демократом старого за­гар­туван­­ня. Другий син Богдан був товаришем Липинського в часи видавання останнім у Києві Przeglad Krajowy (1909).

Єдиною альтернативою етноцентричності виступала концепція політичної нації, яка включала в себе вихідців із різних етнічних середовищ, але ментально єдиних у своєму національно-політичному вибо­­рі. Саме це поняття в українській суспільній думці сформулював Липинський, який чітко окреслив його в теорії територіального патріотизму (див. Тиждень, № 22/2012). Він наголошував на українській культурній матриці політичного українця, закликав не просто поважати його основний інструмент – мову, а й свідомо любити та плекати її. Дуже мало можна було знайти таких природних українців, які так блискуче володіли б українською, як Липинський – справжній майстер слова, неперевершений публіцист. Неукраїнці за походженням часто-густо ставали свідомішими українцями, ніж представники етнічного населення. А деякі з них перетворювалися на справжній «локомотив» українсь­кої національної історії.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено