Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 серпня, 2012   ▪   Версія для друку

Василь Лісовий про «внутрішню кухню» КГБ

Тому, хто бере до рук слідчу справу, яка стосується репресій із політичних мотивів у СРСР, ані тексти зі свідченнями обвинувачуваного, ані інші документи, підшиті в томи, нічого не говорять про стан людини, слова якої записано до протоколів
Матеріал друкованого видання
№ 30 (247)
від 26 липня, 2012
Василь Лісовий про «внутрішню кухню» КГБ

Читач або дослідник може лише здогадуватись, що стоїть за несподіваною зміною її позиції на користь оперативників. На сьогодні чимало зроблено для вивчення терору, основним знаряддям якого були ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ. Але весь масштаб злочинів проти людяності тільки відкривається. У передмові до книжки «ЧК – ГПУ – НКВД в Україні» (К., 1997) її автори Юрій Шаповал, Володимир Пристайко й Вадим Золотарьов зауважують, що йдеться про створення «необхідної концептуальної, фактографічної та джерельно-інформа­­тивної бази для наступних досліджень». Та хоч мова про діяльність цих органів саме в Україні, більша частина важливих документів зберігається в Москві (якщо їх принаймні не знищено). Свідченням страху перед розсекреченням матеріалів стала їх ліквідація співробітниками Шта­­зі в НДР. Не думаю, щоб на початку 1990-х років кагебісти не скористалися з нагоди, аби почистити свої архіви від найнебезпечніших для них документів.

Що стосується Комітету держбезпеки, то на сьогодні вже достатньо різного роду свідчень, щоб охарактеризувати його діяльність 1960 – 1970-х років у деяких найважливіших аспектах. Щоб перестрахуватися від карального «меча революції», більшовицько-державна номенклатура змушена була ввести елементи правових процедурних обмежень під гаслом партійного контролю над ним. Вирішальним стало «Положение о КГБ при СМ СССР», затверджене президією ЦК КПРС у 1959 році, де було вказано, що КГБ діє під «безпосереднім керівництвом і контролем Центрального комітету КПРС». Серед найважливіших завдань після зовнішньої розвідки та викриття шпигунів і диверсантів визначили боротьбу з «ворожою діяльністю антирадянських та націоналістичних елементів усередині СРСР». А 1967 року, об’єднавши низку спецвідділів, створили відоме п’яте управління, метою якого стала боротьба з «ідеологічною диверсією». Певна річ, введення цих мінімальних правових обмежень усе-таки виявилося позитивним кроком – хоч якісь елементи законності.

У результаті цих змін тілесні катування в камерах, за окремими винятками, були скасовані. До них вдавалися хіба що замасковано. У таборах, карцерах і тюрмах кагебістам легше було приховати свою причетність до різного виду фізичних тортур (включно з жорстоким побиттям), ніж у слідчому ізоляторі. Але ще в середині 1960-х вони дозволяли собі дуже грубе ставлення на слідстві до ув’яз­­нених дисидентів. Приховано фабрикували кримінальні звинувачення з політичних мотивів, зокрема з використанням провокацій. Тільки частину із цих підробних даних сьогодні розкрито й оприлюднено (Вадим Смогитель, Микола Горбаль, Василь Овсієнко та ін.). Вбивства, як за кордоном, так і всередині СРСР, могли вчиняти лише під виглядом особливих спец­­операцій. До того ж не всі такі заходи виконували за письмово оформленими розпо­­ряд­­жен­­ня­­ми (наскільки можу судити, бо це справа фактологічних досліджень). Для оцінки того, з якою метою і в який спосіб КГБ (принаймні від другої половини 1960-х) вдавався до крайнощів (тортури, вбивства тощо), потрібні додаткові свідчення. Як-то у випадку кривавої розправи з Аллою Горською (а ймовірність причетності до цьо­­го спецслужби висока); згадана жорстока акція могла мати на меті залякати весь дисидентський рух в Україні. Але це були виняткові дії: їх виконували на «оперативному рівні», коли самого рішення не фіксували в письмовому розпорядженні.

Отож КГБ став структурою, що прагнула зберігати «фасад» у вигляді показної законності (і то вже добре), а всю брудну частину своєї діяльності ховати в тінь. Було враховано наївну відвертість різного роду розпоряджень та інструкцій партійних керівників і чекістів сталінського періоду діяльності репресивної машини («розкладати», «компрометува­­ти», здійснювати провокації тощо). Введення елементів законності потребувало юридично підготовлених кадрів, відповідно у структурах КГБ почали з’яв­­лятися службовці, не схильні прий­­мати позицію «яст­­рубів». Це віддзеркалило ана­­логічні тенденції в партійних структурах. Але в КГБ, як військової ланки, розходження між поміркованими й крайніми поглядами були менш виразними, ніж у партії. Наскільки малою бачилася ця дистанція, можна судити, порівнюючи Віталія Нікітченка (голову КГБ УРСР у 1954–1970 роках. – Ред.) та Віталія Федорчука (його спадкоємця в 1970–1982-му. – Ред.). На нижчому кадровому рівні ця різниця могла виявитися куди більшою.

Усі важливі рішення, передусім кадрові, диктувала Москва. Прикладом може бути усунення Петра Шелеста (першого секретаря ЦК КПУ в 1963–1972 роках. – Ред.) чи та ж таки заміна «м’якшого» Нікітченка Федорчуком. Ідеологи прагнули поширити думку, ніби жорстокість покарань в Україні є наслідком місцевих «перегибов». Та водночас вони послідовно усували з керівництва партійних і репресивних органів у республіці кожного, хто не виявляв достатньої рішучості, особливо у боротьбі з «націоналістами». В Україні так звані «перегибы» – наслідок того, що будь-який керівник (аж до голови колгоспу), із браком твердості (тобто жорстокості), не тільки неминуче втрачав посаду, а ще й наражався на репресії (як саботажник, симулянт тощо). Їхній масштаб і жорстокість вироків у судових процесах над ук­­раїнськими дисидентами було диктовано з Кремля.

Ніхто з чиновників та чекістів не хотів залишати «слідів». Більшість «брудних» справ (тих, що виходили за межі формальної соціалістичної законності) віднесено до «оперативної роботи». Та оскільки навіть документи, що збереглися в архівах, залишаються в таємниці, сьогодні годі об’єктивно оцінити тіньовий бік діяльності КГБ. Це й поготів стосується роботи оперативно-технічного управління Комітету держбезпеки, яке створили 1959 року, об’єд­­навши низку спецвідділів. Які дослідження, окрім засобів підслуховування й таємного вбивства, провадили для потреб цього підрозділу? Скільки осіб працювало над засекреченими програмами в різного роду нау­­ково-дослідних установах? Через непрозорість усієї оперативної діяльності КГБ навіть ті, хто добровільно чи вимушено спів­працював із ним, не наважують­­ся сьогодні оприлюднювати відому їм інформацію. Думаю, що відчуття загрози власній безпеці в них не є цілком безпідставним.

Якщо обмежитися репресіями КГБ, спрямованими проти дисидентського й гельсінського руху, то на сьогодні більш-менш описано набір його типових дій у 1960 – 1980-х роках. Це знаходимо в різного роду свідченнях та спогадах дисидентів, дослідженнях істориків (Георгія Касьянова, Анатолія Русначенка, Юрія Шаповала та ін.). Їх можна розташувати у спектрі від «м’яких» до найжорстокіших і виняткових. Одержуємо таку послідовність: а) профілактично-виховні – «переконування», яке переважно зводилось до застережень і залякувань, застосування засобів «впливу»; б) залучення колективів (обговорення на «комітетах» чи зборах, винесення різного роду доган тощо): в) компрометації; г) дії, що стосуються життєвих інтересів (ставкою були робота, навчання, одержання житла, захист дисертації, можливість оприлюднен­­ня творів, загрози для рідних, зокрема дітей, друзів тощо); ґ) профілактичний арешт; д) засудження за кримінальною статтею, зокрема внаслідок провокації; е) засудження за політичним звинуваченням; є) запроторен­­ня до психлікарні; ж) покалічення, вбивство.

Комуністичний режим звивався тоді в конвульсіях. І соціальний, і національний аспект панівної ідеології не витримував елементарної критики. Уже не існувало буржуазії як класу (власників засобів виробництва) й мало переконливою була теза про вплив «буржуазної ідеології» на молодь, виховану в комуністичній системі: до таких належали провідні діячі дисидентського руху (Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Іван Драч та ін.). Основної поразки режим зазнавав іще на рівні «профілактичних» розмов незалежно від того, хто їх проводив. Можна методом «виховної» роботи, починаючи із садочка та школи, «зазомбувати» людину, але щойно в неї пробуджується критичне мислення, всі наслідки навіювання руйнуються. Криза ідеології означає, що засновані на ній аргументи втрачають переконливість.

Прихід Брєжнєва став спробою номенклатури врятувати своє панівне становище, досягнувши «стабілізації» поверненням до репресій із відповідним креном у рішучіші дії, націлені на придушення дисидентського руху. Значно жорстокіші вироки інакодумцям в УРСР були зумовлені тоді передусім національним складником: втрата України, бодай у перспективі, означала найболючіший удар для російського імперіалізму.

Зважуючи пізніше різні погляди серед дисидентів у трактуванні діяльності КГБ, я спостеріг певну непослідовність. Одна з позицій зводиться до недооцінки його професійності, зокрема в сенсі використання всілякого роду практик та засобів у боротьбі з опонентами режиму. Наївне ставлення західних служб до методики й технологій Комітету держбезпеки – окрема історія (почасти сьогодні вже відома). Сказане стосується також применшення ролі різних науково-технічних розробок у відповідних підрозділах радянських «спеців». Якби Богданові Сташинському не вдалося перехитрувати КГБ (проникнути на Захід і пояснити на судовому процесі, як він убив Степана Бандеру), то версія, що лідер ОУН помер від серцевого нападу, залишалася б, мабуть, і досі чинною.

Сказане не означає, ніби настанова «КГБ все знає», яку чекісти прагнули поширювати з метою залякування, була б корисна для дисидентського руху. Та коли я чув розповідь когось про його перебування в слідчому ізоляторі, в якій оповідач наперед припускав, що будь-хто інший опинився б приблизно в такій самій ситуації, це дивувало. Добре, що Алєксандр Болонкін опублікував свого часу в «Огоньке» розповідь про своє попереднє ув’язнення в «прес-хаті» Улан-Уде. Без цього мій досвід перебування в таких самих обставинах залишився б унікальним. Вважаю непослідовною позицію, ґрунтовану на припущенні, що КГБ тільки поза стінами слідчої тюрми дозволяв собі дії, які явно виходили поза межі формальної легітимності. І що у ставленні до особи, цілком відрізаної від світу в камері слідчого ізолятора, він не вдавався до незаконних дій.

Неявне припущення про дотримання загально установленого режиму маємо в усіх випадках, коли із власного досвіду судять про поведінку іншого ув’язненого в умовах повної ізоляції. Пережите особисто мною не підтверджує такої занадто оптимістичної оцінки введення правових обмежень у діяльності Комітету держбезпеки. Отже, визнаючи певну еволюцію в його діяльності від кінця 1950-х і не приймаючи прирівнювання всіх чекістів до фанатичних виконавців волі начальства, я водночас не був схильний применшувати оснащеності КГБ різними засобами та професійно підготовленими кадрами.

Порівняно з терором репресивних структур, які під іншими назвами передували КГБ, стала очевидною нова загроза: на зміну завданню фізичних страждань прийшли атаки проти нер­­вів і психіки. На тлі кризи офіційної ідеології було підкинуто думку, що в такій ситуації може виручити психіатрія, – не зовсім нову, як свідчить історія репресій від часу захоплення влади більшовиками. Ідея кваліфікувати всіх дисидентів як нездатних пристосуватися до соціального середовища відкривала додаткові можливості. Ця стратегія діставала теоретичне виправдання на рівні деяких провідних психіатрів у Москві (див.: Коротенко А., Аликина Н. Советская психиатрия. Заблуждение и умысел. – К., 2002). Цей бік розробок КГБ залишається й досі засекреченим. Мабуть, найпоказовішим прикладом того, що комуністична спецслужба вдалася до використання психіатрії як засобу боротьби з інакодумцями, була масштабна акція «очищення» Києва від ідеологічно ненадійних «елементів» напередодні Олімпійських ігор 1980 року. Частину їх (і саме з числа дисидентів) помістили до психлікарень.

Зауважу, що пояснення дій опонентів режиму як певного роду психічних відхилень узгоджувалось зі «здоровим глуздом» тих людей, у розуміння яких не вкладається будь-яка етично мотивована дія. Адже вона суперечить безпосереднім життєвим інтересам її виконавця. Якщо людина долає страх, який сигналізує небезпеку для неї, то чи не діє вона під впливом прихованих чи навіть підсвідомих спонук, лише прикриваючи їх (хай неосмислено!) етичними аргументами. Відтак напрошується думка, що така особистість або керується «надцінною ідеєю» (як це сказано в «діагнозі» Петра Григоренка (радянського генерала, котрий у 1960-х виступив на захист кримських татар та інших депортованих сталінським режимом народів. – Ред.) або ж за її етичною аргументацією приховано підсвідомі мотиви. Особі, яка ніколи не ризикувала своїм комфортом, а тим більше життям з етичних міркувань, такі вчинки здаються виявом ненормальності.

Оскільки в 1960 – 1980-х роках у КГБ працювали вже не стільки фанатичні лєнінці, як цинічні прагматики, то їхній «здоровий глузд» ішов за цією логікою. Водночас етично мотивований учинок викликав у деяких громадян приховану заздрість чи навіть роздратування (так званий ресентимент): це було джерелом не завше усвідомленої схильності дискредитувати такі вчинки чи поведінку. Очорнити її, вишукуючи приховані мотиви – обрáзи, заздрощі, прагнення до слави, гординю, обставини особистого життя тощо. Для матеріаліста етичний ідеалізм бачиться чимось фальшивим, а отже, наслідком психічних відхилень.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено