Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 червня, 2012   ▪   Віталій Пономарьов   ▪   Версія для друку

Філософ синтези Микола Шлемкевич

Для філософа і піаніста, галичанина Миколи Шлемкевича (27.01.1894–14.02.1966) «Червона калина», співана Січовими Стрільцями у Києві, була одним зі символів соборності українських земель
Філософ синтези Микола Шлемкевич

Микола Шлемкевич народився у селі Пиляві на півночі Тернопільщини, а дитинство провів у селі Сновидові на її півдні. Після закінчення народної школи він навчався у гімназіях у Бучачі та Львові, потім упродовж двох років студіював філософію в університеті у Відні. З початком Першої світової війни Шлемкевич перервав свої студії та повернувся з Відня до Сновидова, а у квітні 1915 року під час відступу російської армії з Галичини російська влада насильно вивезла його, як і багатьох західноукраїнських інтелігентів, до Сибіру.

Київ. Весна. Революція

Напровесні 1917 року Микола Шлемкевич утік зі сибірського заслання і врешті-решт дістався Києва: «Хто був весною 1917 року в Києві, називатиме її найкращою весною свого життя. Це ж небо схилялося до нас, а вулицями й майданами Києва проходила довгождана українська наречена: воля-свобода».

У Києві Шлемкевич працював секретарем у редакції «Робітничої газети», а згодом – і у Постійній комісії для складання історично-географічного словника української землі при  Українській Академії Наук. Він провів у Києві першу половину Української революції і згодом у своїх мандрівках не раз порівнював європейські столиці із цим «золотоверхим містом»: «Шевченківський бульвар у Києві? Треба додати йому рух Хрещатика, щоб мати далекий натяк на Under den Linden. Тільки той безконечний ряд тополь – той не зблідне ні від якого порівняння. Він вибігає далеко на гору, тополі стають навшпиньки заглянути, чи не йде хто в Київ. Чи не задзвонить ще раз розспівана присяга підняти червону Калину?».

У лютому 1919 року Київ удруге захопили російські більшовики, і Шлемкевич виїхав із міста. Деякий час він учителював у сільських школах в околицях Звенигородки на південному заході Черкащини, однак ще до кінця року повернувся до Сновидова.

1923 року Шлемкевич відновив студії на філософському факультеті Віденського університету, а по завершенню навчання 1926 року здобув там ступінь доктора філософії за свою роботу «Сутність філософії». У ній він визначає філософію як внутрішній сенс символічних систем науки, мистецтва та релігії, називає її соком дерева духовної культури, а відтак титулує її царицею наук: «Філософію називали царицею наук, а історичний розвиток блискуче доказав її владарське походження. Бо вона або сидить високо на престолі в царстві духової культури, – або перебуває в засланні…». У дещо переробленому вигляді його дисертація була опублікована 1934 і 1936 року.

Ще студентом у Відні Микола Шлемкевич почав писати філософські есеї, які під псевдонімом «М. Іванейко» публікував у Львові у редагованому Дмитром Донцовим «Літературно-Науковому Віснику». Впродовж 1928–1929 років філософ стажувався у Сорбонні і звідти надсилав свої «Листи з Парижа», що їх оприлюднював львівський часопис «Новий Час».

Із Парижа Шлемкевич утретє повернувся до Галичини та оселився у Львові. Він став співзасновником, членом проводу та ідеологом консервативного Фронту Національної Єдності. Філософ редагував двотижневий часопис Фронту «Перемога» та щоденну газету «Українські вісті», а свої політичні погляди обґрунтував, зокрема, у статтях «Творчий націоналізм як філософія мілітанс» і «Проблема української інтеліґенції (Інтеліґенція і політика)». Шлемкевич критикував тактику ліберального Українського Національно-Демократичного Об’єднання, яке на «пацифікацію» українців польською владою відповідало «нормалізацією» стосунків із нею. Водночас він заперечував і відплатний антипольський терор Організації Українських Націоналістів, а її ідеологію чинного націоналізму згодом назвав «найрадикальнішою антитезою вільному духові». Обом цим ідеологічним напрямам він протиставляв свій «творчий націоналізм».

Напередодні Другої світової війни Шлемкевич на деякий час виїздив до Праги викладати в Українському Вільному Університеті, а потім повернувся до Львова. Навесні 1940 року він нелеґально перейшов з окупованої радянською армією території Галичини на окуповану вермахтом територію Польщі. Коли ж у липні 1941 року Червона армія відступила з Галичини, філософ знову повернувся до Львова. Він редагував щомісячний журнал «Наші дні» та був головним редактором Львівського відділення «Українського видавництва» у Кракові, яке, попри цензуру нацистів, видало низку українських книг, зокрема збірку віршів Богдана Лепкого та «Кобзар».

Українська синтеза

Перед наступом радянської армії на Львів у липні 1944 року Микола Шлемкевич виїхав із міста і назавжди залишив Україну. Він утретє оселився у Відні, а невдовзі після закінчення війни переїхав до Баварії і там жив спочатку у Мюнхені, потім у Берхтесгадені.

1946 року філософ видав одну зі своїх головних праць – «Українська синтеза чи українська громадянська війна». У ній він досліджує історичну взаємодію трьох творчих українських політичних сил – монархізму (князівська влада), народовладдя (демократія) та провідництва (провідник або отаман, за Шлемкевичем, – це політик, що є «сам-собі-пан»). Найчастіше ці сили ворогували між собою, як-от під час Української революції, коли Центральна Рада (народовладдя) впала внаслідок заколоту Павла Скоропадського (монархізм), а сам гетьман через сім із половиною місяців зрікся булави з огляду на перемогу повстанців, очолюваних провідниками-отаманами. Взаємною ворожнечею цих трьох українських сил, застерігав філософ, «користає зразу рідний цар-голота, а за ним йде чужа влада. Natura abhorret vacuum [природа не терпить порожнечі (лат.) – В. П.]; анархія голоти – це саме та соціологічна порожнеча, що її заповняє чужа державність».

Враховуючи історичний досвід, Шлемкевич уважав перемогу однієї із тих українських політичних сил неможливою та навіть небажаною, натомість їхню синтезу – необхідною умовою поборення «чорного демона» нашої історії. За такого «доброго ладу» консерватизм як ідейний спадкоємець монархічної традиції мав би забезпечувати тяглість державності, а народовладдя – підтримувати свободу, ґарантувати раціональність влади та обмежувати сваволю політичних провідників: «Ідейне багатство і лицарськість у суперництві і співпраці ідей – це повинно стати українською притаманністю й українською гордістю. Отже, або українська синтеза, або українська громадянська війна!».

Загублена українська людина

1949 року Микола Шлемкевич переїхав до Нью-Йорку (пізніше він визнав, що саме у США жив у свободі та певному достатку). Він став співзасновником Українського національно-демократичного союзу, Союзу українських національних демократів, Української національної ради та Українського Публіцистично-Наукового Інституту у Чикаго. Філософ співробітничав із редакцією «Енциклопедії Українознавства» та заснував видавництво «Ключі», яке видавало започаткований і редагований Шлемкевичем щомісячний журнал «Листи до приятелів». Цими приятелями-читачами були насамперед українці, які внаслідок радянського терору та світової війни опинилися на чужині: «Не під склепінням своїх палат, але серед дороги, битий вітрами, стоїть український дух-скиталець без теплої одежі мислі й образу».

У другій половині 1950-х років у «Ключах» вийшли три книги Шлемкевича – «Загублена українська людина», «Галичанство» та «Верхи життя і творчости». У першій із них філософ аналізує чотири типи української людини, які сформувалися впродовж століть перебування Наддніпрянщини під російською владою та з незначними змінами збереглися до сьогодні. Перший, наймасовіший тип змалював Микола Гоголь у повісті «Старосвітські поміщики» – такій людині притаманне веґетативне існування з його провідною думкою «Чого би такого з’їсти?». Українська людина другого типу, як і сам Гоголь, зачарована Російською імперією та вбачає своє призначення у служінні їй, хоч, як і Гоголь, зберігає певний сентимент до України. Третім типом є сковородинська людина з її ідеалом утечі від «світу закутого», яку цей «світ ловив, але не впіймав» (ще замолоду Микола Шлемкевич протиставляв Григорієві Сковороді німецьких філософів Йоганна Ґотліба Фіхте та Ґеорґа Вільгельма Геґеля – вони, навпаки, самі впіймали світ у свої системи категорій). Нарешті, четвертим типом є шевченківська людина; її гасло – «Борітеся – поборете!», її мета – національне визволення, а результат її зусиль – єдність думки та дії, духу та життя.

У «Галичанстві» філософ досліджує ще один вимір української синтези – соборність українських земель: тих, які перебувають «у світлі Львова», і тих, «що стоять у духово-політичному засягу Києва». Історія піддала українців своєрідному природному добору: від примусу панщини та утисків Польської держави на Січ утікали найбільш енерґійні, свавільні та рухливі особистості. Внаслідок цього добору серед західних українців, уважав Шлемкевич, переважають розважливі, обережні, вперті та дисципліновані особи, натомість серед східних українців – емоційні, запальні та відчайдушні. Ця психологічна різниця наочно проявилась у листопаді 1918 року, коли у Львові провідники Західно-Української Народної Республіки мали спонукати народні маси до зрушення, натомість у Києві провідники Директорії мусили радше стримувати повстанську стихію.

Після захоплення Радянським Союзом західноукраїнських земель комуністична влада вдалася до примусового «соборного зрівняння» – «осхіднячення» Заходу та «огаличанювання» Сходу України. Відтак, наголошував філософ, по війні «йде взаємне наближення, уподібнення уладу життя і уладу духа. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, але й психологічним».

Шлемкевич був нещадним до політичних діячів, котрі збивалися на манівці: «Щораз більше серед нас політиків, що стають синонімом порожніх слів, бомбастичної трив’яльності і патріотичного мазохізму... В міру того, як затрачуються між нами риси правдивої духової великости, щораз більше громадських прав набирає духова малечість: жадоба слави, псевдовченість, професійна зависть і акторсько-гротескове провідництво». Цю недугу, як й інші, Шлемкевич вважав за потрібне лікувати – але найкраще соціально-терапевтично, а не рішучим скальпелем революціонера.

Провідною темою українського мислення, яка пронизує всю нашу історію, підсумовував свої студії Микола Шлемкевич, є прагнення справедливого і водночас гарного життя. І хоча історичні обставини дотепер не надто сприяли українській людині у здійсненні цього ідеалу, філософ не втрачав надії: «На події в Україні дивимося не як на останнє прокляття страшного суду історії, але як на чистилище, крізь яке проходить нація, поки увійти в царство своєї свободи».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено