Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 травня, 2012   ▪   Олена Максименко   ▪   Версія для друку

Музей шістдесятництва відкриється в Києві до Дня Незалежності

18 травня відбулося урочисте відкриття приміщення музею шістдесятництва. Сама експозиція музею буде відкрита для відвідувачів до Дня незалежності. За цим стоїть 18 років кропіткої праці ініціативної групи, котра збирала колекції музейних речей та організовувала приміщення
Музей шістдесятництва відкриється в Києві до Дня Незалежності

Тиждень дізнався про передумови виникнення музейного архіву від голови громадської організації «Музей шістдесятництва» Миколи Плахотнюка. Розповіді «ветерана» шістдесятництва миттєво переносять в атмосферу «давно минулих літ», епоху гонінь, репресій, страхів, мрій та якогось духу братерства, де персонажі шкільних підручників оживають – чутно сміх, розмови, вечори творчої молоді – майже такої ж, як сьогоднішня. Свіжофарбовані стіни поки порожнього приміщення майже готові прийняти тисячі експонатів – свідків недавньої історії.

Ідея виникнення музею належить громадському діячеві, політв’язню Надії Світличній, сестрі відомого літературного критика Івана Світличного. Її було заарештовано у 62-му році, на руках у неї була двохрічна дитина. Брата її заарештували трохи раніше. Вона займалася виготовленням і поширенням самвидаву, за що й дістала термін чотири роки. Після повернення їй не давали прописатися в Києві, хоча вона й мала на те відповідні права, адже в неї була дитина.

КДБ хотіло забрати її й віддати в інтернат, але громадськість відвоювала дитину і віддала на виховання бабусі. Однак згідно з тодішнім законом, за наявності неповнолітньої дитини суд не мав права відправляти у заслання. І батьки повернулися за місцем проживання малюка.Та, коли Надія Світлична приїхала до столиці, відбувши термін, їй не давали можливості залишитися на проживання у місті, влаштуватись на роботу. Вона мала філологічну вищу освіту. А за радянськими законами, якщо місяць не працюєш – притягують до відповідальності і судять за дармоїдство. І ця тендітна жінка змушена була піти працювати у садок, до якого віддала свою дитину, відкидати сніг – двірником. Та звідти її вигнали, адже працювати двірником із вищою освітою також не дозволялося.  За цей час вона вдруге вийшла заміж за киянина, але прописки КДБ їй все одно не давали.

Зрештою, Світлична виїхала до Сполучених штатів, де влаштувалася на радіо «Свобода». Працюючи журналістом, вона розкривала усю радянську «кухню», терор, який панував у Радянському Союзі. Коли ж припинила своє існування «залізна завіса», вона змогла приїхати до Києва. Спершу хотіла створити музей Алли Горської, яка була її подругою. Але на той час квартира художниці була віддана під дитячу лікарню.

У наступний її приїзд їй вручали Шевченківську премію – одну на двох з братом Іваном.Йому – за літературну діяльність (на той час уже посмертно), їй – за журналістську. Під час вручення нагороди вона заявила, що передає свою частку премії на створення фонду музею шістдесятництва. У березні 1994-го була створена ініціативна група по створенню музею. 

Музей – це, насамперед, приміщення, якого не було ні в кого. І вже з того часу почали звертатися до влади з проханням надати приміщення для роботи ініціативної групи. Такого приміщення не дали. Перебивалися на квартирах, а тим часом почали надходити речі музейного ґатунку. .

У 1999 відбулися установчі збори. Надія Світлична на той момент була закордоном, де і проживала. На зборах було створено громадську організацію, яка називалась «Музей шістдесятництва». Виробили статут, обрали правління і наглядову раду. І головою правління громадської організації обрали Миколу Плахотнюка. “Я не філолог і не гуманітарій, досі працював лікарем (раніше теж був репресований). На той момент я щойно вийшов на пенсію,   — розповідає пан Микола. — Світлична саме цим і скористалася, сказавши: «Сверстюк багато пише і друкує, Дзюба також, Овсієнко... Це творчі люди, яким буде важко очолити організацію». Тож, будучи у Штатах, вона порадила на цю кандидатуру мене. На зборах із цим погодились. Я досвіду подібного не мав, але з Божою поміччю почали працювати...

Нам тоді прихисток дав Євген Пронюк, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, вони мали приміщення на Подолі. А я на той час був у проводі товариства, тож, як члену цього угрупування, мені виділили кімнатку, де б я міг працювати. Я її використав паралельно для громадської роботи над створенням музею.

Громадську організацію було проголошено, за рік ми її зареєстрували в міському управлінні юстиції. Таким чином ми стали юридичної особою, перебуваючи при цьому в приміщення Пронюка. Там ми одразу розгорнули велику роботу. Ми проводили всякі літературні вечори, та ми вирішили створити дитячу світлицю, де діти з українських родин могли би приходити раз на тиждень і спілкуватися між собою в зросійщеному Києві.

Про нас почув поет і письменник Роман Кухарук, який запровадив недільні літературні зустрічі, де літературна молодь читала одне одному свої твори, дискутували. А дитяча світлиця вміщувала в себе ізостудію. Світлицю вела художниця Христина Білан, а дитячу ізостудію вела художниця Ніненко.

Таким чином цей музей шістдесятництва ніби перейняв традиції того шістдесятництва, зокрема Клубу творчої молоді. При сучасному Клубі творчої молоді теж є різні студії: Танюк, скажімо, організував експериментальну студію молодого театру; Віктор Могильний – робітничу літературну студію «Брама». А ще Клуб творчої молоді ініціював створення студентського мандрівного хору «Жайворонок», котрий виник при університеті. Його очолив Нераденко, котрий свого часу керував хором «Веснянка».

Це було цікаве явище в Києві – все відбувалось на громадських засадах, без копійки грошей. Диригентами в основному були студенти консерваторії. І влітку хор мандрував країною. В 63-му році до цих мандрівок приєдналася Алла Горська, Галина Зубченко та інші художники. Вони примандрували у Канів, а там зустрілись із Василем Симоненко на Чернечій горі. Це була цікава зустріч, в музеї демонструватимуться фотографії з неї – там Горська, Зубченко, Симоненко разом з «Жайворонком» їдять морозиво...

В російському самвидаві була стаття Альмарека «Просуществует ли Советский Союз до 1984 года?», Симомненко ж у бесідах про Україну провіщав дату незалежності на кілька років раніше. Не той, не той не вгадали... Зі слів Алли Горської відомо, що тоді вони проговорили цілу ніч. Симоненко тоді доживав останні місяці...

Багато матеріалів надали в Києв, чимало передала Надія Світлична з-за кордону, великий внесок зробила Галина Возна (тепер Кушнір). В нас з’явилась ціла колекція самвидаву. Це «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Воз’єднання чи приєднання?» Михайла Брайчевського, «Лихо з розуму» і «Правосуддя чи рецидиви терору» В’ячеслава Чорновола... Вірші Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Галини Гордасевич, Миколи Холодного і ряду інших літераторів. Ходила в самвидаві промова Олеся Гончара на ювілейному вечері, яку він виголосив на своєму 50-річчі, яка йшла врозріз з політикою партії, і вона опинилась у самвидаві. Твори Сверстюка і багато інших... І звичайно, влада тоді захвилювалася, і це стало причиною ряду політичних арештів, що відбулися у 65-му році. І це все музей шістдесятництва має охопити.

Ми творимо не музей шістдесятників, не окремих персонажів і героїв, а самого явища, на скрижалях якого була свобода, демократія, розвиток української мови, адже на той час уже почалися величезні її утиски. І вже по тому, як відбулися ці арешти, постало питання української державності. Це ще більше зумовило репресії, багато шістдесятників опинилися за ґратами, в мордовських таборах, а там ще добували терміни воїни УПА. Звичайно, там відбувалося спілкування, виношувались ідеї незалежності.

А тут відбувалось культурне взаємопроникнення сходу і заходу, Києва і Львова. Літературно-мистецька молодь Києва їздила до Львова, пізнавала тамтешнє середовище. А вони, навпаки, до нас їздили. То були наче етнографічні експедиції, під час яких, звичайно, відбувались відповідні розмови, обмін досвідом, думками. І це також занепокоїло владу, такі контакти. Дзюба, Драч, Вінграновський – поїхали на Захід і одружилися з галичанками, попривозили собі гарних дівчат. Це такий нюанс, ніби побутовий, але він дуже скидається на те, як Франко приїхав з Галичини і одружився з киянкою, коментуючи, що хотів би у такий спосіб поєднати Галичину з Великою Україною.

Ми творимо музей шістдесятництва, щоб відбити цей дух, це явище, котре збудило до діла, до праці – і духовної, і політичної. Адже із тенет шістдесятництва вийшли Іван та Надія Світличні, Ярослав Геврич, Мартиненко, Русин і багато інших. Я вже не кажу про Захід – там і Валентин Мороз, і Ігор Калинець, і його дружина Ірина Калинець, і художниця Шабатура, і Михайло Осадчий, який двічі сидів – у 65-му і 72-му роках! Валентин Мороз також двічі сидів – у 65-му і 70-му. Він написав надзвичайно цінні речі, які розвінчують авторитарну систему, русифікаторську політику системи – «Репортаж із заповідника ім. Берії». Оці всі речі у нас у музеї є. У нас уже матеріалів музейного значення понад 20 тисяч. Збираємо і по Києву у людей, і свій архів нам прислала Надія Світлична – вона присилала за життя, а після смерті (померла у 2006) решту передав її чоловік. У нас є архів Ніни Строкатої (її теж немає в живих) – одеситки, лікаря-мікробіолога. Її чоловік відомий у літературному світі – Святостав Караванський, автор багатьох словників з української мови. Він відбував термін у 25 років, вона стала на його захист. Захист привів її до тюрми. Потім вони разом емігрували до США. Насамперед цей музей адресований для молоді, для нового покоління

Галина Возна (Кушнір), котра ходила до Клубу Творчої Молоді, передала весь самвидав, колекцію. По суті, вона його друкувала. Як тоді друкували? Залізали в шафу і при свічці друкували – аби не почули сусіди, що щось друкується, і не донесли. У такий же спосіб чимало самвидаву надрукувала Валентина Драбата. Вона зібрала багато матеріалів про стан українського шкільництва.

Також у нас є картинна галерея. У нас понад 600 робіт творів мистецтва, яке створили шістдесятники. Є до десяти робіт відомого художника Опанаса Заливахи, є роботи Люби Панченко з Лісової Бучі, понад сто акварелей, Галини Зубченко... Кілька робіт Алли Горської, Зарецького. А в підсумку – шістдесятника і відомого члена-кореспондента Академії Мистецьких Наук Василя Перевальського і так далі.

Ми вже робили виставку у музеї літератури, де було представлено 50 художників. Виставка була в трьох залах, і всі роботи не вміщалися. Ми пишаємось тим, що нам вдалося зібрати таку колекцію. Коли наш музей зафункціонує, то це буде один із найкращих музеїв Києва. Бо тут зібрані докупи колекція мистецьких творів шістдесятників, колекція самвидаву, тут бібліотека – понад шість тисяч примірників, де є багато творів і самих шістдесятників, і праць про них. З одного боку в бібліотеці будуть стелажі, а з другого – на стіні будуть представлені театр і музика 60-х років – фотографії, плакати... А посередині будуть столи, де студенти чи інші зацікавлені зможуть взяти книжку та попрацювати над нею. Деякі книжки будуть надаватися додому. Не даватимемо тільки твори самвидаву та раритетні книжки такі як, наприклад, перші книжки шістдесятників – вони будуть частиною експозиції.

18 травня у нас відбулося попереднє відкриття приміщення музею шістдесятництва. Донедавна то були суцільні завали, воно скидалося швидше на звалище. Довелося вкласти неабиякі кошти, аби відремонтувати його. 18 років ми домагалися приміщення! Нарешті ми найшли його, але воно потребувало ремонту. Дев’ять років ми домагалися, аби зробити ремонт! Нарешті це відбулося. Нам попередньо сказали в управлінні культури і музеїв Києва, що це буде лише представлення приміщення, а відкриття музею шістдесятництва відбудеться 24 серпня. 

Ці речі – і мистецькі роботи, і бібліотеки, і архіви, і окремі експонати –  розкидані у нас по всьому Києву, у нас немає де все це зберігати. То в школі, то в церкві, то в музеї, то в одному науково-дослідному інституті наші книжки закладено очеретом. Нам потрібно все це звести до купи, а ми цього не можемо зробити, бо ще не провели сигналізацію. Немає ні ґрат, ні сигналізації, ні обладнання. Без обладнання музей не запрацює, тому що нема вітрин, підвісної системи, де можна зачепити картини або якісь експонати. А обладнання, за словами будівельників, коштує стільки ж, скільки ремонт. То я не знаю, чи це відбудеться... Ми за ці 18 років написали безліч заяв, збирали підписи... Хто тільки не ставив підписи! І академіки, і доктора наук, і професори, і громадськість... І відомі люди... Нас не чули при жодній влади.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено