Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 травня, 2012   ▪   Версія для друку

Що увічнюють пам’ятники Києва?

Надто символічно, навіть знаково на зламі політичних періодів у історії України два роки тому відбувся злам фізичний: розколовся навпіл недбало зведений пам’ятний знак засновникам Києва, встановлений на березі Дніпра 1982 року. Легендарні Либідь і Кий продовжували тікати з Києва, а Щек і Хорив упали разом із половиною човна. Язикаті кияни відреагували миттєво: «Лише він і вона». На тлі політичних подій 2010-го краще й не скажеш, якщо взяти до уваги факт, що дві третини киян голосували таки за неї, а Україна почала розколюватися дедалі помітніше через нього…
Що увічнюють пам’ятники Києва?

Нинішня влада в Україні поводиться з пам'ятками минулого відповідно до власних уподобань та рівня інтелекту, часом, як засвідчують нещодавні події, пов’язані зі знесенням історичних будівель на Андріївському узвозі, за принципом слона у крамниці з кришталем. Однак не слід забувати мудрих слів дагестанського поета Расула Гамзатова: «Якщо вистрелити в минуле з рушниці, воно відповість пострілом з гармати!».

Оновлення меморіального ландшафту

У ХХ столітті процес змін політико-ідеологічних орієнтирів розпочався 1917 року з поваленням царату та рішенням Тимчасового уряду про демонтування монументів «царям та їхнім посіпакам». Першим у Києві знищили пам'ятникненависному прем’єру-вішальнику Столипіну ще на початку Української революції.

Після захоплення міста на Дніпрі у лютому 1919-го більшовики поставили гіпсові погруддя своїм «борцям за революцію», які денікінці у вересні того ж таки року зруйнували. Згодом після остаточного утвердження радянської влади в Україні настала доба радикальних змін у справі боротьби з пам’ятками минулої доби. Відтак на місці Столипіна постав монумент Карлу Марксу; Ніколай І поступився місцем Тарасові Шевченку; граф Бобрінській – Миколі Щорсу, Мазепині зрадники Іскра і Кочубей – більшовицькій арсенальській гарматі. Щоправда, пожаліли Богдана Хмельницького, лише прибравши з постаменту імперські гасла: «Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия» та «Волим под царя восточного, православного».

А от бронзового царя-визволителя Алєксандра ІІ спочатку задекорували дошками і фанерою під червоноармійця, а потім прибрали зовсім. Як, до речі, Андрія Первозваного, Кирила і Мефодія та святу Ольгу, а згодом і свого ж Маркса, чомусь зображеного шульгою (бо власну лівицю теоретик комунізму ховав за викотом сурдута, застібнутого на лівий, жіночий бік). Кияни глузували, мовляв, Маркс ховає свій «Капітал» на вулиці Воровського. Оскільки інтелектуально обмежена влада завжди ненавидить розумників і страшенно боїться кепкувань, то більшовики прибрали і Маркса, а вулиці повернули історичну назву – Хрещатик. Рідкісний випадок, коли гору взяв здоровий народний глузд.

Американський Лєнін

Окрім справді святих є в Києві й чорні місця. Одне з них – навпроти Бессарабки. Тут під час нацистської окупації вішали на ліхтарях кримінальних злочинців і радянських саботажників. Після свого повернення енкавеесівці вішали на тих самих ліхтарях зрадників. Щоб стерти з пам’яті киян похмурі спогади про цю місцину, 5 грудня 1946 року на десяту річницю «сталінської Конституції», тодішній керівник Радянської України Нікіта Хрущов поміняв ліхтарі та встановив між ними пам’ятник Лєніну. Автором цієї скульптури з парним до неї монументом Сталіну, виготовленому з гранітних блоків для спорудження на каналі Москва-Волга (заввишки у 15 метрів) був Сєрґєй Мєркуров.

Вперше ці монументи були виставлені на Всесвітній виставці 1938 року в Нью-Йорку. Одночасно радянський скульптор створив майже ідентичні їм копії. Другий Лєнін (але не полірований) постав у Президії сесійної зали Верховної Ради СРСР у Кремлі, де й дочекався розпаду імперії. Третього Лєніна виготовили для столиці Вірменії – Єревана.

Після війни Хрущов згадав про американського Лєніна, якого повернули після виставки до Москви, і встановив його на Бессарабці. Циліндричний постамент привезли з Харкова, де 1937-го збиралися поставити Пушкіна. Так і з’явився київський монумент теоретику марксизму, прикрашений цитатами вождя, цілком суголосними написам на Богдановому постаменті царських часів: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».  

Сьогодні підстаркуваті павліки морозови – залишки місцевих колись всевладних комуністів затято захищають свого ідола, творця більшовицької тоталітарної імперії, який ніколи навіть не бував у Києві. Щодо мистецької цінності скульптури, то це дуже сумнівна річ, до того ж, зважаючи на її копійований варіант.

Між тим, дотепники-кияни побачили в перетині бульвару Тараса Шевченка та Володимирської вулиці своєрідний символіко-ідеологічний та планувально-містобудівний «київський хрест». В його ногах – кінний пам’ятник більшовику Щорсу, до якого веде від центрального залізничного вокзалу вулиця Симона Петлюри (яка символіка!). У верхів’ї так зваоног хреста – монумент Лєніну, в раменах – пам’ятники Михайлу Грушевському й Тарасові Шевченку. Напрочуд цікава меморіальна еклектика.

Неоднозначні памятники

Нові часи дають змогу по-новому осмислити старі монументи. Сьогодні в умовах незалежної України владний жест булавою гетьмана Богдана Хмельницького на Софійському майдані сприймається як нагадування, мовляв, ось звідки всі біди України, тож пильнуймо, браття!

Так само осучаснено сприймається монумент арсенальцям. Тепер вже «революційна» гармата, спрямована в бік колись підбуреного більшовиками заводу, виглядає радше як… петлюрівська. При цьому залишається антиукраїнський текст на п’єдесталі.

У пострадянську епоху нового ідеологічного змісту набула також так звана Арка дружби народів у Хрещатому парку. Кияни дали їй влучну назву: «Ярмо для українського народу».

Ще один свого часу кричущий недогляд найвищого рівня – київська Батьківщина-мати, відома в народі за лютий вираз обличчя як Уродіна-мать, яка підносить щит і меч у бік Сходу, звідки, як відомо, йшли не гітлерівці, а Москва.... Можливо, сьогодні вона стоїть якраз на своєму місці, якщо згадати газову та сирну війни з РФ?

Не на своєму місці опинився й пам’ятний знак «Менора» – не на терені колишнього Бабиного Яру чи юдейського кіркуту, а на православному Кирилівському цвинтарі. І щорічна жалобна хода відбувається доріжкою, прокладеною по могилах колишнього Лук’янівського єврейського кладовища. Тож одна неправда тягне за собою іншу: урвище за «Менорою» дехто тепер вважає тим самим, де сталася трагедія нацистського розстрілу київських євреїв 29–30 вересня 1941 року. Як тут не згадати залп «Аврори», на який перетворився сигнальний постріл холостим набоєм, або Потьомкінські сходи на Приморському бульварі в Одесі, вигадані кінорежисером Сєрґєєм Ейзенштейном заради ефектних кадрів. Міфотворчість радянської доби, здається, невмируща. І лише тому, що вирішують такі проблеми не фахівці, а випадкові ентузіасти.

Дещо подібне сталося, коли на проспекті Перемоги встановили танк Т-34-85 на честь визволителів Києва 6 листопада 1943 року. Насправді такі танки почали виробляти 1944 року, тож з історичними подіями ця машина аж ніяк не пов’язана.

Монументальна еклектика

Поміркуймо про місця встановлення київських монументів. Ось згадана набережна Дніпра, Наводницький парк. Чому Либідь так радо вдивляється в Південь, а троє її братів, скупчившись на кормі (яка від цього й просіла), теж радо залишають Київ, а хтось із них (мабуть, Хорив) ще й відстрілюється від киян із лука? Адже саме так сприймається композиція пам’ятного знака на честь засновників Києва, встановлена на доволі великій відстані від того історичного ядра міста, де вони нібито заклали основу майбутньої столиці. Тож логічніше б їм стояти як не на Подільській набережній, то десь на Рибальському острові.

Ця ж таки літописна четвірка, скомпонована вже інакше, стоїть тепер і на майдані Незалежності. І тут хтось з братів цілить з лука тепер вже безпосередньо в козака Мамая, який вмостився чомусь не серед милого українському серцю степу широкого, а під московськими ялинами.

Згадавши Мамая з його коником-братиком, звернімося й до інших київських вершників. Кращого за всіх справжнього кавалерійського коня має Микола Щорс, бо в Богдана кінь замалий, Петро Конашевич-Сагайдачний замалий разом із конем, а сторожовий козак на вулиці Золоті Ворота надто карикатурний.

Ще одна популярна тема останніх років – вуличні пам’ятники літературним героям. Перший такий монумент встановили не на честь, скажімо, Тараса Бульби чи Захара Беркута, а… кишенькового злодія Паніковського.

Тим часом на колишніх панських Липках, де тепер вмостилися липові пани, все ще стоїть монумент Мануїльському. І знову глум: спиною до нього встановлено гарний монумент Пилипу Орлику, але ж не дуже масштабний до місця й оточення.

Нині, коли вже дано історично виважену оцінку комуністичній ідеології та злочинам червоного тоталітаризму, настав час позбутися фальшивих, антихудожніх пам’ятників радянської доби. Вони вже відстояли свій час і сприймаються не лише як анахронізм, а радше як зухвала образа національної гідності українців. Ці монументи ганьблять нас перед самими собою, перед світом, а дітей привчають до аполітичності та байдужості до історії та патріотичних почуттів. І не слід просити вибачень у прибічників комуністичних ідеалів та сюсюкати, мовляв, то їхня молодість. Робити це слід так само владно й рішучо, як вони чинили замолоду з розумниками – «антисовєтчиками». Вирішувати долю цих монументів минулого мають знов-таки лише фахівці, а не самозакохані політики. І Київ має подати приклад всій Україні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено