Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 листопада, 2010   ▪   Андрій Руккас   ▪   Версія для друку

Посполите придушення

Відсутність підтримки українцями польського Листопадового повстання 1830–1831 років пришвидшила поразку поляків у війні проти Російської імперії
Матеріал друкованого видання
№ 48 (161)
від 26 листопада, 2010
Посполите придушення
Битва під Остроленкою. 1831 р., Юліуш Коссак

Після поразки Наполеона Царство Польське (так звана Конгресівка) увійшло до Російської імперії на правах персональної унії, оскільки згідно з рішеннями Віденського конгресу польськими королями надалі мали бути російські самодержці з династії Романових. У грудні 1815 року у Варшаві відбулася коронація царя Алєксандра І. Водночас він підписав текст Конституції Царства Польського, що запроваджувала тут відмінний від загальноросійського державний устрій і гарантувала політичні свободи, яких не було в абсолютистській Росії. Царство Польське мало власний парламент, уряд, військо, гроші, адміністративно-територі­аль­ний поділ, систему освіти тощо. За поляками було закріплене виключне право обіймати посади на цивільній та військовій державній службі. Крім того, Конституція декларувала рівність громадян перед законом (тільки для християн), свободу слова, друку та пересування, недоторканність особи та май­­на, свободу віросповідання.

Попри Конституцію

Задекларовані в Конституції ліберальні свободи та автономний устрій різко контрастували із самодержавним порядком Російської імперії. Це стало причиною конфлікту між царським урядом та польським су­спільством. Від початку реальна влада в Царстві Польському, всупереч Конституції, зосередилася в руках російських урядовців: командувача польської армії великого князя Костянтина Павловича, рідного брата царя Алєксандра І та державного секретаря Ніколая Новосільцева. Перший із них, службист із нахилами садиста, будь-якими засобами підтримував залізну дисципліну, а другий, придворний інтриган, доносами й плітками свідомо провадив політику, спрямовану на обмеження та ліквідацію автономії Царства Польського.

Як наслідок – у 1819 році скасували свободу слова й впровадили превентивну цензуру; у 1821-му аналогічно заборонили свободу зібрань і діяльність масонських товариств; з 1825-го всі засідання сейму відбувалися в закритому режимі. Водночас активно працювала таємна поліція, яка запопадливо шукала незадоволених. Таким чином, російська влада втрачала популярність поміж поляків, натомість зростало їхнє невдоволення, свідченням чого була поява значної кількості таємних патріотичних організацій, передусім серед університетської молоді та військових. Улітку 1830 року ре­волюція повалила династію Бурбонів у Франції, крім того, за зброю взялися бельгійці, прагнучи відокремитися від Голландії й створити власну державу. Росія виступила на захист Віденського порядку. У жовтні цар Ніколай І наказав польському війську готуватися до походу в Бельгію. Це рішення стало безпосереднім приводом для повстання.

«Поляки, до зброї!»

Вночі з 29 на 30 листопада 1830 року група молодих патріотів атакувала Бельведерський палац у Варшаві, резиденцію великого князя Костянтина. На їхній заклик «Поляки, до зброї!» відгукнулися тисячі варшав’ян, які захопили міський арсенал. Невдовзі польська столиця опинилася в руках повстанців, а Костянтин був змушений тікати. Вони діяли спонтанно й не збиралися брати влади, очікували, що її візьмуть у свої руки старші, досвідченіші політики, котрі перед тим критикували царські рішення. Однак розрахунок не виправдався. Старші боялися поразки повстання, а тому тяжіли до мирного згортання «революції». Уряд прагнув порозумітися з царем.

До Петербурга було відряджено делегацію, яка мала домогтися виконання від царя двох головних вимог: не порушувати Конституції та збільшити територію Царства Польського за рахунок Литви, Волині та Поділля. Відповідь розвіяла будь-які сподівання на мирне розв’язання конфлікту. Ніколай І відмовився зустрічатися з польськими делегатами, зажадавши негайної капітуляції. Лише після цього 25 січня 1831 року сейм позбавив царя польської корони, що означало відокремлення від Російської імперії та оголошення їй війни. Таким чином, повстання було не звичайним бунтом, «безглуздим і безпощадним», а законними діями польського парламенту, який, вичерпавши всі легальні способи, мусив вдатися до радикальних кроків, щоб захистити конституційний порядок від зазіхань монарха-тирана. Повстанці прагнули відродити Річ Посполиту в кордонах 1772 року (тобто до трьох російсько-пруссько-австрійських поділів другої половини XVIII століття). У зв’язку з цим свої дії вони намагалися поширити за межі Царства Польського, перенести їх на Литву, Білорусь та Правобережну Україну. Свідченням цього стало надання депутатських місць представникам від цих земель у польському сеймі.

Українське фіаско

Однак якщо в Литві та Білорусії повстанці спочатку досягли певних успіхів, то в Правобережній Україні вони зазнали фіаско. Плани поляків залучити на свій бік українських селян провалилися. Повстанці не змогли розгорнути поміж них належної агітаційної та пропагандистської кампанії, не зуміли чітко й зрозуміло пояснити, за що й проти кого вони воюють, які принципи та ідеали обстоюють. За таких умов російській владі було легко маніпулювати їхніми настроями, використовуючи при цьому давній антагонізм до панів-поляків. Так, головнокомандувач російських військ, дислокованих у Правобережній Україні, фельдмаршал Фабіан Остен-Сакен звернувся до селян Волині, Поділля та Київщини із закликом доносити на своїх панів, які братимуть участь у повстанні, або ж безпосередньо передавати їх до рук росіян. При цьому обіцялося, що вони вже не повернуться під панську владу. Українські селяни з ентузіазмом відгукнулися на цю відозву, яку читали в усіх церквах. На Лівобережжі, в Чернігівській та Полтавській губернії, царська влада використовувала інший чинник: прагнення місцевого населення до відродження козацтва. Тож у травні 1831 року тут розпочали формування восьми кінних козацьких полків, аналогічних тим, що з’явилися 1812-го під час війни з Наполеоном. Добровольців не бракувало.

За таких умов дії польських повстанців у Правобережній Україні мали локальний характер і тривали недовго: неповних два місяці. Повстання тут почалося з приходом на Волинь у квітні 1831 року кількатисячного загону польської кавалерії генерала Юзефа Дверницького. Спершу поляки здобули низку перемог над росіянами в битві під Боремелем та кількох дрібних сутичках. 10 квітня вони зупинилися на відпочинок у Почаївському монастирі, який тоді належав монахам греко-католицького ордену василіан. Ченці прихильно поставилися до польських патріотів: допомогли провіантом, кіньми, фуражем та грошима. Крім того, дев’ять монахів-василіан та 45 монастирських підданих приєдналися до польського війська. Однак невдовзі генерал Дверницький, оточений переважаючими силами противника, перейшов австрійський кордон. 1 травня 4,7 тис. його вояків склали зброю в селі Клебанівка на Збаражчині. На Поділлі повстанці сподівалися створити 20-тисячне угруповання й захопити Кам’янець-Подільський, де збиралися розмістити свій «Центральний уряд для України».

Насправді ж усе було зовсім інакше. До активних дій дійшло лише в Летичівському повіті, де Олександр Голинський організував партизанський загін чисельністю 200 вояків. Однак під тиском росіян він перейшов австрійський кордон і склав зброю. Незначними були виступи поляків і на Київщині, де повстанців очолив 80-річний генерал Бенедикт Колиско. Він сформував 11 слабких кавалерійських ескадронів, що не мали жодних шансів на успіх у зіткненнях із регулярними частинами російського війська. Погана підготовка далася взнаки вже в першій битві з противником поблизу містечка Дашева на Поділлі, де повстанське військо, зазнавши незначних втрат, було розсіяне й перестало існувати.

Загалом повстання на Волині, Поділлі та Київщині було радше збройною маніфестацією, аніж справжніми бойовими діями. Не здобувши широкої підтримки поміж українських селян, польські парти-­­
зани марно сподівалися на допомогу з Варшави, яка мала вислати сильне військове угруповання, досвідчених інструкторів, зброю, боєприпаси, тощо. Заколот у Правобережній Україні яскраво продемонстрував, що часи посполитого рушення давно минули, а особиста хоробрість та відвага не можуть замінити знань базових засад військового мистецтва.
Придушення повстання в Україні пришвидшило загальну поразку поляків у війні проти Російської імперії. 6 вересня царські війська під командуванням фельдмаршала Івана Паскевича розпочали штурм Варшави й через кілька днів заволоділи нею. 5 жовтня залишки польського війська чисельністю близько 20 тис. во­яків перейшли кордон із Прус­­сією. Невдовзі капітулювали останні осередки опору повстанців – фортеці Модлін та Замостя.

Фронда зі Сходу

Придушивши повстання, російський царизм розпочав жорстокі репресії. Передусім було скасовано дію польської Конституції, династичну унію та окрему церемонію коронації; землі Царства Польського ставали складовою імперії; ліквідовано польську армію, десятки тисяч її солдатів та офіцерів заслано до Сибіру та на Кавказ; закрито Варшавський університет. Цар Ніколай І наклав на польські землі контрибуцію в розмірі 20 млн крб, зобо­­в’язавши поляків утримувати в себе 100-тисячну російську армію. Як трофеї до Росії вивозилися культурні та історичні цінності, зокрема бібліотечні зібрання, музейні колекції тощо.

Ще рішучіше, жорстокіше й послідовніше царизм боровся з польським впливом у Литві, Білорусії, Правобережній Україні. Фактично повстання тут спричинило різку зміну політичного курсу російського уря­­ду. Він переконався в нелояльності місцевого дворянства й зробив ставку на русифікацію та цілковиту уніфікацію своїх західних губерній із рештою імперії. Це мало слугувати надійною гарантією для панування Росії на цих територіях, убезпечити її від нових виявів польського сепаратизму.

Передусім боротьба з польськими впливами почалася в релігійній та культурно-освіт­ній сферах. У липні 1832 року царським указом тільки в Правобережній Україні було закрито 61 католицький монастир: на Волині – 35, Поділлі – 19, Київщині – 7. Їхнє майно спершу перейшло до військово­го відомства, а з кінця 1840-го – до Міністерства державних маєтків. Репресій зазнала й греко-католицька церква. У 1832 році було заборонено діяльність василіанського ордену, його май­­но поділено між православною церквою та російською державою (зокрема, православним передали Почаївський монастир). Деякі ченці були ув’язнені у своїх, тепер уже колишніх, монастирях, де прикуті до стіни помирали від голодної смерті, інші вивезені до Сибіру. У 1839-му ліквідовано греко-католицьку церкву, а всіх уніатів (на територіях Поділля, Волині, Підляшшя та Холмщини) силою змусили перейти у пра­вослав’я.

У лютому 1831 року в діловодстві було заборонено користуватися польською мовою, у 1836-му – викладати її як окремий предмет. У 1831–1832 роках закрито Віленський університет та Кременецький ліцей. Натомість 1834-го в Києві відкрито Університет Св. Володимира, який, за задумом російської влади, мав стати флагманом русифікаторської політики в західних губерніях імперії. Вістря царських репресій було спрямоване проти шляхти, адже саме вона була головним елементом, що брав активну участь у повстанні. У 1830-х 83% шляхтичів у Правобережній Україні втратили свої титули. До державної казни було конфісковано тисячі маєтків учасників повстання, а їх самих заслано на каторгу до Сибіру. Місцевій шляхті фактично закрили доступ до посад в органах місцевої адміністрації, на які призначали переважно російських чиновників. Щоб заохотити росіян до переїзду в західні губернії, їм виплачували збільшене жалування, надавали переваги в кар’єрі. В українських містах скасували магдебурзьке право та чинність Литовських статутів. Відтепер усі судові та адміністративні акти мали складатися виключно російською мовою.
А що ж українські селяни, які повірили царським обіцянкам про скасування кріпосництва за вірну службу? Їх вкотре обдурили. Свободи вони не дістали й повернулися до своїх панів, які ще більше почали їх експлуатувати. Так само не було відроджено й українське козацтво. Натомість із восьми козацьких полків, створених 1831 року, два передали до митного відомства, два перевели на Північний Кавказ для боротьби з місцевими народами, а решту розформували, причому колишніх вояків теж переселили на Кавказ. Вочевидь, це дещо розвіяло віру в царські обіцянки. Під час Кримської війни 1853–1856 років в українських губерніях було сформовано вже шість кінних козачих полків, а під час наступного, так званого січневого, польського повстання 1863–1864-го – лише три.

Поразка Листопадового повстання (під такою назвою воно лишається в польській історичній пам’яті) стала добрим уроком і для частини діячів по­­льського національно-визвольно­­го руху, які, зрозумівши шкід­­ливість національної обмеженості, намагаються відтепер активніше залучати українців, білорусів, литовців, представників інших народів до боро­тьби зі спільним ворогом: російським царизмом, самодержавством і шовінізмом. Народ­­жується знамените гасло «За нашу і вашу свободу!»

 

ГЕНЕРАЛИ НА ЧОЛІ ВІЙСЬКА ПОЛЬСЬКОГО (Януарій Суходольський)

«ШТУРМ АРСЕНАЛУ» (Марцін Залеський)

«ПОЛЬСЬКИЙ ПРОМЕТЕЙ» (Горацій Вернет)

Поєдинок улана з козаком (Войцех Коссак)


Матеріали за темою:

Теги
--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено