Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 квітня, 2012   ▪   Олександр Горин   ▪   Версія для друку

Штучна ксенофобія: під час Другої світової війни у стосунках українців і євреїв було більше людяності

Козирна карта «українського антисемітизму», яку у власних інтересах за часів холодної війни розігрували комуністи, серйозно зіграла на користь формування заміфологізованого уявлення про українців як біологічних юдоненависників
Матеріал друкованого видання
№ 14 (231)
від 5 квітня, 2012
Штучна ксенофобія: під час Другої світової війни у стосунках українців і євреїв було більше людяності

У колективній пам’яті єврейського народу про трагічні події Другої світової війни особливе місце посідає стереотип про суцільний антисемітизм українців та їхню причетність до подій Голокосту. Ця теза наскрізь проходить не тільки в історичній та художній літературі, публіцистиці, кіно та медіа, а й у фахових виданнях. Козирна карта «українського антисемітизму», яку у власних інтересах за часів холодної війни розігрували комуністи, серйозно зіграла на користь формування заміфологізованого уявлення про українців як біологічних юдоненависників.

Читайте також Тіні з’являються опівночі: антисемітизм як зворотний бік українофобії

ПОДВІЙНЕ НАГНІТАННЯ

Улітку 1941 року містами Західної України після вступу туди німецьких військ прокотилася серія антиєврейських погромів, ініціювання яких стало вершиною провокації двох тоталітарних режимів.

Порівняно з нацистською Німеччиною та її офіційною політикою антисемітизму радянський тоталітаризм, на перший погляд, бачився меншим злом. Тож євреї основною своєю масою позитивно відгукнулися на вступ Червоної армії у східні райони Другої Речі Посполитої. У Галичині частина з них активно включилась у процес формування нових органів влади, дістала нові можливості у вступі до університетів, навчанні у школах мовою їдиш.

На хвилі посилення сталінської політики терору, репресій і депортацій проти польської та української громад регіону своєрідне «загравання» з євреями посилювало антисемітські стереотипи серед місцевого населення, котре розглядало їх як один із елементів насадження радянської влади (хоча вони також зазнавали переслідувань), і створило надалі сприятливий ґрунт для нацистської пропаганди про їхню «органічну спаяність» із комуністичним режимом.

Особливо антиєврейські настрої в галицькому соціумі були підігріті масовими розстрілами НКВС політичних в’язнів у тюрмах Західної України в перший тиждень німецько-радянської війни. Ці акції викликали справжній шок і огиду місцевого населення до сталінського режиму, з чого вправно скористалися «нові визволителі». Нацистська пропаганда звинуватила євреїв у більшовицькому злочині (хоча поміж страчених були й сіоністи). Понад те, директива начальника Головного управління імперської безпеки Райнгарда Гайдріха від 29 червня 1941-го передбачала підбурювання місцевого населення до єврейських погромів на окупованих територіях СРСР.

Відкриття радянських тюрем із численними жертвами розправ і активне використання нацистами цього факту для посилення антисемітських настроїв у місцевої людності частково досягли своєї мети. У перші тижні війни у зрежисованих німцями погромах, зокрема у Львові, взяли активну участь маргінальні елементи (і не лише українського походження). У цих нападах грабежі й особисті порахунки накладались на інспіровані нацистською пропагандою звинувачення євреїв у вбивствах українців у в’язницях, що їх учинили під час відступу більшовики. В окремих випадках погроми спробували ініціювати й радянські диверсанти, намагаючись посіяти безлад у німецькому тилу.

Спровоковані ксенофобські акції в містах Галичини, жертвами яких стало від 5 до 7 тис. осіб, створили зовні вигідне для нацистів враження «добровільної» участі українського та польського населення в актах нищення єврейства, до яких начебто сам Третій Рейх не мав жодного стосунку. Хоча свідченням наявності «німецької руки» в цих подіях може, зокрема, слугувати факт, що в зайнятій угорськими військами південній частині Галичини у 1941-му таких погромів не було.

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Водночас за тим-таки сценарієм єврейські погроми в перший місяць війни прокотилися територіями Західної Білорусі та Прибалтики, що їх окупував Вермахт. 10 липня 1941 року під впливом німецької пропаганди стався погром у польському містечку Єдвабному, жертвами якого стали 340 осіб. У Балтійському регіоні, за свідченнями самих нацистів, ініціювати масштабні погроми спочатку було «неймовірно складно». Тому довелося залучити місцевих партизанів, які 25–26 липня 1941-го в Каунасі спалили синагоги і вбили 3 тис. 800 євреїв.

У Латвії (зокрема, в Ризі), за повідомленням командування німецької айнзацгрупи А, було навіть «значно важче» організувати такі напади, ніж у Литві, й це начебто пояснювалося тим, що більшовики «винищили всю латвійську еліту». Однак німецькі зусилля досягли мети: допоміжна поліція з латишів спалила ризькі синагоги й розстріляла 400 євреїв. Тільки в Естонії, де була нечисленна юдейська спільнота, всі старання нацистів зазнали краху.

Насамкінець вони мусили визнати «неефективність» винищення євреїв руками місцевого населення. Тож «ініціативи знизу», влаштовувані про людське око, поступилися плановим заходам гітлерівського режиму з екстермінації єврейства на окупованих територіях.

Читайте також: Обрані зручною мішенню

КИЇВСЬКІ ПРОВОКАЦІЇ

Подвійне провокування антисемітизму на території Центральної України в перші місяці війни можна особливо яскраво спостерігати на прикладі Києва, де проживала одна з найбільших єврейських громад у Радянському Союзі (до того ж вона не була евакуйована сталінським режимом під час панічного відступу з українських теренів улітку – на початку осені 1941-го). Після вступу до міста частин Вермахту й окупаційної адміністрації впродовж 24–28 вересня 1941-го радянські диверсанти провели серію вибухів у центральній частині Києва, підірвавши головну вулицю Хрещатик разом із будівлями для окупаційних установ і мирними жителями. Тим самим для нацистів був створений напрочуд зручний привід звинуватити євреїв у вибухах та руйнаціях міських будівель і негайно взятися до «остаточного вирішення єврейського питання» в столиці Радянської України, наслідком чого стали масові розстріли євреїв у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року.

УСІ ПОЛІЦАЇ – УКРАЇНЦІ?

У проведенні політики Голокосту на території України, як і на інших землях Європи, німці намагались активно використовувати допоміжний персонал із місцевого населення. Тутешня допоміжна поліція так само, як і польські, латвійські, литовські, французькі, данські, бельгійські, голландські відповідні формування, брала участь в актах винищення євреїв опосередковано (виловлюючи їх та охороняючи по периметру місця страт) чи безпосередньо (розстрілюючи втікачів і тих, хто чинив опір під час ведення на екзекуції). Її злочини є органічною частиною діянь колаборантських формувань у роки Другої світової і аж ніяк не можуть претендувати на якусь особливу «заслугу» в нацистській політиці Голокосту.

Окрім приватних, соціально-економічних і політичних чинників у співпраці місцевого населення з нацистами у винищенні євреїв, велику роль зіграла також німецька пропаганда з її тезою про «жидокомуну», що стала своєрідною реінкарнацією гасел білогвардійців періоду громадянської війни, оголошуючи всі злочини комуністичного режиму (масові репресії, Голодомор, колективізацію, «розкуркулення» тощо) справою рук євреїв.

Читайте також: Як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв

ПОРЯТУНОК У ДОБУ КАТАСТРОФИ

Однак, за висловом історика Жанни Ковби, в українсько-єврейських відносинах періоду Другої світової війни було більше «героїчно-людяного», аніж «злочинного». Зокрема, йдеться про численні факти порятунку євреїв від нацистських страт греко-католицькими священиками, учасниками націоналістичного підпілля, простими українцями. У цих випадках спрацьовували як глибока християнська духовність і наявність моральних регулятивів, так і ситуативні індивідуальні та групові механізми допомоги.

Серед духовенства прикладом може слугувати переховування митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким сотні євреїв, зокрема львівського рабина Давида Кагане та його синів, у власній резиденції. Галицький владика очолив фактично єдину в Європі організовану акцію порятунку євреїв в умовах Голокосту. У роки війни він неодноразово оприлюднював через канцелярію папської курії свої звернення – «Про милосердя», «Не убий», «Про злочин чоловіковбивства», в яких закликав священиків роз’яснювати молоді недопустимість позбавлення людини життя. У цьому контексті можна згадати й подвиги парафіяльного греко-католицького духовенства – священика міста Товсте Антона Навольського та перемишлянського пароха Еміліана Ковча, які вихрещували юдеїв і тим самим рятували їх від неминучої смерті. Ті, хто допомагав євреям уціліти під час війни, за радянської влади опинялись у таборах зі звинуваченням у «колабораціонізмі» та «буржуазному націоналізмі». Водночас над тими, кому вони зберегли життя, висів дамоклів меч звинувачень у сіонізмі або співучасті в «бандитизмі».

Що стосується українського націоналістичного підпілля, то в постановах ІІ Великого збору ОУН(б) (квітень 1941-го), хоч і містилось положення про те, що організація «поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму», однак було сформульовано й негативне ставлення до погромів – як таких, що мають на меті відвернути увагу українців від їхнього головного ворога – СРСР. Ця сама теза була підтверджена на організаційній конференції 1942 року, а на ІІІ Великому зборі ОУН(б) у серпні 1943 року бандерівці проголосили курс на демократизацію своєї політичної програми, в якій євреїв разом з іншими національними меншинами було визнано повноправними громадянами майбутньої України.

Серед фактів порятунку підпіллям ОУН євреїв можна згадати, зокрема, випадки сприяння їхній утечі з гетто на Волині та підробки фальшивих документів у 1942-му. Після створення 1943 року УПА її вояки нерідко давали прихисток єврейським біженцям, які переховувались у лісах, і активно залучали вцілілих представників цієї національності не тільки до медичного та господарського персоналу, а й до лав «лісової армії». Їхні долі після закінчення війни склались по-різному: одні відійшли від підпілля після приходу Червоної армії, а деякі, як-то лікар Самуель Нойман («Максимович»), залишились у лавах повстанців для боротьби проти комуністичного режиму до смерті.

Жінка головного командира Української повстанської армії Романа Шухевича Наталія впродовж війни переховувала в себе вдома єврейську дівчинку, а сам він допоміг останній виробити фальшиве посвідчення. В оточенні першого командира УПА Дмитра Клячківського перебував єврей Лейба-Іцик Добровський, який працював у пропагандистських структурах українського підпілля, був автором листівок-звернень до представників національних меншин. Очевидно, що українські повстанці при цьому спирались на досвід Визвольних змагань 1917–1921 років, коли євреї воювали в лавах УГА й армії УНР.

Доволі поширеним є звинувачення на адресу ОУН та УПА щодо відсутності чітко задекларованої позиції у ставленні до Голокосту в роки Другої світової. Одначе таке твердження абсолютно нелогічне з погляду того часу, зважаючи на факт, що головні учасники протистояння з гітлерівською Німеччиною – Велика Британія, США та СРСР – теж ніколи не висловлювали своєї офіційної позиції стосовно проблеми єврейської катастрофи. Чому в такому разі українські націоналісти мали ухвалювати окрему декларацію з цього питання?

Читайте також: Гітлерівський антисемітизм спровокували більшовики та дячі білої еміграції

НАСАДЖЕННЯ МІФУ

Незважаючи на хвилю державного юдофобства пізньосталінського періоду, комуністична пропаганда активно використовувала звинувачення українських націоналістів «у звірствах проти єврейського населення». Подвійні стандарти більшовиків давали їм змогу майстерно маніпулювати світовою громадською думкою, сприяючи насадженню та утвердженню чергової модифікації міфу українського генетичного антисемітизму, тепер уже в його націоналістичному різновиді.

Активізація зусиль КДБ в погіршенні українсько-єврейських відносин припадає на кінець 1950-х –1970-ті роки. На той час в еміграції почав зароджуватися своєрідний «детант» між представниками двох національних громад, які формалізували свої відносини на рівні угод.

1959 року у зв’язку з початком викривальної інформаційної кампанії «Штазі» (спецслужби НДР) проти міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера КДБ вустами східнонімецького професора Альберта Нордена зробив сенсаційне «відкриття», що масові убивства євреїв улітку 1941-го у Львові організували й провели українці, вояки спеціального батальйону «Нахтігаль», командиром якого з німецького боку був Оберлендер.

За наслідками «документації» та збору «свідків» львівського погрому, організованих зусиллями КДБ за вказівкою з Москви, було видано книжку «Криваві злочини Оберлендера», в якій «неспростовано доводилась» причетність оунівців до жахливих погромів.

У 1960–1970-х роках за сприяння КДБ через підконтрольне йому «Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном УРСР» було видавано й поширювано великим тиражем різноманітні брошури, завданням яких було дискредитувати націоналістів і представити їх в очах міжнародної громадськості юдофобами. Тут можна згадати приклади радянської «чорної» публіцистики, зокрема працю Петра Ковальчука «Антисемітська діяльність українських націоналістів» (1965) та англомовну книжку Майкла Ганусяка «Щоб ми не забули», матеріали до якої скомпонували в кабінетах КДБ і згодом видали під ім’ям американського українця, котрий відкрито симпатизував СРСР.

Водночас за допомоги закордонної мережі ГРУ були проведені викривальні громадські кампанії проти українських націоналістів та їхніх лідерів у США й Канаді. Своєрідним «другим Петлюрою» мав стати Ярослав Стецько, як «один із головних винуватців участі оунівців в акціях геноциду, проведених гітлерівцями». КДБ організувало штучне розпалювання ворожнечі в Західній Європі та Північній Америці, поширюючи провокаційні листівки із закликом до єврейських громад «відомстити Стецькові за тисячі невинних жертв геноциду». Очевидно, чекісти розраховували на повторення ситуації 1926-го, коли Самійло Шварцбард застрелив Симона Петлюру в Парижі «за єврейські погроми».

Жанна Ковба про погроми в Західній Україні влітку 1941-го:

«У багатьох галицьких містах – Львові, Тернополі, Самборі й інших – німці повідкривали совєтські тюрми і спонукали місцевих жителів шукати серед замордованих своїх рідних і знайомих. Частина українців і поляків, вражених понівеченими тілами та совєтськими приниженнями, в стані цілковитого афекту повірили німецьким листівкам і поголосу про «жидівсько-більшовицьку вину». За наказом німецьких військових і з власної ініціативи вони допомагали зганяти євреїв на подвір’я тюрем, били і ґвалтували безневинних учорашніх сусідів. У той же час багато кримінальників кинулося грабувати, вбивати в помешканнях чи по міських закутках, і серед них були не лише українці. Населення раптово перетворилося на натовп, залежний від маргінальних постатей. Мотиви погромів у різних груп і окремих особистостей були різними, але їх об’єднував шквал ненависті, незалежний від етнічної належності».

Читайте також: Невизнаний Шептицький


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено