Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
17 березня, 2012   ▪   Євген Синиця   ▪   Версія для друку

«Країна Оюм»: готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України

Готи на сьогодні залишаються одним із найпотужніших «культурних міфів» Європи, щоправда, здебільшого у виявах, до яких справжнє історичне об’єднання племен не має жодного стосунку.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (227)
від 7 березня, 2012
«Країна Оюм»: готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України

Тижденьпродовжує серію публікацій про давні народи, які колись населяли українські терени й залишили по собі багату культурну спадщину. Сьогодні розповідь про готів, із якими неправомірно асоціюють сучасну молодіжну субкультуру.

Готи на сьогодні залишаються одним із найпотужніших «культурних міфів» Європи, щоправда, здебільшого у виявах, до яких справжнє історичне об’єднання племен не має жодного стосунку. Ані архітектурна готика, ані готичні література та образотворче мистецтво, ані тим більше доволі поширена молодіжна субкультура, що експлуатує популярний «бренд», аж ніяк не пов’язані з «історичним спадком» східногерманських племен, котрі брали участь практично в усіх визначних подіях європейської історії кінця античності й початку середньовіччя.

Читайте також: Звідки взялася мода на кельтів

ВОЙОВНИЧІ ФЕДЕРАТИ

Джерела історії готів припадають на початок І століття н. е., коли вони переселилися з легендарного острова Скандза (Скандинавський півострів) до південного узбережжя Балтійського моря в район гирла Вісли. Звідти й відбувався їхній дальший рух у південно-східному напрямку, на територію Полісся та Волині. Заснована у ІІ–ІІІ століттях готська країна Оюм (охоплювала сучасну Правобережну Україну) стала відправним пунктом для серії нападів східноєвропейських варварів на володіння Риму.

Край тому свавіллю римляни спромоглися покласти лише на початку 270-х років, погодившись після тривалих війн надати своїм войовничим сусідам статус федератів (союзників). У ІІІ столітті увиразнився поділ готів на дві гілки: західних (вестготи) на чолі з королівським родом Балтів і східних (остготи) під короною Амалів.

Готська держава досягла піку свого розквіту в середині ІV століття, за правління володаря останніх – Германаріха. А руйнівниками цього пізньоантичного утвору стали гуни, які у 375-му вдерлися до південноукраїнських степів. Східні готи виявилися першим європейським народом, який зіткнувся з жахами кочівницької навали. Програвши війну, вони вимушено підкорилися супротивникам, одначе зберегли в межах гунської «степової імперії» певну культурно-територіальну автономію, ба навіть мали власних королів.

ОСТГОТСЬКІ ОСТРІВЦІ

Драматичною була історія остготів, що опинилися під чужинським пануванням. У найбільш знаковій події доби Аттіли – «битві народів» на Каталунських полях 451 року остготи як частина гунського війська воювали проти своїх західних братів, що становили чи не третину армії римлян. А вже після розпаду степової «імперії», невдовзі по смерті її очільника, брали активну участь у поділі гунської спадщини. Вихідці з їхнього середовища часто фігурували на ключових посадах при константинопольському дворі та у збройних силах Східного Риму.

474 року королем остготів став Теодоріх (451–526), який згодом заробив прізвисько Великий. Він досягнув найвищих мілітарних та цивільних звань на службі Риму, однак залишався насамперед королем свого народу. Після низки непорозумінь із константинопольським двором Теодоріх рушив походом на Апеннінський півострів і восени 493-го військо проголосило його володарем Італії, започаткувавши історію Остготського королівства. Щоправда, вона виявилася недовгою.

У 535-му константинопольський імператор Юстиніан І (527–565), ідеєю фікс якого було відновлення імперії в кордонах «золотого віку» Антонінів, розв’язав війну проти нащадків Теодоріха. Конфлікт цей із перемінним успіхом тривав аж до 554-го, коли номінальними переможцями стали візантійці. Невелика частина готів після поразки так і залишилася в Італії, а основна маса, як припускають дослідники, повернулася на прабатьківщину, до Скандинавії. Саме у VІ столітті там розпочався так званий вендельський період, культура якого містила яскраві вияви постімперського спадку, найімовірнішими трансляторами якого могли бути саме готи-поверненці.

Читайте також: Від готів до «індіанців»

«Острівці» остготського населення на початку середньовіччя були розкидані великою територією навколо Чорного моря. Зокрема, так звані малі готи, які не пішли з Теодоріхом до Італії, мешкаючи в околицях болгарського Нікополя, й надалі сумлінно служили константинопольським імператорам. Із «малих готів» походив письменник Йордан, завдяки творові якого ми досить добре знаємо готську історію «від самого початку» (переселення зі Скандинавії) до середини VІ століття. Те ж таки середовище дало кількох вищих офіцерів армії Юстиніана, а на знаменитій мозаїці базиліки Сен-Вітале (Равенна) в почеті імператора – «кривдника Остготського королівства» – присутні гвардійці-готи. Осередки східної гілки цього народу відомі також у передгір’ях Криму й навіть на чорноморському узбережжі Кавказу (сучасна Росія). Тож одіссея тривалістю в кілька століть завершилася поверненням додому аж ніяк не для всіх.

Найдовше проіснував готський осередок у Криму, столицею якого вважають Мангуп. Його знищили аж 1475 року османські війська Мухаммеда ІІ. Населення тамтешнє не було «суто готським». Уже тоді півострів був взірцем «мішанини народів». Навколо можновладців Мангупа гуртувалися всі жителі гірського Криму, які сповідували християнську віру, а мовою міжнаціонального спілкування цього конгломерату була грецька. Втім, династія князівства Феодоро мала саме готське походження, а православна єпархія теж називалася готською.

Навіть у системі Османської імперії кримські готи зберігали культурну своєрідність. Невеличкий глосарій їхньої мови, складений і опублікований у ХVI столітті австрійським послом де Бюзбеком, дав змогу сучасним філологам констатувати її надзвичайну подібність до шведської, попри розбавленість численними тюркськими, іранськими та слов’янськими запозиченнями. Крапка в півострівному «відгалуженні» цієї історії була поставлена лише Єкатєріною ІІ після включення краю до складу Російської імперії. За наказом імператриці всіх кримських християн переселили до Приазов’я, а їхніх нащадків ми називаємо тепер маріупольськими греками.

Читайте також: Професор Костянтин Тищенко спростує теорію «колиски трьох братніх народів»

ГОТСЬКИЙ СПАДОК

Із теренами сучасної України пов’язаний не лише тривалий епілог історії готів, а й найдовша риска її пунктиру. Перебування у країні Оюм упродовж щонайменше двох століть стало найдовшою зупинкою на їхньому шляху. Ця зупинка, й насамперед розквіт держави за правління Германаріха, мала лишити по собі численні сліди, що їх уже понад століття шукають археологи.

Сучасні науковці ставляться до цього з певним скепсисом і схильні обмежувати підконтрольну готам територію ареалом черняхівської археологічної культури. Та навіть у таких «скромних» масштабах держава цих племен є унікальним явищем для варварської Європи пізньоримського часу.

Щоправда, спадок готів не зник на сході континенту безслідно. Найдієвішою групою місцевих «нових варварів» початку середньовіччя були слов’яни, які частково повторили їхній шлях, просуваючись упродовж V століття з Полісся на південь та південний захід у бік дунайського кордону Візантії. Численні запозичення зі східногерманських мов (насамперед готської) свідчать, що значну кількість культурних елементів вони перейняли від германців. Зокрема, цінні елементи тогочасної військової культури (мечі, шоломи та обладунки; давньослов’янською – «броня») визначаються германськими термінами. Доволі яскравим прикладом є відповідність парадного костюма заможних слов’янок із обов’язковою парою великих пальчастих фібул схемі вбрання шляхетних готок. Тож принаймні впродовж раннього cередньовіччя поняття «готський» у східноєвропейських варварів (і, зокрема, наших предків) асоціювалося з «елітним», «престижним». Показово й те, що спільнослов’янська назва можновладця «князь» є германізмом. І навіть така лексема, як «хліб», фігурує в готській.

Нехай той епізод, хоч і вельми яскравий, був лише одним із багатьох в історії теренів сучасної України, нехай знак рівності між поняттями «готський» та «елітний» порівняно швидко стерся з масової свідомості населення, однак усі ми й досі трішечки спілкуємося готською, вимовляючи практично щодня слово «хліб».

Читайте також: Війни за готів


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено