Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 березня, 2012   ▪   Ганна Веселовська   ▪   Версія для друку

Революціонер театру: новаторство Леся Курбаса суперечило канонові соцреалізму

Фундатора модерного вітчизняного театру Леся Курбаса, радянський режим усунув з культурного середовища, а потім знищив фізично
Матеріал друкованого видання
№ 9 (226)
від 1 березня, 2012
Революціонер театру: новаторство Леся Курбаса суперечило канонові соцреалізму

Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії, які потрапивши в лещата репресивної комуністичної системи, постали перед життєвим вибором. Сьогодні – розповідь про фундатора модерного вітчизняного театру, творчість якого було витіснено за межі радянської культури.

Внесок Леся Курбаса у створення модерного театру зіставний із роллю корифеїв світової сцени ХХ століття – швейцарського реформатора Адольфа Аппіа, французького Жака Копо, англійського Едварда Ґордона Креґа, російського Всєволода Мєйєрхольда, німецького Ервіна Піскатора, австрійського Макса Райнгардта. Однак у радянських умовах він не зміг повноцінно реалізувати свій творчий потенціал і став жертвою сталінізму.

Читайте також: Зеров і шантрапа

ТВОРЧЕ МІСІОНЕРСТВО

Перетнувши 1916 року кордон між двома ворогуючими імперіями – Австро-Угорською та Російською, Лесь Курбас уже більше ніколи не повертався до Галичини. Зв’язок із малою батьківщиною та близькими людьми підтримував своєрідно: перетягував на Велику Україну своїх знайомих і друзів: акторів-галичан Ганну Бабіївну, Володимира Блавацького, Януарія Бортника, Амвросія Бучму, Йосипа Гірняка, Володимира Калина, Мар’яна Крушельницького, Фавста Лопатинського, Софію Федорцеву.

Щире юнацьке захоплення соціалістичними ідеями, сприйняте від дядька – соціал-демократа Романа Курбаса, поєднане із прагненням національного самоствердження та самореалізації, відіграло в його житті вирішальну роль. Адже свою режисерську кар’єру він розпочав із нашумілої п’єси Євґєнія Чірікова «Євреї», в якій ішлося про погроми початку ХХ століття в Російській імперії. Постановка цієї драми, здійснена у Львові 1909 року студентським аматорським гуртком, учасником якого був відомий активіст Адам Коцко (пізніше вбитий у політичній сутичці в коридорах Львівського університету), коштувала Курбасові навчання у виші.

Успадкована чи то від батьків – акторів галицького мандрівного театру товариства «Руська бесіда», чи то від діда – священика, інтелектуала та бібліофіла, а може, й вирощена юнаком у собі на противагу розчаруванню від життя, смутку від нездійснених мрій, непоборна віра в мистецьке місіонерство спонукала його до творчої діяльності за будь-яких обставин. Авжеж, не за фронтовий пайок від дивізії Йони Якіра, у складі якої перебував створений Курбасом 1920 року колектив Кийдрамте (Київського драматичного театру), він рушив за більшовицькими загонами. І не інстинкт самозбереження змушував його вперто, одну за одною готувати вистави на таборових лаштунках Соловків – ставити радянські шлягери: «Інтервенцію» Льва Славіна, «Славу» Віктора Ґусєва.

Месіанська ураженість творчістю спонукала Курбаса до вчинків, які пересічній людині бачились надто прагматичними або вкрай необдуманими. Його перша сцена – «Тернопільські театральні вечори» – була створена 1915 року, аби дати змогу вижити й прогодуватися українським акторам, які опинилися поміж злигоднів світової війни на окупованих російськими військами землях. Для солдатів-українців ставили звичайний етнографічний репертуар (зокрема «Наталку Полтавку»). Не виключено, що це було свідомим звертанням до національного духу всередині сірої муштрованої маси, яка починала пригадувати Батьківщину та самоідентифікуватися.

Читайте також: Утрачений голос

НОВА ТЕАТРАЛЬНА ЯКІСТЬ

Не інакше, як авантюрою, видавалося його наступне починання – створення в Києві 1916 року студії, а трохи більше ніж через рік – відкриття Молодого театру з новітнім, незвичним репертуаром. Цей творчий колектив, що ввійшов до історії як перший модерний в Україні, на початку шляху не мав жодної фінансової підтримки, крім великодушного дозволу антрепренерів інколи безкоштовно грати у приміщенні Театру «Бергоньє» на Фундуклеївській. Щось принесене із домашніх запасів, щось назбиране по сусідах, позичене, все разом замішане на ентузіазмі й добровільній участі тих, хто жив надіями та сподіваннями, – врешті-решт утворювало сценічну оправу, цементувалося виконавцями в естетичне ціле.

Мистецтво образної якості формувалося на підвалинах, що характерні для більшості новітніх драматургічних починань: молодіжна акторська студія, «освіження» репертуару, принципова некомерційність. Однак для Леся Курбаса це не був театр, де люди розігрували випадкові ролі, говорили чужі слова. Лаштунки ставали місцем важливого особистого вираження, бо йшлося про мистецтво, мовою якого постановник умів найпереконливіше говорити зі світом.

Ці молодотеатрівські роки, що їх нині вважають естетичним екстернатом національної сцени й визнають за найплідніший період спільного мистецького учнівства Леся Курбаса, Гната Юри, Павла Тичини, Михайля Семенка, Анатоля Петрицького і ще багатьох інших, завершились 1920-го виставою «Гайдамаки». Спектакль-алегорія був створений об’єднаною трупою київських артистів у нововідкритому театрі імені Тараса Шевченка, де актуалізований військовою експансією «білополяків» текст Кобзаря набув новітніх філософсько-образних узагальнень і виокремив Леся Курбаса серед його колег та однодумців. Відтак стало зрозуміло, що ця людина не просто володіє ремісничим умінням уподібнювати життя на сцені реаліям, а здатна саме на кону продукувати щось істинно мистецьке.

Читайте також: Поєдинок із молохом

ОДА ПРОЛЕТАРІАТОВІ

На початку 1920-х ідеалізм Курбаса – в сенсі віри у краще майбутнє, та максималізм – у значенні концентрації всіх можливих зусиль на досягненні мети, покликали його сформувати революційний агітаційний театр, підживлений естетикою темних за настроєм вистав німецьких експресіоністів. П’єси смутку та відчаю, сповнені передчуття індустріального колапсу, він та його учні ставили авангардово розкуто як своєрідну оду звільненому робітництву в мистецькому об’єднанні «Березіль», яке почало діяти в березні 1922 року в Києві.

Саме цими напруженими й екстатичними сценами, організованими з десятків акторських тіл, що рухались як одна гігантська істота, він вражав і звичайних глядачів, і друзів, і суперників, і ворогів. Звідси, з метафоричної переконливості, алюзійної багатозначності, технічної складності та смислової насиченості ранньоберезільського спектаклю, виріс і оформився в повнокровне художнє ціле «театр Курбаса».

Йому, який був, на перший погляд, пробільшовицьким і вистави якого не завжди розуміла міська публіка, надавало мистецької потужності те, що він принаджував інтелектуалів, естетів і лівих радикалів. Радянська влада почала з підозрою дивитись на це явище десь від середини 1920-х. Пророча здатність Курбаса як режисера бачити те, на що більшість людей закривала очі, говорити про те, що тільки-но мало відбутися, – стала найвиразнішою рисою березільських вистав, які різали око більшовицькій цензурі.

ХАРКІВСЬКІ ТЕАТРАЛЬНІ ГОРИЗОНТИ

Період, що розпочався восени 1926 року, після примусового переїзду театру як взірцевого колективу до Харкова – тогочасної столиці України, став новим етапом у Курбасовій творчості. Спершу харків’яни, мов кислицю, проковтнули «Золоте черево» Фернана Кромелінка – про жадібних телепнів-бюргерів. Глядачі не сприйняли іронії та шаржування химерної людської вдачі, які захопили рецензента вистави – Миколу Хвильового. І публіка, і критика вичікували, що буде з театром Курбаса далі, бо ж той явно вже переріс свою початкову стадію і прямував до образно-притчевого та критично-інтелектуального дійства.

1928 року харківськими вулицями, що їх відтворив на березільській сцені художник Вадим Меллер із рекламною дохідливістю та простотою у виставі «Народний Малахій», почав блукати товариш Стаканчик. Персонаж, створений Миколою Кулішем, плутав реальність та вимисел і нагадував шизофреніка. Пролетарсько-бундючний Харків, наповнений новою партократією, такої карикатури на себе сприйняти не міг, хоча радянське життя двоїлося, розколювалося на нерівнозначні частини: індустріалізація із шаленими темпами заливання бетону й утоптуванням його дірявими чобітьми, карткова система на харчі – й поруч якась опереткова розкіш червоного чиновництва…

Читайте також: Два банти Хвильового

ЗАГИБЕЛЬ ЕСКАДРИ

Курбасова «Диктатура» 1930 року, де тексти не проговорювали, а розспівували речитативами й виголошували рубані слова п’єси Івана Микитенка, де йшлося мало не про апостольський рух 25-тисячників, нищення куркулів, примусову колективізацію, була містерією і за формою (маленькі будиночки-шпаківні для кожного персонажа), і за суттю. Можливо, якби Лесь Курбас мав справу з богами (в античні часи театр був своєрідною формою запобігання перед ними), вони його почули б... Але небожителями на радянському просторі від початку 1930-х вважали не надто освічених семінаристів, відчайдухів-командирів та досвідчених політичних інтриганів.

Останньою Курбасовою роботою на харківській сцені стала політична агітка «Загибель ескадри» Олександра Корнійчука, якої режисер так і не показав (пізніше її доведе до прем’єрного показу вихованець «Березоля» Борис Тягно). Після Кулішевої «Маклени Ґраси» (про дівчину-бідачку з буржуазної Польщі), зіграної 1933 року як вселенський плач, влада більше не ризикувала довіряти театр ненадійному утопісту-мрійникові.

У пресі розгорнулася викривальна кампанія проти Леся Курбаса. Його революційний новаторський театр затаврували як «шкідницьку організацію». Засідання театральної колегії з приводу вистави «Маклена Ґраса» стало справжнім апофеозом цькування митця. Його звинуватили в «буржуазному націоналізмі» й резюмували, що «Березіль» не зміг посісти гідного місця в розбудові українського радянського мистецтва. Далі був арешт, робота на будівництві Біломор-Балтійського каналу, згодом Соловецький табір, де Лесь Курбас не втрачав творчого запалу. Життєвий шлях митця обірвав розстріл у карельському урочищі Сандармох на початку листопада 1937 року у 20-й ювілей Жовтневої революції.

Читайте також: Культурна зачистка

БІОГРАФІЧНА НОТА

Олександр-Зенон (Лесь) Курбас (1887–1937) 

Народився в місті Самборі (нині Львівська обл.) у родині акторів театру. Навчався в Тернопільській гімназії, Віденському та Львівському університетах. 1916-го став актором у театрі Миколи Садовського в Києві. Влітку 1917-го заснував «Молодий театр», а у 1920-му – мандрівний Кийдрамте. У березні 1922-го – фундатор експериментального київського театру-студії «Березіль», що від 1926-го діяв у Харкові. У жовтні 1933-го був звільнений

із посади директора театру. У грудні того самого року заарештований у Москві. Засуджений до п’яти років позбавлення волі. Розстріляний 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох. Реабілітований 1957 року.

ВИБРАНІ РЕЖИСЕРСЬКІ РОБОТИ

«Гайдамаки», (1920)

«Газ», (1923)

«Джиммі Гіґґінс», (1923)

«Комуна в степах», (1925)

«Народний Малахій», (1928)

«Мина Мазайло», (1929)

«97», (1930)

«Диктатура», (1930)

«Маклена Ґраса», (1933)

«Максим Грач», (1933)

Читайте також: Харків у особах та явищах


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено