Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 лютого, 2012   ▪   Олег Турій   ▪   Версія для друку

Греко-католицька церква та українська національна ідентичність в Галичині

24 лютого 1807 року у Львові Папською курією була відновлена Галицька митрополія, що була ліквідована польською владою на початку XV століття. Розпочався якісно новий етап у розвитку греко-католицької церкви, який супроводжувався тривалим пошуком національної орієнтації протягом усього ХІХ століття і завершився переходом УГКЦ на українські позиції
Греко-католицька церква та українська національна ідентичність в Галичині
Фотогалерея: Митрополити УГКЦ від XIX ст до наших днів (зображень: 12)
1808-1814 - Антін Ангелович 1816-1858 - Михайло Левицький 1860-1863 -Григорій Яхимович 1863-1869 - Спиридон Литвинович

Унійна церква в Речі Посполитій від моменту укладення Берестейської церковної унії 1596-го і майже до кінця XVII століття була явищем радше «білоруським», аніж «українським». Якщо ж брати до уваги мовно-культурні критерії, то до середини XIX століття можна простежити виразну тенденцію до проґресуючої полонізації, а в богословсько-літургійному відношенні — дедалі більшої латинізації цілого етосу київської християнської традиції загалом та вищої уніатської ієрархії і духовенства зокрема. Можна припустити, що саме ця обставина була однією з вагомих причин порівняно швидкої ліквідації унії та масової «православізації» з подальшою «русифікацією» вірних на тих українсько-білоруських землях, що перейшли до складу Росії внаслідок поділів Речі Посполитої.

Унійна церква як національно-культурний бар'єр

Чому ж тоді в Галичині унійній церкві судилося відіграти принципово іншу роль? Важливе значення мала та обставина, що у пізному середньовіччі галицькі землі найдовше зберігали традиції  державотворення, а остаточний перехід галицьких православних єпархій до єдності з Римом відбувався майже через 100 років після укладення Берестейської унії. Всупереч постійним намаганням польської світської та церковної еліти перетворити унію на місток до цілковитої латинізації й полонізації (часто не без «внутрішньої готовності» та «добровільного сприяння» частини самого уніатського кліру й мирянства), вона поступово стала для всіх вірних східного обряду в Галичині тією самою «руською вірою», таким самим ідентифікаційним чинником, яким раніше було її заперечення.

Різна церковно-обрядова приналежність (на фоні інших соціально-культурних відмінностей) в умовах нерозвиненої національної самосвідомості була тим формальним бар’єром, який позначав межі (а значить — дозволяв відрізнити) українця (русина) — греко-католика від поляка — римо-католика. І цей чинник у повсякденному житті пересічного галичинина (українця чи поляка) мав набагато важливіше значення і «практичну актуалізацію», ніж якісь догматичні чи юрисдикційні постулати. Устійненню цього бар’єру сприяла фактична нерівність і постійні утиски ієрархії та вірних східної традиції з боку їх польсько-латинських «братів по вірі», підкріплені офіційною римською доктриною praestantia ritus latini.

Внаслідок згаданих особливостей історичного розвитку в українській спільноті Галичини окрім духовенства просто не було іншої суспільної сили, яка могла б витворити програму національно-політичного розвитку і очолити цей рух. Така роль у «національному пробудженні»  «недержавних» або «малих» народів здебільшого належала духовній еліті, а, як писав відомий український мислитель Іван Франко, «говорити про інтелігенцію перед скасуванням панщини у нас, то значить говорити про духовенство, бо ніякої другої інтелігенції у нас просто не було». І хоч ці передумови були визначальними в історичній долі уніатського кліру, вони аж ніяк не були самодостатніми для перетворення «пастирів людських душ» у політичних лідерів і національних патріотів.

У новому статусі

Важливою передумовою, що привела до зміни суспільної ролі унійної церкви в Галичині, стала просвітницька політика Габсбургів, яка докорінно відрізнялася від трактування уніатів у колишній Речі Посполитій і в тодішній Російській імперії. Греко-католицька ієрархія (а саме так стали офіційно називати колишніх уніатів згідно з декретом Марії Терезії від 1774 року) здобула визнання й підтримку цісарського уряду, яка аж ніяк не була якимось особливим покровительством. Вона проявлялася у формальному зрівнянні у правах з римо-католиками, удоступненні загальної та богословської освіти (зокрема й рідною мовою), забезпеченні мінімального матеріального добробуту, організаційному оформленні церковно-адміністративних структур (1807 року відновлено Галицьку митрополію) та інших змінах, пов’язаних із т.зв. політикою «йосифінізму» (від ім'я автрійського імператора Йосипа ІІ),які по-суті витворили новий тип уніатського душпастиря. Всі ці зміни в умовах австрійського просвіченного абсолютизму призвели до тісної інтеґрованості греко-католицької церкви у державно-політичні структури імперії Габсбургів (на відміну від колишнього відсторонення у  Речі Посполитій та суцільного одержавлення у Російській імперії, що, в свою чергу, призвело до більшої заанґажованості священиків у громадському житті своїх парафіян та їх залучення до культурно-просвітницької, а згодом  — і національно-політичної діяльності.

Старі консерватори проти молодих будителів

Процес формування національної ідентичності та розвитку національного руху галицьких русинів не лише проходив через послідовні етапи у ХІХ столітті, але й включав кілька різних взаємовиключних національно-політичних орієнтацій (полонофільську, русофільську, українофільську, австро-русинську), співвідношення між якими постійно змінювалось.  

Під впливом австрійського просвітництва, ідей «слов’янського відродження» народів Габсбурзької монархії та особливо польського національного руху і пробудження національно-культурного життя у Наддніпрянській Україні, частина нижчого кліру греко-католицької церкви звернула свої погляди до власного простолюду. Як зазначалось у донесенні крайової адміністрації на адресу австрійського уряду: «серед молодого греко-католицького духовенства і особливо серед вихованців греко-католицької семінарії утворилась партія, котра противилась полонізму, заповзятливо культивувала зовсім забуту руську мову...». Організація «Руська трійця» (1833-1837), душею якої були молоді богослови — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, виникла як культурне об'єднання, однак дуже швидко набула рис політичної течії, ставши справжнім зародком українського національного руху у Східній Галичині.

Основні ідеї «Руської трійці» знайшли своє концентроване відображення у статті о.Якова Головацького «Становище русинів у Галичині», яка була по-суті першою національно-політичною програмою галицьких українців. Основною засадою програми було ствердження самого факту існування єдиного «руського народу», розділеного між двома імперіями, відмінного від поляків і росіян своєю мовою, культурою, історичним минулим.

Однак керівництво греко-католицької церкви та більшість духовенства аж до «Весни народів» 1848-1849-их років аж ніяк не поділяли ідей «Руської трійці», а молоді «галицькі будителі» зазнали переслідувань і поневірянь не так від австрійської адміністрації чи польських діячів, як від власної митрополичої консисторії.

Балансування між Заходом і Сходом

Однак релігійний чинник, без сумніву, мав важливе значення для національного відмежування галицьких русинів від поляків. Оригінальність і унікальність греко-католицької церкви полягала у тому, що її священослужителі й вірні одночасно виступали в двох іспостасях і, залежно від обставин, могли акцентувати на своєму «православному походженні», або ж не менш переконливо доводити свою «католицьку приналежність». Звичайно, коли йшлося про статус «Руської Церкви» (а з часом — і «руської народності») в системі державного управління чи суспільних відносин, то греко-католицька ієрархія апелювала до ґарантованої владою «рівності усіх католицьких обрядів». Однак коли справа торкалася національно-політичних проблем — то навпаки акцентувалося на особливостях своєї «руської» («восточної» або й часто «православної») церковної традиції. 

Таким чином, у середовищі греко-католицького духовенства щодо розуміння внутрішньої сутності й перспектив розвитку церкви існувало дві полярні точки зору, які відображали відповідні взаємовиключні тенденції: 1) до тіснішої інтеграції із західнохристиянським світом і латинських запозичень; 2) до возвеличення східної традиції й відновлення «первісної чистоти греко-слов’янського обряду». Кожна із вказаних тенденцій мала свої межі: перша — повну латинізацію, що за тих умов означала б і полонізацію; друга — перехід у православ’я, що несло загрозу русифікації.

Перемога однієї з них могла призвести не лише до ліквідації унії і самої церкви, але й потенційно загрожувала збереженню національної самобутності галицьких русинів-українців. Церковно-обрядова приналежність греко-католиків об’єктивно стояла на заваді спробам ототожнення їх з поляками та росіянами.  «Але, — як влучно зауважив Іван-Павло Химка, — негативної відповіді на запитання стосовно національного самовизначення було не досить. Хоча теоретично можливим були відразу декілька непольських і неросійських розв’язків кризи галицької національної ідентичності, історична реальність пропонувала лише два виходи: бути або австрійськими русинами (тобто обмежити націю територіально до Галичини, Буковини й Закарпаття), або ж — велико-українцями (тобто ототожнювати себе з українською нацією в Південно-Західній Росії)».

Не стільки «уніатське минуле» визначало вирішення проблеми національної ідентичності греко-католицької інтеліґенції Галичини, скільки наявність такого сильного й небезпечного супротивника, як польський національний рух з його провідною ідеєю відбудови польської державності (зокрема, на тій території, яку українці вважали своєю), який змушував «галицько-руських патріотів» шукати адекватної протидії цим польським претензіям.

Щоправда ці ж самі чинники (польське культурне, економічне і суспільно-політичне домінування) вплинули водночас і на посилення проросійських симпатій, які після поразки революції 1848-1849 років і майже до кінця XIX століття були переважаючими в середовищі греко-католицької духовної та світської інтеліґенції Галичини. Перехід на русофільські позиції багатьох відомих і впливових діячів (зокрема й священиків), поблажлива індеферентність чи навіть приховане сприяння поширенню русофільських ідей у пресі, літературі, шкільництві, обрядово-літургійній практиці з боку представників вищої церковної ієрархії не могли не позначитися на політичному становищі й суспільному авторитеті греко-католицької церкви.

Постійні підозри й звинувачення у «відступництві» з боку латинського кліру та польської верхівки, яка у 1860-их роках перебрала до своїх руки всю повноту влади в Галичині, байдужість австрійського уряду до долі своїх «тірольців Сходу», постійні коливання між лояльністю до Австрії та симпатіями до Росії, внутрішня боротьба різних національно-політичних течій привели греко-католицьку церкву до глибокої кризи. Ця криза, з одного боку, проявилася у хаотичному обрядовському русі 1860-их років, масовій еміґрації священиків до Росії, активній ролі галицьких русофілів у ліквідації унії на Холмщині (1876) й, нарешті, переході на православ’я галицької парафії Гнилички  у (1882).

Національне оновлення

З іншого боку, дедалі вагомішим ставав голос прихильників українофільської орієнтації, які незважаючи на насмішки й заборони старшої ґенерації, читали й видавали твори одного «схизматика» (Шевченка) фонетичним правописом іншого (Куліша), друкували книги, газети і навіть перекладали Святе Письмо народною мовою, засновували просвітні й наукові товариства разом зі своїми однодумцями із Великої України та домагалися «своєї народної церкви». Отже, можна говорити не стільки про вплив греко-католицької конфесійної ідентичності на формування й утвердження української національної ідентичності в Галичині, як радше навпаки: про вплив українсько національного руху та його ідеологію на переосмислення еклезіальної ідентичності та суспільно-політичної заанґажованості греко-католицького духовенства.

Провідна роль греко-католицького духовенства у національно-політичному житті Галичини була не лише об’єктивно обумовлена, але й історично обмежена, а тому воно рано чи пізно змушена була поступитися місцем іншим суспільним силам. Як не парадоксально, але якраз своєю турботою про виховання світської інтелігенції (зокрема, й у власних родинах) та справді подвижницькою працею серед народу: поширенням освіти і культури, заснуванням читалень, пропагандою тверезості й створенням різних господарських і фінансових об’єднань, священики власноручно дійшли до засад, на яких ґрунтувалася ця провідна роль церкви, і підштовхнули галицьке суспільство до вироблення нових політичних ідей та формування нових національно-політичних структур. Парадокс полягав у тому, що втрата греко-католицькою. церквою своєї провідної ролі у національному русі співпала з остаточною перемогою української національної ідентичності у масовій самосвідомості галицьких греко-католиків, і саме соціальний чинник відіграв у цій перемозі вирішальну роль.

Перед греко-католицькою церквою постала необхідність оновлення, чи радше, віднайдення властивого їй як духовній інституції місця у суспільному житті. Це важливе завдання стало основним змістом архієрейського служіння митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Наполеглива душпастирська праця, турбота про освіту і культуру, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили Шептицького беззаперечним провідником і моральним авторитетом української спільноти, а саму церкву – широко розгалуженою та впливовою інституцією Галичини, яка хоч і втратила свою функцію головного індикатора національної ідентичності, все ж була важливим консолідаційним чинником і духовною опорою у змаганнях за українську державність.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Кількість українських бранців на території Росії та окупованого Криму зростає, однак досі не налагоджено механізму переговорів про їх визволення
    28 березня, Станіслав Козлюк
  • Картина білої американської художниці, яка зображує загиблого чорношкірого підлітка, спровокувала бурхливу суперечку щодо того, чи має хтось право говорити про чужий травматичний досвід, а також вкотре спростувала філософську тезу, згідно з якою «автор помер».
    28 березня, Олена Кухар
  • Як комп’ютерні віруси зменшують боєздатність і чиє засоби убезпечитись від них
    28 березня, Юрій Лапаєв
  • Моє свідоме життя почалося на проспекті Миру, у панельній дев’ятиповерхівці під номером 54, де з балкона на шостому поверсі було видно чи не всеньке місто, бо тоді ще свічки новобудов не затуляли ані острівця на Південному Бузі, ані дальніх околиць Ракового, де жила моя бабуся та які можна було розгледіти в дитячий бінокль.
    28 березня, Юрій Даценко
  • Франція досить боязко ставиться до надання безвізового режиму для України через проблеми власної внутрішньої політики.
    27 березня, Алла Лазарева
  • Перший заступник міністра закордонних справ України Вадим Пристайко розповів Тижню про нещодавні переговори, що відбулися в Парижі в рамках “нормандського формату”, на які несподівано не приїхали представники РФ.
    27 березня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено