Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 лютого, 2012   ▪   Роман Горбик   ▪   Версія для друку

Війна за мертві душі: кому належать Гоголь і компанія?

Між Україною і Росією точиться справжня «холодна війна» за цілі періоди в історії культури. Насамперед це стосується війни за старокиївську спадщину, що її росіяни неохоче визнають навіть спільною для «трьох братніх народів». Не менш, а часом і більш гостро іде боротьба за постаті пізнішого періоду, коли Україна входила до складу Російської імперії
Війна за мертві душі: кому належать Гоголь і компанія?

Пізнє бароко дало чи не найчисленнішу групу таких постатей із суперечливою ідентичністю. Саме в той час істотна міграція культурних діячів з колишньої Гетьманщини, яка ще зберігала певну культурну центральність, до нового осередку влади на Півночі породила цілу низку біографій, що зависають між двома світами: генетично належачи ще староукраїнській, ці люди активно творили нову російську культуру. На жаль, сучасне поняття нації на той час узагалі ще не було сформоване, і це тільки ускладнює ситуацію з «громадянством» таких діячів.

Юрій Шевельов вважав, що то була осмислена українська спроба культурної колонізації етнічних російських територій – проте зазнавши невдачі, після перших успіхів, у зіткненні з раціональною і світською культурою, що її насаджували російські царі від Петра І, українські культуртреґери, церковники й люди бароко, лише спричинилися до дальшої культурної колонізації, цим разом – уже України з боку росіян.

Щодо інших народів, що мають спільну з українцями історію, то конфлікти практично і навдивовижу відсутні, хоча в принципі може йтися про неоднозначну культурну ідентифікацію галицьких поетів 16-17 ст. (з поляками) чи спадщини Великого Князівства Литовського (з білорусами). А ось Феофана/Теофана Прокоповича затято вважають своїм і українці, і росіяни, як і, приміром, Дмитра Туптала (Ростовського).

Проте суперечки точаться навколо належності не тільки літераторів і церковних діячів. Композиторів Артемія Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського росіяни позиціонують як фундаторів своєї традиції класичної музики, особливо останніх двох, яких безапеляційно називають «російськими» – так би мовити, за визначенням. Українці намагаються опиратися тому, що розуміють як брутальне рейдерство від культури, покликаючись на місце народження тих чи інших діячів, вплив українських традицій чи подібні приклади із західноєвропейської культури. Приміром, Генделя у світі вважають все-таки радше німецьким композитором, хоча свої зрілі роки він провів в Англії (ставши навіть британським підданим), а музику писав під істотними італійськими впливами.

Микола Гоголь

Тим не менше, коли мова йде про Східну Європу, у світі все ще віддають перевагу звичній російськоімперській версії. «Це призводить до таких ситуацій, як та, що трапилася зі мною, коли я дириґував у Єрусалимі в Henry Crown Symphony Hall, найбільшому концертному залі Ізраїлю, – згадує відомий український дириґент та композитор Володимир Рунчак. – Ми виконували українську музику від Дмитра Бортнянського до сучасності, і тоді я зрозумів, що інтернет кишить інформацією про нього як про російського композитора: після концерту до мене підходили слухачі і намагалися переконати, що він – росіянин».

Потенційно великий простір для суперечок існує й навколо менш впливових фігур зламу XVIII і XIX ст. – таких як скульптор Іван Мартос, що народився в Ічні на Чернігівщині, а для росіян відомий як автор знакового пам’ятника Мініну та Пожарському на Красній площі. Проте класикою жанру стала війна за Миколу Гоголя. Саме за нього пролито найбільше фарби в друкарнях і бутафорської крові на зйомках російських блокбастерів.

Постколоніальний синдром

Кому насправді варто віддати Гоголя, а з ним і Бортнянського, Мартоса та інших діячів двох культур? «Насправді обидві сторони перебільшують і по-своєму помиляються, – вважає один із найавторитетніших гоголезнавців Юрій Барабаш. – Це питання не однозначне, а діалектичне. На мою думку, Гоголь це геніальний українець у російській літературі. Він таки належить до російської літератури, не треба перебільшувати, як це робить у стосунку до нього багато хто з українців, але він був у ній українцем, і посідає особливе, але самотнє місце, справивши великий вплив на обидві літератури».

На думку пана Барабаша, важливо не так те, чий саме Гоголь, а те, як він поєднував обидві традиції і як вправно перемикався між ними залежно від естетичних вимог, що їх ставив перед собою. В певному сенсі, йдеться про культурну гібридність автора. «Це слово не дуже зручне для слуху, але суть його близька до істини. Можна було б сказати – діалектика. І вона є єдиним шляхом. Треба вивчати реальні суперечності історичної постаті і те, що він зробив для української і російської літератур, бо після Шевченка, після Куліша вплив Гоголя на українську літературу був величезний – і це теж треба визнавати».

Дмитро Бортнянський

Втім, цей стан не унікальний і загалом типовий для постколоніальної ситуації, де на значну міру перебуває й Україна, вважає знаний австралійський дослідник Марко Павлишин. «Така проблематика притаманна не тільки для українсько-російського контексту, – каже він. – Ірландці Джонатан Свіфт, Олівер Ґолдсміт, Оскар Вайльд, Джордж Бернард Шоу, Джеймс Джойс, Семюел Беккет писали англійською і зазвичай вважаються частиною історії англійської літератури, чим, звичайно, в одному з важливих сенсів вони і є. Але це не стоїть на заваді розглядати їх (що й діється) теж як письменників ірландських».

Згадує науковець і приклад з австралійського життя – так звані «культурні війни» за те, чи підкреслювати в освіті та культурі цінності аборигенів та завдані їм кривди, чи висувати наперед досягнення поселенців-колонізаторів. «Війни», втім, тривали більше між лівицею й правицею місцевого істеблішменту, тоді як самі аборигени залишилися скоріше об’єктом, ніж учасником дискусії.

Багатоповерхові ідентичності

Пан Павлишин привертає увагу до мінливості, неусталеності ідентичності як такої – а відтак, і до ілюзорності сподівань зафіксувати її з плином часом. «Належність окремої людини до тієї чи тієї культурної стихії, або до кількох відразу, – це не природна даність, правду якої можна розкрити однозначно і назавжди. Навпаки, вона постає для людини в процесі самоусвідомлення, а для культури – в процесі інтерпретації тієї людини іншими. Такі інтерпретації відбуваються з різних, по-різному заангажованих, позицій і досягають різних висновків».

За приклад Марко Павлишин наводить історика та письменника Миколу Костомарова, який за життя вважав себе то більше, то менше росіянином та українцем водночас, поряд із цим плекаючи свою релігійну, професійну та соціальну, пов’язану з кріпацьким походженням, тожсамості. Розрубати цей Гордіїв вузол ідентичностей – можливо, не найкращий вихід узагалі, вважає дослідник.

Не дивує вчених і те, що суперечки за класиків українці мають переважно лише з росіянами. Юрій Барабаш пояснює це відсутністю зіставних із Гоголем постатей в польській та інших сусідніх культурах. Марко Павлишин теж згоден, що питання про національність латино-, польсько- і (подекуди) «русько»-мовного полеміста чи поета сімнадцятого століття порівняно незначне. «Випадок Гоголя, чи інших діячів-українців, які проявилися в культурі Російської імперії, важливий для багатьох сьогодні, оскільки він увиразнює питання: чи можна належати до українськості, виявляючи ззовні переважно ознаки російськості?»

Феофан Прокопович

Як виграти «культурну війну»?

До того ж у сучасній культурі, що живе законами маркетингу, чіткий теґ-прив’язка потрібен для орієнтації споживача, і тут теґ «Russian» поки що однозначно перемагає «Ukrainian». Теоретично, стратегія у боротьбі за визнання тої чи іншої постаті своєю може бути трояка: віддати суперечливі постаті і зосередитись на творенні нових смислів, наполегливо відстоювати їхню належність до своєї культури або ж акцентувати на їхній крос-культурності, намацуючи таким чином шпарини і слабкі місця у ворожій концепції гомогенності того чи іншого автора.

Росіяни переважно виступають з другої позиції, агресивно стверджуючи виняткове право власності на найвизначніші постаті (зі зменшенням калібру діяча спадає і винятковість: того-таки киянина XVII ст. Миколу Дилецького, попередника Березовського і Бортнянського, подекуди називають «російсько-українським»). Це позиція сили старої імперії, на чиєму боці – інерція культурних ідентифікацій. Однак саме ця позиція слабка в сучасному світі. Після однозначного розмежування «колоніального» та «антиколоніального» прийшла цікавість до культурної гібридності: замість ретельного відокремлення елементів різних культур виглядає набагато цікавішим поглянути (як це робить, приміром, індійський вчений Гомі Бгабга) на те, як колонізовані творчо використовують власне пригнічене становище і зброю колонізатора, повертаючи її проти нього самого, на користь власним інтересам – чим не концепція для української культурної політики, краще зрозуміла для зовнішнього світу, ніж беззастережні твердження про «українськість» Гоголя?

Маленькі справи проти «русского міра»

Однак експерти ставляться до перспектив перемоги в такій «війні» стримано. «Як можна «виграти війну» за ірландськість Джойса? – питається Марко Павлишин. – Сама ідея химерна. Джойс має місце в історії ірландської, англійської, англомовної, світової культур, і виключити його з будь-якого із цих контекстів неможливо. Такий погляд цілком можна поєднувати з настановою на підкреслення ірландської біографії Джойса, ірландської проблематики в його творах, можливо і якогось притаманно ірландського звучання його літературного голосу. Справу з Гоголем, здається, можна б описати аналогічно. Сьогодні в окремих літературознавчих дослідженнях (західних та українських) його українськість розглядається, як один з компонентів його складної творчої особистості, не завжди в контексті спроби «перемістити» його в контекст української культури».

Як найкращі методи у «війні за мертві душі» вчені пропонуються не великі стратегії, а маленькі справи – якісну щоденну роботу. «Стратегії, націлені на політичні результати в культурному ареалі, важко планувати і ще важче вводити в життя, зокрема в суспільствах, в яких не застосовують силових засобів до громадян та учасників публічної сфери, – каже Марко Павлишин. – Отже, навіть, якби був консенсус (в освіті, культурі, серед приватних та державних акторів) щодо бажаності такого «переприсвоєння», важко знати, як це можна б робити, щоб переконати не тільки себе, а й сусідів та світ. Найкраще, здається, дбайливо й фахово, і по можливості неупереджено,  вивчати цю колоніальну-антиколоніальну-постколоніальну тематику, а результати оприлюднювати не тільки в себе удома, а на загальних форумах світової науки».

Юрій Барабаш додає – варто і ефективніше захищатися від російського культурного маркетингу, що «продає» того ж таки Гоголя мало не як промотора «русского міра»: «Скажу одверто – не так давно гортав видане в Києві – у Києві! – під егідою православної церкви видання Гоголя, яке упорядкував та прокоментував учений якраз русофільського характеру, професор Воропаєв. Гадаю, що для того, аби спопуляризувати Гоголя у світі як українця, слід не надавати можливостей для видання таких компендіумів, які стверджують належність Гоголя до так званого «русского міра».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено