Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 лютого, 2012   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Невідома Східна Україна

У 1930-х роках загинули і русифікувалися мільйони українців Східної Слобожанщини і Північного Кавказу
Матеріал друкованого видання
№ 5 (222)
від 2 лютого, 2012
Невідома Східна Україна

Керівництво Російської імперії традиційно здійснювало адміністративний поділ, ігноруючи етнічні кордони народів, що її заселяли. Створення змішаних губерній і навіть повітів мало на меті перешкодити процесам національної консолідації у межах «великої та неділимої» та посприяти асиміляції з російською титульною нацією. Відтак відновлена після краху імперії Романових у 1917–1920-х Українська держава одразу ж відчула проблему, пов’язану з приєднанням східноукраїнських земель, які перебували у складі російських Воронезької та Курської губерній, Області Війська Донського, Кубані та Ставропольської губернії.

Читайте також: Кубанський вибір

НЕВДАЛІ СПРОБИ ПРИЄДНАННЯ

Діячі Центральної Ради під час формування території УНР у листопаді 1917-го виходили з належності території Східної Слобожанщини до складу української автономії. Зокрема, законом УНР від 29 листопада 1917-го ЦР проголосила проведення виборів до українських Установчих зборів на території Путивльського, Грайворонського й Новооскільського повітів Курської губернії, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучарському Воронезької губернії. Однак в умовах війни з російськими більшовиками цей регіон тоді так і залишився поза межами впливу українського уряду.

Після підписання Брест-Литовського мирного договору з країнами Четвертного союзу Центральна Рада 2–4 березня 1918-го видала закон про адміністративно-територіальний поділ України, у якому було проголошено про включення до УНР території Подоння з центром в Острогожську, що охоплювало українські етнічні повіти Воронезької та Курської губерній, а Білгородський повіт був розподілений між Харківською та Донецькою землями УНР. Однак відповідна декларація тоді так і не трансформувалася в їх реальне включення до складу України, яке стало можливим лише за часів Гетьманату Павла Скоропадського.

НАЦІОНАЛЬНЕ (НЕДО)САМОВИЗНАЧЕННЯ

Після повалення Гетьманату та остаточної окупації Наддніпрянщини російськими більшовиками Східна Слобожанщина та Донщина знову були включені безпосередньо до складу Росії. Адміністративно тодішня Східна Україна входила до Курської та Воронезької губерній і Північнокавказького краю Російської СФРР. У складі перших двох на суцільній території в 42 тис. км2 1,4 млн мешканців (63,7%) із 2,2 млн загального населення, незважаючи на десятиліття системної русифікації, все ще визнавали себе українцями. Однак цей прилеглий до України масив – більший за саму Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею.

У 1920-х роках навіть украй обмежене у своїх повноваженнях керівництво УСРР наполягало на перегляді встановлених кордонів між двома республіками одного Союзу. Підставою для українських вимог були дані Всесоюзного перепису, проведеного в грудні 1926-го. На прилеглій до України території РСФРР компактно проживало понад 4,5 млн українців. Приблизно така сама їх кількість мешкала на західноукраїнських землях у складі Польщі. Проте східні українські етнічні масиви так і не були приєднані до сусідньої Харківської області УСРР. Внаслідок чого, до речі, тогочасна українська столиця – Харків – виявилася фактично прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські етнічні землі.  

Читайте також: Загублена «сестра» України

БЕЛЬГІЯ В СТЕПУ

Маючи площу 293,6 тис. км2 (більшу від Великої Британії, зіставну із сучасною Італією чи Польщею), за чисельністю населення (8,2 млн осіб) Північнокавказький край переважав усі республіки СРСР, окрім Росії та України. Без гірських автономних республік його територія відповідала трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропольському краям і Ростовській області. Етномовний склад чимось нагадував сучасні Бельгію чи Швейцарію, адже після окупації російськими більшовиками території Вільного Дону та Кубані в 1924-му їхні етнічно змішані українсько-російські терени стали основою Північнокавказького краю.

Серед селянства, а це понад 80% населення, у 1920-х роках зберігався українсько-російський паритет (по 2,7 млн). У традиційно зрусифікованих містах офіційно переважали «росіяни» (відповідно 0,99 млн проти 0,34 млн українців), однак частка міського населення в загальній структурі жителів краю тоді була ще незначною. Водночас у п’яти прилеглих до УСРР округах (Таганрозькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство становило більшість. Наприклад, у Кубанському окрузі їх було 900 тис. із 1,4 млн, Донецькому – 206 тис. із 376 тис., Таганрозькому – 191 тис. із 265 тис. У більш віддалених п’яти округах частка українців дорівнювала від 30% до 50% і лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому – була незначною.


РАДЯНСЬКИЙ ЦИНІЗМ

В умовах, коли офіційна радянська пропаганда таврувала польський окупаційний режим за переслідування та асиміляцію українців Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, ігнорування справедливих домагань останніх щодо приєднання Східної України до складу УСРР у межах «братнього Союзу» видавалося цинічним. Однак більшовицький режим, попри декларування намірів справедливо вирішити національне питання, і далі провадив традиційну для всіх модифікацій Російської імперії політику насильницької русифікації, а пропозиції української сторони про розмежування відповідно до етнічних кордонів були багаторазово залишені без уваги.

У другій половині 1920-х років на цих територіях було здійснено часткову «українізацію», що зводилася до створення шкіл та культурно-освітніх закладів, появи обмеженої кількості друкованої продукції українською мовою. Однак незабаром виявилося, що становище справжньої Східної України у складі союзної Російської Федеративної СРР незрівнянно гірше від Західної, яка перебувала під владою «панської Польщі», незважаючи на постійні утиски польських українців на національно-культурному та релігійному рівнях.

Читайте також: Від русифікації до бідності

ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСТВА

Попри поразку Кубанської Народної Республіки, кубанське козацтво продовжувало чинити опір владі більшовиків. Якщо на Великій Україні оспівані в «Чорному вороні» партизани діяли до кінця 1920-х, то на Кубані антирадянська боротьба тривала до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942-му). Понад те, в умовах чергового наступу сталінського режиму на селянство на рубежі 1920–1930-х посилилася ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Народної Республіки, а нові повстанські загони часто формувалися під гаслами «Нехай живе вільна Кубань!».  

Режим відповів терором, ключовою ланкою якого став геноцид українського народу 1932–1933-го та масові депортації «куркулів» зі східних українських ареалів. Причому українці Східної Слобожанщини та Північного Кавказу постраждали від останніх значно більше, ніж в умовах УСРР. Яскравий етнічний підтекст чітко простежується, зокрема, в інструкції ЦК ВКП(б) і РНК СРСР за підписом Іосіфа Сталіна та Вячєслава Молотова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області» від 14 грудня 1932-го. За дивним збігом обставин пункти цієї господарської директиви засуджували «українізацію», пропонували згорнути її, а «винних» ув’язнити на 5–10 років у таборах ГУЛАГу. Ставилися вимоги негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство «українізованих» районів, газети та журнали з української мови на російську, а до осені й викладання в школах.

У результаті на східноукраїнському етнічному терені спостерігалося не лише фізичне винищення українців, а й їх «етноцид». Відтак, коли в грудні 1932-го розпочалася паспортизація, вони стали масово записувати спочатку в графі «національність», а потім й у своїй свідомості «русский», а черговий перепис населення, проведений лише за 10 років після попереднього (початок січня 1937-го), засвідчив дивне та катастрофічне зникнення наших співвітчизників на згаданих вище територіях.

Зокрема, на суцільному масиві колись українських земель Курської та Воронезької областей їхня чисельність зменшилася майже втричі – з 1,4 млн до 0,55 млн осіб, а на території Північнокавказького краю (без автономних республік) узагалі в 10 (!) разів – із 3,1 млн до 310 тис.

Після проведення депортацій частини місцевого населення видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом Міхаїла Тухачевского передбачала заселення цих територій демобілізованими солдатами Червоної армії. При цьому визначався порядок їх вербування: до поселенців у жодному разі не могли бути зараховані вихідці з України та Північного Кавказу.

АПРОБАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ РУСИФІКАЦІЇ

Сьогодні офіційна частка українців у районах, де ще 80 років тому вони становили відносну або й абсолютну більшість, не перевищує 1–4%, а існування справжньої Східної України назавжди увійшло в історію, залишивши нащадкам сумний досвід втрати українського етнічного масиву на Сході. Місцеві мешканці, нащадки наших колишніх співвітчизників, за даними соціологічних опитувань, демонструють один із найвищих у РФ рівнів несприйняття самого факту існування незалежної Української держави та можливості відмінного від Росії її шляху розвитку.

Своєю чергою, апробовані й доведені до довершеного вигляду на території цих земель механізми русифікації, прищеплення українцям ворожого ставлення до ідеї національної державності у подальшому були перенесені далі на захід – уже в межі УРСР. Хоча цей процес і перервався (або принаймні загальмувався) на початку 1990-х, його наслідки відчуваються різною мірою в багатьох східних та південних регіонах України й до сьогодні.

Читайте також: Як українці стають росіянами


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено