Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 грудня, 2011   ▪   Андрій Кукурудза   ▪   Версія для друку

Грецька авантюра на Півдні України

Інтервенція грецьких військ в південних регіонах України тривала чотири місяці і закінчилася повною поразкою без жодних геополітичних надбань для колишніх господарів причорноморських колоній
Грецька авантюра на Півдні України

Королівство Греція було втягнуте лише у завершальний етап Першої світової війни. Попри це, перспективи розподілу багатого спадку Четвертного союзу швидко гіперболізували зовнішньополітичні амбіції Еллади. Але на українське Причорномор’я греків привела насамперед не ностальгія за колишніми багатими колоніями чи захист залишків незначної своєї громади причорноморських міст, а знову ж таки союзні зобов’язання з Антантою. Ще 23 грудня 1917 року в Парижі було підписано таємний договір про зони відповідальності на теренах Російської імперії, відповідно до якого Франція мала відповідати за землі, що пролягали на захід від лінії Стамбул – Керч – Ростов-на-Дону – Курськ, тобто Україну з Кримом та Молдавією. Ці домовленості були деталізовані на конференції в Яссах, що відбулася 16–20 листопада 1918 року. Серед інших рішень в меморандумі йшлося про потребу заміни німецьких військ в Україні на сили Антанти з метою збереження стабільності в країні.

Якраз греки і мали стати однією з тих сил, на плечі яких мало лягти це нелегке завдання. Щодо того, чи прагнула Еллада цього сама, варто згадати спомини українського дипломата Ф. Матушевського, який 1919 року саме перебував у Греції. «Щодалі незадоволення проти Антанти, особливо Франції, зростає серед них, – описує свої враження дипломат. – На Грецію напосілися. Боязливий цей народ». За цих умов відмовити союзникам у спільній акції у Причорномор’ї греки не мали змоги. Кити Антанти, Англія та Франція, вирішили долучити до своєї нової геополітичної місії – інтервенції на українські землі – якомога більше учасників. Причина цьому була вкрай простою – виснажені тривалою війною англійці та французи не бажали брати участі у будь-яких нових військових діях, як згодом з’ясується, навіть не цураючись бунту (на дії на теренах колишньої Російської імперії не вдавалося схилити навіть тубільні війська).

Зі священиками проти більшовизму

26 листопада 1918 року на рейді Одеси з’явився перший англійський міноносець, а двома днями раніше на рейді Севастополя з’явилися 22 французькі, грецькі, англійські та італійські кораблі. У Севастополі, який став у листопаді 1918-го року головною базою союзників серед інших військ, висадилися 2 тис. грецьких вояків. Це були перші сили королівства, які ступили на землі Північного Причорномор’я. Відповідно до планів інтервенції на Півдні України мав опинитися один із трьох корпусів грецької армії. В Криму розпочалася повна заміна німецьких військових гарнізонів на антантівські, так само Антанті було передано і залишки Чорноморського флоту. Грецький уряд, готуючись до боротьби з більшовизмом, навіть розглядав можливість відправки до Причорномор’я, крім військ, також трьох єпископів, чотирьох архімандритів і сорок священиків з кліром обраних людей, які б володіли російською мовою з метою духовного та пропагандистського впливу на населення.

Загалом у Таврії, на Одещині та в Криму діяв 1-й експедиційний грецький корпус генерала Нідера Константіноса у складі двох піхотних дивізій: 2-ї (командуючий генерал Влакопулос) та 13-ї (командуючий генерал Манетас) зі штабами в Одесі. Якщо 2-га дивізія мала розгортатися в Одесі та довколишніх портах, то сили 13-ї опинилися в Криму. Загальна чисельність греків у Північному Причорномор’ї сягала 30 тис. вояків.

Просування суходолом відбувалося поступово. Лише тоді, коли на території Криму зосередилося 22 тис. військ Антанти, 3 тис. греків рушили до Перекопу. Союзне командування робило спроби розібратися у складній мішанині місцевих політичних угруповань, при цьому намагаючись не допустити одноосібного зміцнення якогось із них. Водночас представники Антанти не приховували й негативного ставлення до більшовиків та навпаки позитивного до прихильників ідеї неподільності колишньої Російської імперії, звісно, з власних інтересів.

Але, крім більшовиків, у греків та Антанти виявився ще один серйозний супротивник – українська повстанська стихія, котра, крім соціальних більшовицьких, часто озброювалася на додачу лозунгами з новітнього симбіозу анархо-козацьких гасел і традицій. Готуючись до боротьби з більшовизмом, антантівцям судилося опинитися у конфліктній ситуації із харизматичними українськими революційними отаманами. Сподіваючись на допомогу країн Антанти, Петлюра від імені Директорії віддав розпорядження в грудні 1918 року залишити Одесу, хоч командувач військ Директорії Іван Луценко ще тоді пропонував просто скинути союзників у море. А от звільнити Миколаїв та Херсон отаман Матвій Григор’єв не поспішав. 25 січня 1919 року грецькі, а також французькі та англійські сили висадилися в Миколаєві, 29–30 січня відбулася висадка в Херсоні. У портах розпочалися вуличні бої між революційними силами та інтервентами. Греки разом із союзниками просунулися на 100–150 км вглиб українських земель, утримуючи фронт по лінії Тирасполь – Бірзула – Вознесенськ, вибивши на сході повсталих з Миколаєва, Колосівки та Херсона.

До лютого 1919-го військові сили Антанти в Одесі сягали 12 тис. багнетів. Також очікували, що до Одеси прибуде ще до 40 тис. грецьких вояків. Але одна дивізія 1-го грецького корпусу загубилася десь у Греції, так і не діставшись до України. На початку лютого 2 тис. грецьких вояків і французи висадилися в Херсоні, де вже й без того перебували 500 вояків Антанти. У Миколаєві кількість французьких зуавів (легкої піхоти) і грецьких військ досягла 3 тис. багнетів. На всіх залізничних станціях від Одеси до Херсона союзники розміщувалися дрібними загонами по 30–40 вояків. На значних станціях, таких, як Колосівка, Роздільна, Березівка, гарнізони Антанти нараховували по 400–500 бійців. Більшовики надто переймалися тим, що греки погано йшли на контакт із місцевими мешканцями і відповідно не дуже піддавалися революційній агітації. Отже, греки разом із союзниками опинялися в причорноморському степу, контролюючи лише населені пункти незначної приморської смуги проти активного, революційно налаштованого ворога, при цьому не маючи підтримки населення. На відміну від французів та інших військ греки поводилися найбільш відособлено, остерігаючись революційних настроїв та ворожого ставлення місцевого населення.

Союз Григор’єва з Тютюнником

Це був лише початок бойових дій греків в Україні. Заволодіти симпатіями місцевого селянства та портових робітників антантівці були не в змозі. Вилучення продовольства у селян Одеського повіту спричинили в лютому 1919 року повстання селян Наддністрянщини. Це стало серйозним ударом для фронту інтервентів і засвідчило нездатність їхніх військ боротися з українськими повстанцями.

Але фактично наступ червоних військ на позиції греків та інших військ Антанти залежав від успіху перемовин більшовиків із Григор’євим. На півночі загрозу для них становили війська УНР, які наближалися до Києва. Розірвавши відносини з Директорією, Григор’єв переформував свої сили в Першу бригаду 1-ї Задніпровської дивізії Українського фронту більшовиків, кинувши всі сили українських повстанців проти Антанти. В лютому 1919-го до нього прибув колишній організатор вільного козацтва Юрій Тютюнник. Він, будучи боротьбистом, був направлений на південь для посилення впливу червоних над недавнім ворогом – загонами українських повстанців відомого отамана. Тютюнник взявся за штабну роботу в бригаді, в яку Григор’єв не втручався, не заважаючи новому помічнику. Сам Тютюнник у біографії згодом напише, що наступати на десант Антанти було його мрією, втілювати яку він і почав наприкінці лютого 1919-го.

27 лютого Григор’єв, почавши загальний наступ на Херсон, відбив Вознесенськ. Частинам Антанти довелося створювати чималий фронт уздовж залізниці Миколаїв – Херсон. Проти сил Антанти Григор’єв міг виставити лише близько 6 тис. погано озброєних селян – повстанців з вісьмома гарматами. Проте сталося неймовірне. Частини Антанти, покинуті в зимовому херсонському степу, не змогли стримати мінімального натиску селянських загонів.

З 3 березня 1919 року Григор’єв починає облогу Херсона, щодня ведучи обстріл міста з гармат. Того самого дня отаман мав пряму телефонну розмову з грецьким комендантом: «Якого чорта ви, греки, прийшли на Україну», – та намагався схилити його до здачі міста. На запитання, чи будуть вони битися, греки відповіли, що самі нікого не зачіпатимуть, але коли їх хтось зачепить, то битимуться по-грецьки. Отже, зіткнення між українськими повстанцями та грецькими частинами стало неминучим. Наказ григор’євським військам на штурм міста був підписаний Юрком Тютюнником, який взяв на себе всю відповідальність про наслідки операції. В цей час по позиціях повстанців вела вогонь артилерія ескадри Антанти. В місті перебували 3 тис. греків та 2 тис. французьких вояків. Після п’яти днів наполегливих боїв 8 березня григор’євці пробилися до міста, витіснивши греків у порт. На вулицях відбувалися завзяті штикові бої з грецькими військами. Боротьба точилася мало не за кожний дім. Проте 10 березня місто було взяте. Після падіння Херсона Григор’єв здобув величезні трофеї.

В боях за Херсон стійкий опір чинили лише греки, тоді як французи та німці опиралися посередньо. Грецькі війська втратили понад 300 солдатів і офіцерів убитими і полоненими (кожного восьмого солдата), причому більшість бранців розстріляли повстанці, хоча грецькі вояки здалися на ласку переможця. Загони грецької піхоти, які обороняли Херсон, підтримувалися гірською артилерією на мулах, не пристосованою до зимових боїв у місті. Попри поразку своїх військ, грецький полковник назвав полеглих «спартанцями», а битву за Херсон – «новими Фермопілами».

Сусідній Миколаїв від наступу повстанців також обороняли греки та німецькі частини. Кількість грецьких військ, які перекидали із заходу, незабаром досягла 7 тис. Відповідно атаки на місто 5–7 березня були успішно відбиті союзниками з великими втратами для повстанців. Спочатку антантівці вірили, що зможуть відстояти Миколаїв. Проте французьке командування, не зважаючи на цю перемогу, зовсім невиправдано вивело з нього війська. 12 березня місто було здане повстанцям Григор’єва без бою. Отже, Одеса залишалася єдиним центром союзницької присутності на Півдні України, не враховуючи Крим. Варто наголосити, що грекам, як і їхнім антантівським спільникам, доводилося протистояти саме повстанським відділам в повному значенні слова. Дисципліна у військах Григор’єва підтримувалася виключно його особистим авторитетом, відчувався брак командного складу, командири називали свої відділи чи то батальйон, чи то рота, чи навіть дивізія, незважаючи на реальну кількість бійців, гвинтівки в повсталих були шести різних систем, але людські резерви були необмеженими.

Останній оплот Одеса

Вирішальний вплив на успіхи грецьких та інших військ на Півдні України мали початок Паризької мирної конференції, на якій було ухвалено загальне рішення країн Антанти евакуювати війська з Одеси, а також зміна уряду Франції, який виступив проти продовження інтервенції. Втім, боротьба тривала. Вже 15 березня григор’євці здійснюють наскок на станцію Роздільна, що за годину руху від Одеси.

Крім того 16–17 березня 1919 року відбулися перші серйозні бої на станції «Березівка». Григор’євці, обійшовши з флангів союзницький сектор оборони, змусили інтервентів відступити. Таким чином, союзники залишили найважливішу вузлову станцію на залізничній колії з Миколаєва до Одеси за 53 км від міста. Не маючи сил стримувати дедалі сильніший тиск повстанців, союзники намагалися об’єднати в боротьбі проти більшовиків якомога більше сил від білогвардійців, яких відправили на передову, до Директорії, з якою велися переговори. Грецькі війська чисельністю в тисячу багнетів продовжували прикривати тили союзницької позиції вздовж залізниці Миколаїв – Одеса.

14 березня 1919-го було оголошено, що Одесу обступили облогою, а французький генерал д’Ансельм узяв на себе всю повноту влади в одеському регіоні. Грецькі війська були розташовані в районі стратегічної станції Сербка на північний схід від міста та низці довколишніх сіл: Поповці, Коблевому, хуторі Іжицькому, Мар’ївці, Корсунці та Буялиці. Але доля Одеси внаслідок тиску повстанців з півночі мала вирішитися саме на станції «Сербка». У боях за неї, що точилися 25–31 березня, було вбито і важко поранено до 600 бійців союзницьких військ, серед яких переважно французи та греки. Хоча втрати повстанців також були серйозними і війська потребували відпочинку, але втрата Сербки відкривала залізничний шлях на Одесу.

У цей час у Криму французькі, англійські і грецькі війська використовували лише для підтримки порядку, патрулювання, охорони військових об’єктів. Кілька тисяч грецьких військ командування спробувало перекинути під Перекоп напередодні його штурму червоними військами. Грецький міноносець «Пантера» діяв біля Перекопа і Хордів, підтримуючи свої війська обстрілом скупчень більшовицьких сил. За свідченнями командуючого Українським фронтом більшовиків Володимира Антонова-Овсієнка, до одеського угруповання союзників в цей час все ще входило майже 15 тис. грецьких солдатів та численні союзники. Тож Антанта володіла в місті великою силою, здатною зупинити будь-яких повстанців. Але перебіг подій визначався насамперед не на збройному, а на дипломатичному фронті. Відповідно до рішень, ухвалених у Парижі, а також, зважаючи на невтішну перспективу подальшої оборони міста, брак харчів та відсутність підтримки населення, 2 квітня 1919 року генерал д’Ансельм оголосив про евакуацію сил Антанти з Одеси протягом 48 годин. 5 квітня 1919-го французьке командування передало владу, а наступного дня до міста тріумфально увійшли війська повстанців, комендантом якого було призначено Юрка Тютюнника. Останнього за організацію операції з вигнання військ Антанти було нагороджено орденом Червоного прапора.

Однак, штурмуючи велике місто, прикрите артилерією союзного флоту, повстанці не мали шансів. Але союзницьке командування розуміло, що за умов подальшого зволікання прогодувати війська в мільйонному місті буде неможливо. Та найголовнішим було й те, що досвідчені ветерани фронтів Першої світової без належної мотивації та відірвані від рідних теренів виявилися безпорадними перед українським революційним селянством та його стихійним і погано дисциплінованим проводом.

У Криму грецькі загони також показали себе неспроможними тримати оборону. Після прориву більшовиків грецькі полки були відведені від Перекопа до Севастополя. Вже 9 квітня 1919-го в Севастополі почалася загальна евакуація з Криму союзників і цивільних осіб, зокрема, і залишків грецьких військ. Війська Антанти в боях з частинами Червоної армії, григор’євцями та іншими повстанцями втратили убитими близько 3 тис. осіб, а греки, зокрема, понад 1 тис.

Грецька одіссея до українського Причорномор’я виявилася нетривалою – трохи більше чотирьох місяців та без будь-яких вагомих дивідендів. Єдиним зиском для Греції від чорноморської авантюри стали незначні майнові захоплення по південноукраїнських портах, однак і в них греки брали участь лише за залишковим принципом. Приміром, при розподілі решток Чорноморського флоту грекам дістався всього лише один корабель. Загалом можна констатувати, що локальний характер розташування військових сил Антанти, їхня відносна нечисельність та пасивна військова поведінка визначили неможливість досягнення початкової поставленої мети – суттєво вплинути на політичні процеси в українських землях.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено