Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 січня, 2012   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Менеджер українського руху

Євген Чикаленко не тільки навчав селян агрономії і видавав газету «Рада», він був головним «ткачем» матеріальної тканини української історії
Матеріал друкованого видання
№ 52 (217)
від 22 грудня, 2011
Менеджер українського руху

В одному з листів до Євгена Чикаленка його літературний хрещеник Володимир Винниченко на­писав, не приховуючи пафосу: «Вірю, що прийдеться вибирати улицю чи плац для пам’ятника Вам». Датований він 24 липня 1908-го. Відтоді минуло понад 100 років, а пам’ятника Чикаленкові немає й досі. Хоча мусив би вже стояти в Києві на вулиці Саксаганського (колишній Маріїнсько-Благовіщенській), на тому місці, де був колись скромний двоповерховий особняк під номером 56. Численні Чикаленкові гості, чиї імена тепер легко відшукати в підручниках з історії України, свого часу потрапляли сюди, пройшовши спочатку через невеликий садок. То був центр громадського життя, що притягував до себе старших і молодших українських діячів початку ХХ століття.

Йдеться про постать абсолютно унікальну, здатну об’єд­нувати й примирювати навіть украй нетерпимих. Отже, Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.

Читайте також: Через Петербург – до українства

ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО

1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запоро­зьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в 1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.

І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях. І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...

Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи нат­­хненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».

Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова... «За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА

Вимушена перешорська «п’яти­річка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активність – доводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською). І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.                                

У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».  

У Євгена Чикаленка з’яви­ла­­ся велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливо­сті. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.

Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, до­вірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.

Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії вла-­­­
ди щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інте­реси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...

І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».

Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Оле­­на Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єд­нувальної сили.

Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявив­­ся немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикален­­ко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.

Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (то­ді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепсь­ким оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.

Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’яче­слава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшло­­ся про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».

ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ

Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгосп­академії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.

Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки на­ціонального відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України. 

Читайте також: Геній конформізму


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як живе обласний центр з новою українською назвою
    26 липня, Світлана Орел
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про чорний ринок зброї в Україні, смерть Павла Шеремета, хресну ходу Московського патріархату та військові навчання біля берегів Одеси
    26 липня, Віталій Рибак
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено