Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 грудня, 2011   ▪   Спілкувався: Роман Кабачій   ▪   Версія для друку

Біг від комунізму

Голова Комісії оцінки злочинів нацизму та комунізму Литви Рональдас Рачінскас про успіхи та невдачі прощання із СРСР
Матеріал друкованого видання
№ 52 (217)
від 22 грудня, 2011
Біг від комунізму

Литва першою з республік СРСР заявила про вихід із нього. Про досягнення двадцятиліття свободи у формуванні громадянського суспільства Тиждень запитав у колишнього спортсмена, а нині відповідального за юридичну оцінку злочинів тоталітарних режимів Рональдаса Рачінскаса.

Читайте також: Окупація була, окупантів немає

У. Т.: Як литовське суспільство сприймає об’єднання двох тоталітарних режимів під одним дахом?

– Однією з цілей створення комісії було власне заохочення пізнання історії, передусім молоддю. Ми провели опитування, які злочини мають досліджуватися перш за все: нацистські, комуністичні чи і ті й інші. Більшість висловлюється за останній варіант. Люди також за те, щоб у жодному разі не «підфарбовувати» історію.

У. Т.:  В Україні є стереотип, що литовські комуністи були більшими патріотами, ніж українські. Їм приписували заслугу «найменшої російської меншини» в Балтії…

– Цей міф був популярним наприкінці 1980-х. Побутувало навіть певне пояснення: якщо литовці не вступатимуть до партії, приїдуть росіяни. Звичайні комуністи мені казали: «Я вважав, що зсередини це зло буде легше подолати». Утім, те, що в Литві мало росіян, має своє пояснення. Після війни у нас досить довго тривав спротив. Це створювало атмосферу напруженості, нестабільності, тож ті, хто сюди приїхав, не затримувалися, а вирушали далі – до Калінінграда чи Риги. Окрім того, в 1950-х роках у Литві зазнала невдачі аграрна політика, і республіка була на межі голоду.

Комуністи ж так само були різні. Були, приміром, ті, хто перед путчем 1991-го залишався на платформі КПРС, а були й «націонал-комуністи» на чолі з Альгірдасом Бразаускасом, що хотіли відокремитися.

У. Т.: У Литві діє Музей жертв геноциду. Чи прийнятно вживати цей термін до втрат литовського народу в ХХ столітті?

– Так цей музей назвали політики. Утім, поняття геноциду, що з’явилося в Конвенції ООН 1948 року, є досить штучним. Коли його запропонував Рафаель Лемкін, воно включало не лише національні та расові критерії, а й соціальні та політичні групи. У початкових резолюціях цього документа вони так само були названі. Й тільки після натиску СРСР та його сателітів їх вилучили, оскільки те, що відбувалося в Радянському Союзі, автоматично підпадало б під поняття геноциду. Тож я вважаю, що неправильно оцінювати людські трагедії лише за національною ознакою. Немає більш чи менш важливих критеріїв у вбивстві людини. У конвенційному плані литовський приклад у межі класичного геноциду не потрапляє. Хоча можна віднайти й такі випадки, коли репресії були спрямовані не тільки проти соціальних верств, а й безпосередньо проти литовців, латвійців, естонців як таких. Навіть у таборах ГУЛАГу вони мали свій специфічний статус; до цієї групи ставилися з особливою підозрою.

Через основну проблему – спотвореність поняття геноциду – в дискусіях про злочини комуністів автоматично знижується їхня значущість. 

Читайте також: Як створювався homosovieticus

У. Т.: Один із репресованих українців Август Вірлич висловив думку, що нацизм винищував людей поголовно, а комунізм – найкращих. Щодо Литви можна вжити таке порівняння?

– Порівнювати можна, методика дає змогу це робити. Мені хотілося б, щоб ми порівнювали, а не зрівноважували. Це два тоталітарних режими, побудовані на різних утопічних ідеологіях. Спільним є соціальне моделювання ідеального суспільства не лише в окремих країнах, а в глобальному масштабі. У нацистів базою була псевдонаукова расова теорія, у комуністів – теорія Карла Маркса, але практика виявилася іншою. Щодо нацизму, то цивілізований світ його урок засвоїв сповна, і будь-які спроби політиків просувати близькі до гітлеризму ідеї відразу наштовхуються на спротив суспільства. Натомі­сть із радянським режимом інакше: СРСР уже не існує, але у світі й далі маємо справу з подібними до нього. Сама ідеологія, її злочини не були засуджені повсюдно, як нацистські. Тож я проти запитань на кшталт: «Хто страждав більше?» Єврейська дитина, задушена в газовій камері, українська, що вмерла від голоду, чи литовська, яка замерзла в Сибіру?

Знаємо одне: ці режими співпрацювали. Якщо ми запитаємо пересічних киян, коли почалася Друга світова війна, 90% відповість: 1941-го. Цей прорадянський, а нині проросійський дискурс скерований на те, щоби створити враження про один центр зла – фашизм. А ось СРСР зі своїми західними союзниками визволив Європу. Але ж визволення Західної Європи відрізнялося від визволення Східної, коли нерідко з німецького концтабору людина їхала до радянського! Обидва режими знищували своїх політичних опонентів. За совітів фактично знищувалися еліта, мислячі люди, що заважали формуванню слухняного, боязливого суспільства. Такі елементи становили до 10% населення, і їх усували, по-перше, щоб не відбулося відтворення, а по-друге, для залякування решти. Суто кримінальний підхід.

У. Т.: Розкажіть про досвід люстрації в Литві.

– Люстрація була, але не така ефективна, якою мала би бути. Вона зачепила лише колишніх працівників КДБ, яким запропонували зізнатися, – таке зізнання було б засекреченим, не давало б підстав для репресій. Такі відомості набували б розголосу у випадку, коли ці люди захотіли б працювати в держструктурах. Якщо ж комісія через архів отримає інформацію, що така-то особа не зізналася, по факту йде заборона працювати на держслужбі чи в навчальних закладах. Кількість тих, хто зізнався сам, дуже мала, а тим більше «розпізнаних», – це переважно «дрібні сошки». Однією з причин є те, що більшу частину документів – близько 5 тис. справ імовірних агентів – було вивезено. Упущено важливий момент: процес дерадянізації мав би стосуватися керівників партії та її самої як організації. Треба було заборонити на 10 років як мінімум керівникам партійних структур до певної ланки і головам рад певного рівня займатися політичною діяльністю. 

Те, що колишні апаратчики не були відсторонені, впливає на соціальні проблеми Литви. Більша частина промисловості потрапила в руки тодішніх активних людей. Я проти реваншу. Але для прикладу: коли 2005 року просочилася інформація, що два високопосадовці Литви – міністр закордонних справ Антанас Валеніс та голова департаменту безпеки Арвідас Поцюс – були агентами КДБ, одразу почали лунати голоси на їхній захист: мовляв, як багато хорошого вони зробили для країни. Вони свідомо зробили ставку на кар’єру і займаються цим тепер. Якби до влади прийшли китайці, то й до них пристосувалися б.

У. Т.:  Наскільки поширеним був конформізм серед окремих литовців за часів комунізму?

– Коли ми досліджуємо документи 1940–1941 років, а потім знову з 1944-го, то бачимо, що деякі люди були схильні колаборувати з будь-яким злочинним режимом. Миттю пристосуватися, без жодних моральних установок. Це конформізм чистої води, і мені б не хотілося, щоб наше молоде суспільство будувалося без морального стрижня.

Зараз такі ціннісні орієнтири «плавають». Псевдовіра у світле майбутнє була вибита іншою основою, споживацькою. Такому суспільству, яке не є носієм універсальних цінностей, загрожують постійно соціальні захворювання.

У. Т.:  Ви хочете сказати, що ностальгія за дешевою ковбасою не помре ніколи?

– Цей міф підтримується натурально: люди, які її пам’ятають, залишили в тих роках свою молодість і здоров’я. Водночас цей прошарок суспільства не призвичаївся жити в ліберальному капіталістичному світі, що ґрунтується на конкуренції. Звик до того, що держава має щось дати. Їм погано не тому, що вони об’єктивно живуть гірше, а тому, що гірше порівняно із сусідом. Тому вбачають несправедливість у всьому, що відбувається, бо ж радянські газети їх переконували, що «хорошо в стране советской жить». 

Ракову пухлину тоталітаризму вирізали, але залишилися її метастази – їх треба лікувати. Проте коли запитати сучасного литовця, чи пов’язує він нинішні соціально-політичні проблеми з попередніми 50 роками, той скаже: «Ні! Ми вільні вже 20 років, який там комунізм!» Але, щоб позбутися хвороби, треба визнати її наявність. Процес подолання тоталітаризму, мов марафонський біг: дещо далі просунулися по трасі від України, але й ми на половині шляху.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Рональдас Рачінскас

Народився 1968 року. Виконавчий директор Міжнародної комісії з оцінювання злочинів нацистського та радянського окупаційних режимів у Литві. У 1993-му закінчив Вільнюський університет. Обіймав посади заступника директора департаменту Міністерства оборони Литовської Республіки та заступника канцлера уряду Литви.

Читайте також: Дерадянізація «тихою сапою»


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено