Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 грудня, 2011   ▪   Дмитро Дроздовський   ▪   Версія для друку

Борець із трафаретністю

Переклади Григорія Кочура охоплюють 26 століть, три континенти, близько 30 літератур. Радянська влада «нагородила» його 10 роками таборів і статусом невиїзного дисидента
Матеріал друкованого видання
№ 51 (216)
від 15 грудня, 2011
Борець із трафаретністю

Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії, котрі, потрапивши в лещата державно-репресивної комуністичної системи, постали перед життєвим вибором. Сьогодні розповідь про людину, котра могла принести Україні славу перекладацької Мекки.

Читайте також: Місія: переклад

Перекладач Григорій Кочур належить до тих, кого в європейській традиції можна назвати справді інтелектуалом. Це людина, яка пройшла радянські табори, проте ув’язнення стало для неї періодом творчості. Кочурові співкамерники були з усього СРСР, вони представляли відмінні культури й спілкувалися різними мовами. Неволя виявилася для митця нагодою долучитися до інших традицій. Так він усупереч сподіванням радянської «інквізиції» виробляв захисний бар’єр і працював для майбутнього. Вірив, що колись настане час свободи, прийдуть нові покоління, які шануватимуть свою мову й культуру.

Кочурові переклади охоплюють 26 століть, починаючи від давньогрецької доби й завершуючи ХХ-м, три континенти (Європу, Америку й Азію), близько 30 літератур. І хоч як це парадоксально, лише у 82-річному віці перекладач дістав змогу при­­йняти зарубіжні запрошення й виступити з доповідями на на­укових конференціях у США, Польщі та Чехії. В радянський час він був «невиїзний дисидент». А ті, хто їздив за кордон, часто не знали жодної іноземної мови й ховалися в клозетах під час перерв на конференціях, аби не соромитися.

(НЕО)КЛАСИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Народився Григорій Кочур у селі Феськівка Чернігівської області. Батько був із козаків: «коч» – бойовий запорозький човен, «кочур» – моряк. Перекладач із табірним досвідом напівжартома виводив своє прізвище від російських слів «окоченеть» або «окочуриться». Навчався в Київському інституті народної освіти, де його викладачами були видатні науковці Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов та інші. Багато з них мали трагічну долю.

Саме університетські професори залучають молодого Григорія до перекладацької роботи, зокрема над антологією нової французької поезії, а потім хрестоматією «Антична література». Під час спільної роботи над антологією Кочур-студент познайомився з неокласиками Максимом Рильським, Михайлом Драй-Хмарою, Павлом Филиповичем, Освальдом Бурґгардтом. Певний час Кочур працював помічником у сходознавця Агатангела Кримського. Григорій Пор­фирович писатиме пізніше: «Ті «кумири й авторитети», що були в молодості, лишилися в пам’яті назавжди [...]. В інституті я найбільше зобов’язаний Миколі Зерову, також Михайлові Калиновичу, що викладав у нас мово­знавство. На них я завше дивився знизу вгору. Кумирами були й лишилися улюблені поети Максим Рильський, Тичина (раннього періоду), Пастернак, Мандельштам, Ахматова, Цвєтаєва». Про роль неокласиків у своїй професійній долі перекладач висловився так: «Вони допомогли мені сформуватись, стати тим, ким я є. Їхній вплив безперечний».

ВОРОГ СИСТЕМИ

Після університету Кочурові довелося виїхати викладати до Балти й Тирасполя. У 1936 –1941 роках він завідує кафедрою західної літератури і теорії літератури Вінницького педінституту. На жаль, дисертації про творчість Поля Верлена літературо­знавець не захистив, бо розпочалася війна. Щойно Кочури встигли евакуюватися до Полтави, як німці взяли це місто. Там перекладач працював у історичному музеї, який гітлерівці, відступаючи, спалили.

По завершенні періоду окупації радянська влада звинувачує Григорія Кочура та його дружину в «українському буржуазному націоналізмі» й засуджує до 10 років (1943–1953) ув’язнення в Інтинському таборі, заборонивши покидати Комі АРСР. Кочур якось сказав: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім я взнав, що до мене їздили «націоналісти» і що ми «мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза». І в таборі Кочур перекладав, писав вірші, вивчав іноземні мови, залучав до перекладу співтабірників й сам навчався в них мов. Дехто дарував йому книжки, які хтось із рідних передавав за ґрати. Зокрема, одному москвичу надіслали томик поезій Едґара По. В’язень був розчарований, бо сподівався одержати якийсь цікавий роман, тож віддав цю книжку Кочурові. З неї пан Григорій і переклав «Ворона» українською. Мав захалявного блокнота завбільшки із сірникову коробку, яким міг скористатись у вільну хвилину. Григорій Порфирович за табірною звичкою, вже повернувшись із заслання, все одно писав «на коліні», а не за столом.

ДИСИДЕНТ

У часи хрущовської відлиги подружжя Кочурів було реабілітовано, і 1958 року вони виїхали з Інти. Повернувшись в Україну, оселилися в Ірпені. Того ж таки 1958-го реабілітували й Миколу Зерова (посмертно). З’явилася можливість бодай частково видати його творчий доробок. 1966 року вийшов однотомник Зерова, який підготували Кочур та Рильський (поет написав передмову). Крім того, вони утворили потужний перекладацький тандем. Григорій Порфирович згадуватиме свого друга: «З Максимом Тадейовичем працювалося весело. Будучи надзвичайно вимогливим перекладачем і редактором, зауваження своїм колегам давав, як правило, з гумором. А взагалі я вважаю ті роки, коли склалося своєрідне перекладацьке «тріо»: Рильський, Лу­­­каш і я, золотими роками свого життя».

Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції 1965-го Кочур був у числі 139 діячів науки й культури, які підписали протестний «лист 139» на захист своїх друзів. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 році його виключили зі Спілки письменників: попри тиск, не дав потрібних КДБ свідчень проти Євгена Сверстюка. Тільки 1988 року Кочур був поновлений в СПУ. Наступного року видав невелику збірку віршів «Інтинський зошит» із табірною поезією. 1991-го видано том вибраних перекладів «Друге відлуння».

«ІРПІНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

Із часом кочурівський дім дістав назву «Ірпінський університет», а «студенти» почали майже щоденно відвідувати його. Цікаві слова самого Григорія Порфировича про покоління молодих перекладачів: «Учнів у повному розумінні цього слова не маю. Але з молоддю спілкуюся охоче. Взагалі, то не для мене – виходити на кафедру і повчати, виголошувати якісь загальні фрази, трюїзми. А от коли молоді люди, які займаються літературознавством, перекладом, зверталися до мене з конкретними питаннями, завжди допомагав».

Григорій Кочур був люди­ною-університетом, у нього мо­ж­­на було знайти заборонені в радянський час книжки. У нього шістдесятники шукали Кафку й Гессе, йому приносили переклади світової поезії або ж із ним радилися колеги по перу про той чи той твір. В одному листі до Кочура Василь Симоненко писав: «Щиро дякую Вам за Тувіма. Це для мене була справжня радість – і те, що Ви згадали мене, і те, що такий поет з’явився на українському небі. Все ж Фелдека (словацький пи­сьменник Любомир Фелдек. – Ред.) я переклав, хоча дуже боюся за ті переклади. Адже якщо не зважати на кілька дилетантських препарацій над Блоком і деякими білорусами, то можна сказати, що я в цій справі іще навіть не допризовник. Буду Вам дуже зобов’язаний, якщо напишете кілька слів про те, чого варті мої переклади» (лист датовано 4 червня 1963 року). Мико­­ла Рачук у спогадах «Симоненкові уроки» зауважує: «…Ган­­на Федорівна (мати поета) казала, що перед смертю, втрачаючи пам’ять, [Василь Симоненко] кликав Кочура».

Скількома ж іноземними мовами володів перекладач? Це питання завжди цікавило його друзів, а ще більше – дослідників творчості. Сам Кочур, якому, за висловом сина, одного дня набридло відповідати на це, як він вважав, «саморекламне» запитання, сів за «список», нарахував 31 мову й категорично прибрав цю тему зі спілкування надалі.

1985 року померла його дружина Ірина Воронович. Самого Григорія Порфировича не стало 15 грудня 1994 року. Сьогодні в Ірпені діє музей Григорія Кочура (www.kochur.do.am): домів­­ка майстра, як і за його життя, залишається своєрідною перекладацькою Меккою. Принаймні для цього все роблять Анд­рій Григорович та Марія Леонідівна Кочури. Проблему ремон­­ту його будинку в Ірпені  допомо­гла вирішити присуджена вже після смерті Державна премія імені Т. Шевченка за книжку перекладів «Друге відлун­ня».

Читайте також: Єднаючи час і простір

БІОГРАФІЧНА НОТА

Григорій Кочур

• 1908– народився у Феськівці на Чернігівщині в селянській сім’ї.

• Навчався в Київському інституті народної освіти. Згодом викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах.

• 1943– засуджений до каторжних робіт на шахтах системи ГУЛАГу.

• 1953– звільнення.

• 1962– реабілітація і повернення в Україну.

• 1965– серед 139 авторів листа-протесту на захист української інтелігенції.

• 1973– виключений зі Спілки письменників України й позбавлений можливості публікуватися.

• 1988– поновлення в СПУ.

• 1991–1992– участь у наукових конференціях у США, Польщі та Чехії.

• 1994– помер в Ірпені на Київщині. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено