Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 грудня, 2011   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Таємниці Біловезької Пущі: 20 років по тому

«Зібралися троє мужиків (варіанти: негідників, зрадників, агентів Заходу) у Біловезькій пущі, добряче хильнули і по п’яні розвалили велику державу». Такою є популярна, призначена для плебсу версія того, що сталося двадцять років тому
Таємниці Біловезької Пущі: 20 років по тому

Для більш інтелектуальної публіки існує більш витончений варіант: у протистоянні із першим й останнім президентом СРСР Горбачовим троє керівників слов’янських республік – Білорусі, Росії й України – спонтанно дійшли думки демонтувати Союзну державу, тим самим скасувавши і посаду Михаіла Сергєєвіча з її досить-таки серйозними владними повноваженнями, включаючи «ядерну кнопку».

Отож так чи інакше, згідно з цією версією виглядає, що Союз у першій декаді грудня 1991 року свавільно розвалили троє «біловезьких зубрів» – Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич.

Насправді ані спонтанності, ані сваволі, ані п’яного загулу не було. Були свідомі, раціональні дії, заздалегідь підготовлені командами всіх зазначених лідерів. Свій шлях до Біловезької Пущі пройшли всі три країни, але головні партії тут зіграли – кожна по-своєму – Україна та Росія.

Досить згадати тільки деякі етапи українського шляху, щоби побачити логіку розвитку подій, що мали наслідком «угоду трьох» про розпуск СРСР.

Уже Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року у преамбулі перекреслила будь-які формули «оновленого Союзу», крім хіба що конфедерації держав, ведучи мову про «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Україна проголошувала своє право мати самостійну владну, законодавчу, фінансово-економічну системи, своє військо і зовнішню політику. У розвиток положень Декларації влітку і восени 1990 року були ухвалені Закон про економічну самостійність України та низка інших актів. Вже на осінь 1990 року республіканське законодавство суттєво суперечило союзному.

Виникла правова колізія, відома під назвою «війни законів» та «параду суверенітетів» союзних республік,бо ж Україна не була самотньою у своїх діях. «Союзний центр» у відповідь провів референдум 17 березня 1991 року, який не відповідав цілій низці правових норм – починаючи із винесеного на голосування запитання, в якому приховано містилося аж чотири різних проблеми (скажімо, «збереження Союзу як оновленої федерації» - це як розуміти?), і закінчуючи відсутністю на виборчих дільницях міжнародних спостерігачів. При цьому Україна провела поряд з союзним референдумом ще й республіканське опитування, запитання якого було сформульоване значно чіткіше: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?», тобто на умовах «м’якої» конфедерації. Це одержало підтримку 80% учасників голосування, а за союзну формулу в УРСР проголосувало близько 70%, отже, і Київ, і Москва могли посилатися на «свої» результати народного волевиявлення.

З квітня 1991 року розпочався так званий Ново-Огарьовський процес, коли почала вимальовуватися фінішна пряма Союзного договору. За проектом цього договору суверенітет республік зводився нанівець, йшлося про єдину державу, де республіки мали грати роль чи то штатів, чи то земель, а «центр» ставав єдиним суб’єктом міжнародного права. Україна не взяла участь у цьому процесі, ба більше: у квітні 1991 президія Верховної Ради УРСР ухвалила постанову, за якою на території України призупинялася дія одного з економічних указів президента СРСР Горбачова. Отже, і де-юре, і де-факто почався про перехід до конфедеративних відносин з «Союзним центром». І не тільки Україна посіла таку позицію – її підтримали у тій чи іншій формі Латвія, Естонія, Молдова, Вірменія, а Литва та Грузія на той час уже проголосили відновлення своєї повної незалежності.

Відповіддю на таке «самочинство» союзних республік став ҐКЧП, тобто спроба перевороту і повороту назад, здійснена консервативним крилом КПРС та армії 19 серпня 1991 року. Всі обставини цієї акції донині невідомі, але так чи інакше не незалежність України стала наслідком провалу ҐКЧП, як багато хто стверджує до сьогодні, а навпаки – путч був викликаний немалою мірою тим, що без України «оновлений Союз» ніхто у Москві не мислив.

У цей момент визначну роль зіграла команда російського президента Бориса Єльцина, яка зуміла перемкнути на себе чималу кількість управлінських, фінансових та силових структур, які перед цим перебували у союзному віданні. Тим самим, тільки більш обережно, займалася після проголошення незалежності України на її теренах і команда Леоніда Кравчука.

А паралельно, в обхід Кремля, ще з кінця 1990 року йдуть консультації між Білоруссю, Казахстаном, Росією та Україною про створення міждержавного об’єднання на місці СРСР. В політичному лексиконі виникає поняття «Співдружність». Важко сказати, хто його вжив першим, але воно прижилося одразу – я сам опублікував восени 1990 року у популярній тоді газеті «Молодь України» концептуальну статтю «Імперія чи Співдружність?». Те, що переговори велися, пізніше засвідчили і Борис Єльцин («Основні позиції і підходи були узгоджені ще рік тому, коли чотири республіки – Білорусь, Казахстан, Росія і Україна – у грудні минулого року вели підготовку до чотиристоронньої угоди»), і Леонід Кравчук («Ще рік тому Білорусь запропонувала розробити проект нового договору. Білоруська сторона підготувала дуже цікавий документ – документ чотирьох – України, Білорусі, Росії, Казахстану»). З гнівом згадує про цей документ і Михаіл Горбачов. Але тоді його підписати не наважилися, хоча консультації тривали й далі.

А 5 грудня 1991 року, після всеукраїнського референдуму і президентських виборів, коли Леонід Кравчук прийняв президентську присягу, Верховна Рада України, у свою чергу, ухвалила «Послання до парламентів і народів усіх країн», яке містило твердження: «Договір 1922 р. про утворення Союзу РСР Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим».

Іншими словами, Україна на момент підписання Біловезької угоди юридично вже не була складовою частиною СРСР: уже розпочався бурхливий процес міжнародного визнання її незалежності. Проте залишалися питання як про подальшу долю Союзної держави (хай надзвичайно ослабленої, але ядерної), так і про збереження певного рівня господарських зв’язків із республіками СРСР, оскільки різний їх розрив мав би наслідком масове безробіття та крах неструктурованої української економіки. Отож потрібні були домовленості про «м’який» перехід до нових форм державного життя, про демонтаж радянських силових структур (приклад Югославії був у всіх перед очима), про узгодження економічних реформ тощо. Звичайно, кожна сторона грала свою гру, але на певному етапі їхні основні інтереси збіглися.

Біловезька зустріч була добре підготовлена. По-перше, її ретельно охороняли офіцери зі служб безпеки Єльцина та Кравчука і вона проходила поблизу польського кордону; на найближчому летовищі тримали у стані постійної готовності кілька вертольотів. Очевидно, існувала домовленість з урядом Польщі, що в разі потреби буде здійснена евакуація трьох лідерів та їхніх команд на територію цієї держави. По-друге, якраз напередодні зустрічі (що, як відомо, проходила 7-8 грудня) був ліквідований КҐБ СРСР. На його місці створювалася – з 4 грудня – Міждержавна служба безпеки, очолювана Вадимом Бакатіним, який на той час перейшов з команди Горбачова до команди Єльцина.

Саме Бакатін де-факто нейтралізував спроби прихильників збереження СРСР у спецслужбі здобути інформацію про наміри учасників зустрічі та їхні політичні проекти, тому угода про розпуск СРСР і створення Співдружності незалежних держав для всього світу стала громом з ясного неба. А 7 грудня були нейтралізовані впливові прихильники Союзного центру у керівництві Збройних сил; з посади начальника Генштабу під час перебування у відрядженні у Великій Британії був звільнений генерал армії Лобов, і того ж дня пройшла справжня «зачистка» Генерального штабу. Хто і як зумів провести цю операцію – невідомо, але, ймовірно, без неї частина армії могла самочинно втрутитися у політичні процеси, що мало б наслідком велику кров і повторення у тому чи іншому вигляді югославської різанини на теренах щойно розпущеного СРСР.

Зовсім не випадковою виглядає і відсутність у Біловезькій Пущі казахського лідера Нурсултана Назарбаєва. Справа, очевидно, не тільки в його відомій усім обережності; Казахстан на момент утворення СРСР не існував ані в якості номінально незалежної (після того союзної) республіки, ані навіть як автономія (Казахська АСРР була конституйована у складі Російської Федерації тільки 1925 року).

Зауважмо: попри велику публічну та залаштункову підготовчу роботу, ситуація об’єктивно залишалася вкрай складною. Ще діяли загальносоюзні структури влади, президент Горбачов відчайдушно намагався протидіяти розпаду СРСР. Не виключеною була можливість військового заколоту з метою збереження єдиної радянської держави. Оплотом реакції стали офіцерські збори в частинах Радянської армії й існувала реальна небезпека заколоту шовіністичного і прокомуністичного генералітету якщо не у самій Москві (де Генштаб був «зачищений»), то в провінції. Виходом із складної політичної ситуації могла бути лише багатостороння домовленість лідерів суверенних республік про швидкий, але керований демонтаж владних і силових імперських структур. Тим більше, що для цього існувала відповідна правова база у вигляді декларацій про суверенітет, схвалених вищими законодавчими органами Білорусі та Росії, а що стосується України – ще й у вигляді результатів загальнонародного референдуму.

За таких обставин лідери трьох країн, які свого часу були юридичними співзасновниками СРСР, ухвалили рішення про те, «що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування», а натомість сторони угоди «утворюють Співдружність Незалежних Держав» (четвертий співзасновник – Закавказька федерація – давно не існувала, одна із її складових – Грузія – відновила незалежність, а дві інші – Вірменія та Азербайджан – фактично перебували у стані війни…). За кілька днів угоду ратифікували парламенти всіх трьох держав – України, Білорусі і Росії.

Влада України з самого початку поставилася до новоствореного об’єднання як до тимчасового утворення, за допомогою якого можна здійснити процес «цивілізованого розлучення», тоді як влада Росії зробила ставку на зміцнення структур СНД, надання їм можливості безпосередньо впливати на перебіг подій у державах-членах Співдружності. Врешті-решт ані лінія України, ані  стратегія Росії щодо створення єдиної армії, єдиної фінансової системи, інституту єдиного громадянства, єдиної зовнішньої політики не досягли мети. Ставши геополітичною реальністю, СНД з самого початку залишалася (і залишається нині) доволі аморфним утворенням, в якому точаться, то затухаючи, то спалахуючи знову, регіональні війни, існують «гарячі» міжетнічні конфлікти, спалахують економічні битви, існують неврегульовані територіальні проблеми. Але, попри все це, слід визнати і певну позитивну роль СНД в пом’якшенні низки конфліктних ситуацій, у врегулюванні цілого ряду економічних проблем, у тому числі і тих, які виникали свого часу між Україною та Росією. Проте більшість подібних питань розв’язувалася і розв’язується нині на двосторонній основі.

Залишається дати відповідь на питання: чи була легітимною, заснованою на правових нормах, а не політичній доцільності, угода про демонтаж СРСР? Дехто з українських дослідників вважає, що ні, адже первинний Договір про утворення Радянського Союзу не передбачав можливості розпуску цього державного утворення. Проте погляньмо на проблему з іншого боку: а чи було легітимним утворення СРСР? На правових чи на якихось інших засадах з першого дня свого існування будувалася ця супердержава? У Декларації про утворення Союзу так сказано про ці засади: «Нова союзна держава…  послужить вірним оплотом проти світового капіталізму і новим рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у світову Соціалістичну Радянську Республіку». Іншими словами, йшлося про тимчасове утворення, покликане стати базою світової революції; оскільки ж ця революція не відбулася і перспективи створення «світової Соціалістичної Радянської Республіки» наприкінці ХХ століття були вочевидь відсутні, підґрунтя існування СРСР зникло.

До цього слід додати і те, що юридичне оформлення існування Союзу відбувалося з порушеннями самими його творцями встановлених процедур, за умов однопартійної диктатури, відсутності свободи слова і загального виборчого права. Фактом був відвертий диктат російських більшовиків щодо номінально незалежних соціалістичних республік, повноваження яких у Союзі зменшувалися всупереч волі місцевих комуністичних кадрів. Отож по-насильницькому вичавлена згода республік-засновників (крім Росії, яка виступила ініціатором) на підписання союзного Договору під правовим оглядом зробила цей Договір від початку юридично нікчемним, що врешті-решт і зафіксувала у продиктованій історією формі Біловезька угода.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено