Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 серпня, 2010   ▪   Віталій Михайловський   ▪   Версія для друку

Коли бракує чоловіків

Поляки і литовці уклали Кревську унію, щоб володіти землями українців
Матеріал друкованого видання
№ 35 (148)
від 27 серпня, 2010
Коли бракує чоловіків

У серпні 1385 року в місті Крево відбулася подія, яка на 400 років поєднала долю Польського королівства й Великого князівства Литовського. Чому два різних державних утворення вирішили об’єднатися й чому остаточного об’єднання так ніколи й не сталося? Чому Велике князівство Литовське, яке було більшим у кілька разів, погодилося на це? На перший погляд, Польському королівству бракувало чоловічої руки в управлінні. Однак при цьому обидві держави потребували одна одної в боротьбі з зовнішніми загрозами.

Прагнучи оволодіти землями Руського королівства, Литва та Польща понад 40 років зі змінним успіхом вели боротьбу за них. Власне, кревський документ – спроба припинити цю ворожнечу й вихідний пункт у пошуку та компромісі щодо поділу цих територій. Від 1340 року зі смер­­тю останнього володаря Руського королівства Юрія-Боле­слава Тройденовича ці землі стали жаданими для сусідніх держав. Користуючись родинними зв’язками з Юрієм-Боле­славом, король Польщі Казимир III та великий князь литовський Любарт Гедимінович заявили про свої претензії на руські землі. Жодна зі сторін не мала сил повністю підпорядкувати собі всю цю величезну територію, яка перевищувала як тогочасне Польське королівство, так і власне етнічні литовські землі, що склали основу князівства, й тому після десятиріч боротьби обидві сторони не могли знайти компромісу в розподілі сфер впливу. Підтримуваний численною ріднею Любарт заволодів Волинню. Натомість Казимир, за допомогою Людовіка Угорського та залучивши на свій бік на початку 60-х років XIV століття володарів Поділля братів Корятовичів, зміг підпорядкувати своїй владі більшу частину колишнього Руського королівства.

Дівчина-король

Казимир, який помер восени 1370-го, не мав від кількох офіційних шлюбів синів, тому ви­явився останнім представником династії П’ястів на польському престолі. Новий король із Анжуйської французької династії, Людовік, теж не мав синів. Після його смерті в 1382 році дві його доньки Марія та Ядвіга успадкували по батькові два королівства в Центральній Європі. Старшій Марії дісталася Угорська корона, а молодшу Ядвігу в 1384-му обрали королевою По­льщі. На час коронації, що відбулася 16 жовтня того ж року, їй виповнилося лише 11 років. Для середньовічної Європи це було вкрай нетиповим явищем – підліток та ще й дівчинка стала королевою. І хоча, за свідченнями хроністів, усе, що казала малолітня Ядвіга, було мудрим і не по роках зрілим, вона все одно не могла за уявленнями того часу сповна керувати державою.

 До коронації Ядвіга була заручена зі старшим від неї на чотири роки австрійцем Вільгельмом Габсбургом. Її одруження розбурхало неабиякі пристрасті в регіоні. За тогочасним канонічним правом, маючи угоду про заручини, шлюб вважали реальним, коли нареченій ви­повнилося 12 років, а нареченому – 14 і вони проживали разом. З одного боку – угода з Вільгельмом, яку підтримував князь Владислав Опольський, колишній намісник короля Людовіка в Перемиській, Львівській та Галицькій землях, з іншого – небажання краківської еліти бачити Габсбурга чоловіком Ядвіги. Шлюб призначили на 23 серпня 1385 року, але його зірвав князь литовський Ягайло, який 14 серпня підписав із поляками Кревську унію. Вибір верхівки Польського королівства впав на князя Ягайла, який після громадянської війни став одноосібним володарем Великого князівства Литовського. Це було не перше породичання володарів двох держав. Першою дружиною Казимира III була Алдона Анна, донька великого литовського князя Гедиміна, Ягайлового діда. Сам Ягайло був видним нареченим, за нього сперечалися сусідні володарі. Відомо, що у 1384 році його розглядали як майбутнього чоловіка Софії, доньки московського князя Дмітрія Івановіча (знаного як Дмітрій Донской), який прагнув у такий спосіб знайти підтримку Великого князівства Литовського в боротьбі з Золотою Ордою. Своєю чергою, литовська сторона потребувала допомоги в протистоянні з Тевтонським орденом, яку їй могло надати лише Польське королівство.

Шлюбові Ядвіги та Ягайла, хай як дивно, не стало на перешкоді навіть одне з положень угоди про заручини малолітньої Ядвіги з Вільгельмом, за яким сторона, що зриває заручини, мала виплатити 200 тис. флоринів компенсації. На той час це дуже велика сума. Для прикладу, в середині XV стрічча доходи Польського королівства не перевищували 125–130 тис. флоринів на рік. Тому, укладаючи цю угоду, представники Вільгельма вважали, що така сума відступних буде непосильною для Ядвіги.

Певною історичною компенсацією для Габсбургів стане те, що кілька польських королів із династії Ягеллонів упродовж XV–XVI ст. братимуть за дружин представниць цієї родини, а правнук Ягайла Сигізмунд II Август зробить це двічі.

Пошук виходу

Ситуація довкола розлогого Литовського князівства була неспокійною. Велике поліетнічне утворення, побудоване на уламках удільних князівств на білоруських і українських землях, де більшість населення сповідувало православ’я, не могло почувати себе спокійним в оточенні войовничих сусідів. Адже маючи Тевтонський орден на заході та Московське князівство й Золоту Орду на сході й південному сході, литовцям не варто було сподіватися на спокійне життя. Всередині самого князівства владі молодого володаря опонував великий клан Гедиміновичів (представників чоловічої статі на той час якраз там не бракувало), які не бажали коритися. Саме династія Гедиміновичів була чи не останньою нехристиянською панівною династією в тогочасній Європі (поза Піренейським півостровом), тоді як більшість підданих молодого великого князя вже давно не сповідували язични­цьких ритуалів, чимало представників князівського роду на той час уже були охрещені. Маючи на заході такого войовничого сусіда, як Тевтонський орден, головне пропагандистське завдання якого – навернути до християнської віри, верхівка Великого князівства Литовського змушена була серйозно підходити до питання релігії.

Власне, як припускають дослідники, Ягайла охрестили за православним обрядом, адже його матір’ю була княжна Юліанна, донька тверського князя Алєксандра й Анастасії. Ос­тан­ня – донька галицького князя Юрія I Львовича й Еуфемії, сестри Владислава I Локетка, батька Казимира III. Хитросплетіння генеалогічних зв’язків у цій частині Європі вкотре перетиналося в несподіваний спосіб.

Персонально-­­державна унія

Окрім завдання вибору чоловіка для Ядвіги польська верхівка зі своїм лідером краківським воєводою Спитком із Мельштина ставили перед собою мету опанувати землями Руського королівства, які на той час були під владою Угорщини та Великого князівства Литовського. Не останнє місце займала і справа контролю над торгівлею в Центрально-Схід­­ній Європі. Ад­­же найбільший зиск міг отримати той, кому належали українські землі, через які проходили основні торгові шляхи між Чорним та Балтійським морями.

І чи не найважливішим чинником, який безпосередньо стосується нашої історії, було те, що обидві сторони вважали за доречне припинити збройну боротьбу за спадщину Руського королівства, яка тривала з 1340-х років і сильно виснажувала їх. Отже, потрібен був компроміс і взаємна допомога, щоб протистояти зовнішнім загрозам. Питання про шлюб малолітньої королеви стало справою великих міждержавних інтересів у всьому регіоні. Саме тому в місті Крево 14 серпня 1385 року перед одруженням Ягайло видав документ, який пізніше історіографічна традиція назвала Кревською унією.

Із правничого боку Кревська унія – це персональна унія між Польським королівством і Великим князівством Литовсь­ким. Стратегічною метою було об’єднати дві держави в одну, чого, втім, на практиці так і не відбулося. Адже до кінця існування Речі Посполитої обох народів Велике князівство Литовське мало своє окреме військо й скарбницю. Навіть після того, як Ягайло став польським королем, він залишався і великим князем литовським, де мав усю повноту влади.

Передумовою одруження з Ядвігою для Ягайла було охрещення за латинським обрядом, охрещення Литви (тут в основному йшлося про власне литовське населення, яке сповідувало язичництво). Ягайла перед коронацією охрестили, й він узяв ім’я Владислав. Його хресним батьком був князь Владислав Опольський. Хресною ма­тір’ю – Ядвіга Пілецька, сестра краківського воєводи Спитка й мати третьої дружини Ягайла Ельжбети Грановської.
Важливою умовою для польської сторони стало зобов’язання Ягайла відвоювати всі землі, які втратило Польське королівство. Цей пункт виразно свідчить про напрям майбутніх військових кампаній, які мали бути спрямовані на північ, проти Тевтонського ордену, щоб повернути Помор’я. Литовська сторона зобов’язувалася звільнити по­льських полонених, захоплених під час останніх наїздів литовського війська на польські землі.

Територія в обмін на одруження

Найбільш дискусійним вияви­­вся прикінцевий пункт угоди, в якому Ягайло обіцяв «землі свої литовські й руські на вічні часи до корони Королівства Польського приєднати». Українські землі на той час були поділені так: до складу Великого князівства Литовського входили сучасна Волинь, Київщи­­на, Сіверщина; Польському королівству ще з часів Казимира III належала Сяноцька земля; а Львівська, Перемиська й Галицька землі перебували під владою угорських намісників. Подільське князівство, яким володіли брати Корятовичі, на той час залежало від Угорського королівства. Отже, обіцянка приєднати величезну територію в обмін на одруження й коронацію була ключовою в подальших відносинах між двома державами. Головним політичним і економічним аспектом став контроль над землями колишнього Руського королівства.

Поступово це положення Кревського акта почало набирати змісту. Військовий похід на Русь, який у 1387 році очолила Ядвіга, призвів до вигнання угорських намісників і підпорядкування їй Львівської землі. Через рік її включили спочатку до особистих володінь Ядвіги і Ягайла, а вже потім приєднали до Польського королівства. Протягом 1387–1391 років більшість удільних князів Великого князівства Литовського склали присягу на вірність Ягайлові, який для них залишався господарем. Після одруження своїм намісником у Литві він визначив свого брата Скиргайла, котрого 1392 року замінив Вітовт, який прагнув підпорядкувати собі всю владу в князівстві. Спочатку Вітовт вигнав братів Корятовичів із Поділля. Наприкінці 1394-го його військо оволоділо Кам’ян­цем. Однак сподівання князя отримати цю територію не виправдалися. Західна частина Поділля з Кам’янцем дісталася одному з ініціаторів Кревської унії краківському воєводі Спиткові з Мельштина, який отримав її на правах удільного князя. Подальша політика Вітовта була спрямована на утвердження влади в Північному Причорномор’ї, куди він у 1397–1398 роках здійснив низку вдалих походів. Утім, його загарбницькі плани скоригувала нищівна поразка вліт­­ку 1399 -го  в битві на Ворсклі з військами хана Едигея. Ця подія збіглася в часі зі смертю Ядвіги, яка формально розірвала угоду, укладену в Креві. Одначе, як показує подальший розвиток подій, Ягайло й надалі виконував її положення.

Наступна угода від 1401 року, яку в історіографії називають Віленсько-Радомською, мала на меті впорядкувати стосунки між Ягайлом і Вітовтом. Вітовт із литовськими боярами визнали зверхність Ягайла й Польського королівства. Своєю чергою, Вітовт отримав у пожиттєве володіння Велике князівство Литовське й право йменуватися великим князем литовським, а Ягайло зберігав зверхність над князівством як найвищий володар Литви.

В орбіті західної цивілізації

Кревська унія стала початком того процесу, який призвів до закріплення поділу українських земель між двома державними утвореннями. Цей поділ тривав аж до 1569 року, коли на сеймі в Любліні вольовим рішенням останнього Ягеллона на польському престолі Сигізмунда II Августа до Польського королівства приєднано Волинське, Брацлавське і Київське воєводства. З часу укладання угоди в Креві вплив Польського королівства на Велике князівство Литовське став очевидним. Опосередковано до цього процесу долучилися й українські землі (Волинь і Київщина), які входили до складу князівства. Галичина, що з середини XIV століття потрапила до складу Польського королівства, швид­­ше пристала на західні норми, ніж та частина, що опинилася в складі Великого князівства Литовського, тож Волинь і Київщина мусили наздоганяти своїх після 1569 року (утворення Речі Посполитої). На Галичині вже від 1434 року місцева шляхта була зрівняна в правах із польською, й на цю територію поширилося польське право. Тому Кревська унія, хоч би якою дивною вона здавалася через 625 років, включила українську історію в орбіту західної цивілізації.
Ягайлові випала честь стати творцем так званого Ягеллонського світу (Pax Jagiellonica). Династія, яку він започаткував, панувала на території Центрально-Східної Європи впродовж XV і більшої частини XVI сторіч представники якої ставали не лише польськими, а й угорськими і чеськими королями. Певним ідеалістичним відображенням Ягеллонського світу може слугувати напис на пам’ятнику королеві Владиславу II Ягайлу, виготовленому для польського павільйону всесвітньої торговельної виставки у Нью-Йорку в 1939 році і встановленому після Другої світої війни в Центральному парку: «Творцеві першого вільного союзу народів Центрально-Східної Європи».

Брак чоловічих нащадків у середньовічній Європі призводив до кардинальних змін. Позиція еліт часто спонукала обирати нового володаря з іншої династії, що впливало на подальший перебіг подій. Хто знає, якою була б історія України, якби останні володарі Ру­ського королівства Андрій II із Левом II і Юрій-Болеслав Тройденович мали нащадків-чолові­ків? І чи тоді Польське королівство не шукало б союзу з Руським? Але про це можна лише здогадуватися.

НА РУЇНАХ СЛАВИ. Крево у 1877 р. (нині територія Білорусі)

КОРОЛЬ-КНЯЗЬ. Після того як Владислав ІІ Ягайло став польським королем, він і далі залишався великим князем литовським

[2071]

 
МІЖ ІНШИМ

У Данії в 1375 році після смерті короля Вальдемара єдиною спадкоємицею залишилася його донька Маргарета, але її не проголосили королевою. Формально володарем обрали її малолітнього сина Олафа, який також був спадкоємцем норвезької корони. 1397 року за ініціативи Маргарети проголошено Кальмарську унію, яка мала на меті поєднати Данію, Норвегію та Швецію.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено