Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 листопада, 2011   ▪   Ярослав Файзулін   ▪   Версія для друку

Кривавий Базар

21 листопада 1921 року більшовики зупинили Другий зимовий похід Армії УНР, який мав стати сигналом для загальної боротьби проти радянської влади
Матеріал друкованого видання
№ 48 (213)
від 24 листопада, 2011
Кривавий Базар

 Але з цілком об’єктивних причин він зазнав невдачі.

МІЖ МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ

Підготовка до Другого зимового походу розпочалась у лютому – березні 1921-го зі створення в Польщі Партизансько-повстанського штабу. Цей орган мав об’єднати під своїм керівництвом усі загони опору в Україні й підготувати загальне повстання. Його лідером Симон Петлюра, який на той час керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі, призначив Юрія Тютюнника. Створення цього центру відбувалося за повної підтримки польського Генштабу та його начальника Тадеуша Розвадовського.

Упродовж весни 1921 року він перебував у Тарнуві, а в червні переїхав до Львова. Тютюнник із родиною, та ще кілька його співробітників жили в готелі «Європейський», де мали помешкання й офіцери польської розвідки. До штабу прибували представники українських повстанських організацій і зв’язківці від партизанських загонів, які отримували агітаційну літературу, спеціальні інструкції та кошти. Для організації опору Тютюнник направляв в Україну старшин і вояків із польських таборів у Ланцуті, Каліші, Александрові-Куявському.

«У травні до табору завітав генерал-хорунжий Юрко Тютюнник і на таємних зборах висловився, що незабаром ми знову опинимося на рідній землі, – писав у спогадах, які ввійшли до збірника «За державність» 1932 року, сотник Армії УНР Петро Ващенко. – Цей, останній уже, похід буде походом слави й перемоги нашої лицарської армії. Кожному старшині і козакові було зрозуміло, що мову мовиться про загальне повстання, бо говорив про це генерал Тютюнник, який здобув собі голосної слави під час походів у запілля ворога».

Початися він мав у травні – червні 1921-го, та польські союзники не виконали обіцянок: не випустили з таборів інтернованих 5 тис. українських вояків і не забезпечили їх зброєю. «В половині травня Петлюра заявив, що треба почекати. Десь і щось нібито ще не було готове, – стверджував Юрко Тютюнник у памфлеті «З поляками проти Вкраїни», який вийшов у Держвидаві УСРР 1924 року – Петлюра, власне, посилався на несприятливу міжнародню ситуацію і на те, що в Польщі напевне стане до влади новий кабінет, який більше допоможе повстанню, ніж нинішній». Зауважмо, що підтримуючи повстанський рух в Україні, Варшава її інтересами надто не переймалася. Вона була дужче зацікавлена в активізації розвідувальної та диверсійної діяльності на теренах УСРР і, можливо, сподівалася на територіальні поступки з боку уряду УСРР в обмін на нейтралітет Польщі.

Читайте також: Знаряддя провокації

НАЗУСТРІЧ ДОЛІ

Улітку 1921 року загальна ситуація в республіці змінилася не на користь антибільшовицького походу. Київська ЧК вийшла на слід Центрального українського повстанського комітету («ЦУПКом»). Сформований національно свідомою інтелігенцією, він мав зв’язки з повстанським штабом у Львові й розгалужену мережу підпільних організацій по всій Україні. У червні – липні одночасно в Києві та Ірпені відбулась операція із захоплення його керівників. Ті почали свідчити, що призвело до викриття закордонного штабу, ліквідації Української військової організації при Другій київській школі «червоних старшин», підпільної групи в дислокованому в Умані 402-му стрілецькому полку, більшості місцевих підпільних організацій. 28 серпня 1921-го колегія Київської ЧК оголосила вирок 130 особам, які проходили за справою «ЦУПКому». 45 із них були засуджені до розстрілу.

У вересні 1921 року до Партизансько-повстанського штабу під виглядом посланця Єлисаветградського повстанського комітету пробрався чекіст Сергій Даниленко («Карін»), який зустрівся з його найвпливовішими співробітниками. Від них агент дістав докладну інформацію про штабну роботу, організацію підпільної мережі в Україні, план загального повстання тощо. Все це він детально описав у своєму звіті для Київської ЧК.

Повстанський рух в Україні було дезорганізовано. Частина отаманів і рядових повстанців, зневірившись у перспективі боротьби, припинили збройний опір радянській владі. Через голод, що починав лютувати на Півдні України, селяни відмовлялися від активної підтримки повстанських загонів. У цих умовах штаб продовжував підготовку загального антибільшовицького виступу. В серпні – вересні 1921-го відбулося кілька нарад за участю вищого військового командування України й Польщі. Польські офіцери вказували, що ситуація в Україні змінилася не на краще для проведення військового походу. Однак Тютюнник наполягав на протилежному. Дезінформований оптимістичними повідомленнями розвідників та перебіжчиків з України, він вірив, що перехід туди навіть невеликого військового відділу спричинить масштабне повстання й повалення радянської влади.

Значні надії на збройну кампанію покладав і Симон Петлюра. «Загальний стан нашої державності в умовинах а) дозрілої вже ненависті народу нашого до окупаційної влади на Україні, б) перебування уряду та армії нашої на інтернації в Польщі і Румунії і в) несприяючих для нашої справи обставин міжнародного характеру – вимагають як з мого, так і з боку уряду заходів для підживлення боротьби народу нашого за власну державність», – писав Петлюра в листі Тютюнникові 17 жовтня 1921-го.

Читайте також: Хто ваші батьки, отамани?

У ЛИЧАКАХ ПРОТИ БІЛЬШОВИЗМУ

Наприкінці жовтня з польських таборів у прикордонні села було таємно переправлено понад тисячу старшин і козаків. Офіційно їх везли на лісові роботи, насправді ж для участі в Другому зимовому поході. На Поліссі відбувалося формування Волинської та Подільської груп Повстанської армії. На станції Моквин, імітувавши пограбування польського військового складу, перша з них отримала зброю. Вочевидь, «грабунок» потрібен був офіційній Варшаві, щоб уряд УСРР не звинуватив її в підтримці антибільшовицьких загонів. Та одержаної зброї вистачило лише половині вояків, решта мусили йти в похід без неї. Ще гірше було з амуніцією.

«Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання, – зауважує командувач Повстанської армії Юрко Тютюнник у рапорті до головного отамана від 2 листопада. – Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий».

О другій годині 4 листопада 1921-го повстанський відділ на чолі з Юрком Тютюнником перейшов польсько-радянський кордон. Оминувши лісовою доріжкою застави обабіч нього, повстанці вийшли на село Майдан-Голишевський (нині Олевський район Житомирщини). Без жодного пострілу зайняли його й роззброїли 1-шу роту 196-го прикордонного батальйону, далі стратили голову ЧК й кількох комуністів, які розстрілювали місцевих селян. Після переходу кордону та під час просування в напрямку Коростеня група не мала значних сутичок із червоними. В кожному селі учасники рейду влаштовували збори селян, закликали їх до повстання. Населення співчутливо ставилося до них і без будь-яких заперечень постачало продовольство, фураж, надавало засоби пересування. В деяких селах до загонів приставала місцева молодь.

Перші бої зав’язалися на підступах до Коростеня, а потім і власне за нього. Більшовики через своїх таємних агентів довідалися про повстанські плани здобути місто, а тому вся околиця була густо обсаджена червоноармійськими військами. Наступ повстанці проводили двома відділами, які очолювали підполковник Леонід Ступницький та Юрко Тютюнник. Їм вдалося на певний час заволодіти Коростенем. Та коли в бій включилися більшовицькі резерви, що перебували у вагонах на станції, та два червоні панцерники, довелося відступити.

Після бою за Коростень повстанців постійно переслідували загони 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського. Та ще більше допікали погодні умови. «Вже другий день падає сніг. Тисне мороз, а хлопці босі. Уже й ті, що були взуті, стали босими. Вояки окутують босі ноги онучами, обв’язують шнурками і так марширують на виправи, стежі, ідуть приступом на багнети. Шляхи завівало, а щоб можливо було пройти, дорогу спочатку пробивали кіньми. Козаки на 25% без плащів, покривалися коцами і мішками. 50% без чобіт; ноги були загорнуті в ганчірки та мішки», – згадував у спогадах сотник Армії УНР Гриць Рогозний.

Читайте також:Їх звали Чорні Шлики

РОЗПРАВА

Вранці 17 листопада під Малими Миньками повстанську колону атакували вершники Котовського, а згодом оточили її з усіх боків. «Перший натиск ворога стримано завдяки гранатам, – згадував той-таки Гриць Рогозний. – Ворожа кіннота розширює на короткий час своє коло, щоб таким чином зменшити свої втрати, і лише тоді, коли постріли з боку повстанців почали рідшати через брак набоїв, поновлює тиск, кидаючися в атаку під прикриттям своїх скорострільних тачанок. Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня». Щоб не потрапити в полон, повстанці вбивали себе. Так учинили колишній міністр морських справ Михайло Білинський, хорунжий Сікорський, начальник постачання Хоха.

Подібну картину під Малими Миньками описує і хорунжий 3-ї стрілецької дивізії Спартак: «Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас […]. Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під’їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками». Урятуватися вдалося лише тим, хто був у голові колони: штабу, кінній сотні й тяжкопораненим на передніх підводах. Вирвавшись із кільця, вони рушили до польського кордону.

На ніч бранців під конвоєм перевели до місцевої церкви, де Котовський у присутності кількох комісарів проводив допит. Полонених змусили заповнити анкети із запитаннями про місце народження, родину, освіту, службу в армії тощо. Наступного дня близько 14:00 їх вивели на вулицю й вишикували в шеренгу. Комдив з Іллею Гаркавим розпочали перевірку документів. «Котовський заявив, щоб, хто служив у Червоній армії, – вийшли вперед, – згадував той-таки хорунжий Спартак. – Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти, коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що «там тебя зрозуміють». Гаркавий, коли до нього звертались по-українськи, питав, чи давно він став українцем, і теж відправляв на розстріл».

Напередодні розстрілу за день і ніч у балці під Базаром була викопана зігнаними з околиці селянами велика й глибока могила – 70 кроків завдовжки й чотири – завширшки. Місце розправи було оточено кордоном червоноармійців – вони розганяли людей, які на звістку про розстріл стягалися з навколишніх сіл і хуторів

Базарські околиці були переповнені військами, які пильнували, щоб не почалися заворушення.

21 листопада першу партію засуджених, яких два дні протримали в церкві, вишикували перед ровом. Їм запропонували покаятись і перейти до Червоної армії. По хвилинній мовчанці почувся голос бійця Степана Щербака: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить». Вояки, які почали співати «Ще не вмерла Україна», падали в могилу, підкошені кулеметами. Розстріл тривав усю ніч. Із церкви засуджених виводили партіями по 25 осіб не за списком, а почергово. Ті, що виходили, прощалися з тими, хто залишався.

Вісьмох керівників Другого зимового походу, які потрапили в полон до червоноармійців, для додаткових допитів переправили в Особливий відділ ЧК в Києві. 22 січня 1922-го судова колегія винесла їм смертний вирок, але згодом керівник ВУЧК Василь Манцев призупинив його виконання: заарештованих мали ще допитати про їхні зв’язки з червоноармійцями. Та з’ясувалося, що з вісьмох засуджених живі лише Іван Ващенко та Євген Копац. Усі інші «померли від хвороб» у слідчій тюрмі, а троє – навіть до винесення вироку. Згодом і тих двох розстріляли. 

ДОВІДКА

1376 нападів збройних груп на населені пункти, 259 – на органи влади, 342 – на продовольчі й промислові установи та об’єкти зареєструвала ВУЧК 1921 року. За цей час було вбито 3785, поранено 745, захоплено в полон 1475 повстанців. 1694 українські урядовці емігрували до Польщі після окупації УНР більшовиками.За межами України опинилися вісім із 11 прем’єр-міністрів вітчизняних урядів, 117 із 158 міністрів та їхніх заступників

Читайте також: Друге нашестя


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено