Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 квітня, 2010   ▪   Дмитро Калинчук   ▪   Версія для друку

Тактика випаленої землі

Червоних партизанів в Україні боялися часом більше, ніж німецької армії
Матеріал друкованого видання
№ 14 (127)
від 9 квітня, 2010
Тактика випаленої землі
ФОТО: УКРІНФОРМ

Я обожнюю радянську стріч­­ку «Обратной дороґі нєт». Чудовий динамічний мелодраматичний партизанський бойовик псує одна деталь: реальні партизани, з якими мене зводила доля, називали його красивою казочкою. Розповіді ветеранів-партизанів чомусь більше нагадують заборонений на батьківщині білоруський фільм Андрія Кудіненка «Окупація. Містерії» (2003).

Командос із Москви

В українській історичній дискусії спостерігається справж­ній парадокс. Імперці-сталі­ністи й їхні прибічники, паплюжачи пам’ять Української повстанської армії, не поспішають протиставляти їй героїзм червоних партизанів. Чому? А тому, що на світ Божий одразу ж вилізуть «нечисленні диверсії на залізницях, напади на приватні господарства, спален­­ня врожаїв, дезорганізація лісової служби […] Значною мірою вони зруйнували господарське життя селян». Так описали діяльність червоних месників їхні тодішні союзники – польські партизани Волині. Лаврентій Берія звітував Сталіну: «Особовий склад [парти­­занського загону Олександра] Сабурова [тут і далі див. Довідку] займається гульбою, пияцтвом, тероризує і грабує місцеве населення, у тому числі навіть родичів своїх вояків». Коли мова заходить про партизанів, пригадуються пущені під укіс ешелони. Проте на початку війни партизани залишалися в німецькому тилу з іншою метою – аби впроваджувати тактику «випаленої землі». Знаменита промова Сталіна від 3 липня 1941 року чітко визначала завдання партизанів. Безпосередні ж коман­дири конкретизували: «підпалення лісових масивів, що примикають до комунікаційних мереж противника та хлібних полів […] Перед найбільш сміливою й рішучою частиною цієї агентури поставити завдання: підпал майна, а при можливості – фізичне знищення пособників німецького фашизму».

На інше партизани фізично були нездатні: ані руйнувати залізниці, ані вести бої з підрозділами вермахту й СС – бракувало вибухівки та набоїв. У тил їх закидали поспіхом. Доходило до анекдотичних ситуацій: «Перекинуто загін партизанів у 100–150 осіб, створений у Харкові. Його завдання – пройти в Бессарабію. Мап нема, провідника нема, кулеметів нема, тільки ½ мають гвинтівки, інші – малого калібру револьвери. Вдягнені в міський одяг, шкіряні пальто», – читаємо в одному з найхарактерніших звітів. На Черкащину та Полтавщину закидали сибіряків, які українською двох слів не в’язали. А за лінією фронту виявлялося, що місцеве населення партизанам аж ніяк не раділо, натомість набрані з числа тамтешніх – тікали додому: «З приходом німецьких загарбників до м. Червоноармійськ, більшість партизанів, зокрема й деякі комуністи, зареєструвавшись у німецькій комендатурі, лишилися працювати на транспорті й відмовилися від партизанської боротьби».

У боротьбі з... конюшиною

Це не бандерівська Західна. Все це відбувалося у Східній Україні. Після майже блискавичного відступу Червоної армії багато хто всерйоз вирішив, що комунізму приходить край. Після Голодомору 1933-го, роботи в колгоспі за 448 трудо­днів на рік (1 трудодень – 1,85 кг жита) та 7-денного робочого тижня по більшовиках не сумували. «За фактичної окупації багато людей вважали, що до минулого повороту немає, а значить пішли по так званому шляху пристосуватися, пережити, – нотував Сидір Ковпак. Крім цього, партизанів чекало неабияке диво – на землях, окупованих німцями, майже не було власне німців. «Від Брянських лісів до Сарн по районних центрах було хіба що по 3–5 німців, проте дуже багато місцевих поліцейських», – бідкався представник КП(б)У в загоні Ковпака Іван Сиромолотний. Єдина влада по селах – загони поліцаїв. Для боротьби з партизанами німці не часто посилали з’єднання вермахту й СС – їх потребував фронт.

Приходячи до сіл, «народні месники» зразу ж починали виконувати накази партії та уряду: «Знищено: спиртозаво­дів – 2, коноплезаводів – 1, свино­­фер­ма – 1 (100 голів свиней), залізничний ешелон – 1, 2 паротяги і 3 вагони. Спалено: 4 склади зі збіжжям та 14 скирт необмолоченого хліба (400 т), 12 скирт конюшини (близько 50 т)», – «переможний» звіт Сабурова. Місцевому населенню такі акції загрожували голодом. Окремі села для оборони від партизанів побудували ДЗОТи.

Виконувати безперечно бруд­­­ну й невдячну роботу міг далеко не кожен. Частіше за все для цього треба було стати або фанатиком, або покидьком. Тож не дивно, що протягом 1941–1942 років партизанські загони швидко танули. З серп­­ня 1941‑го по березень 1942-го НКВС УРСР сформував 1874 партизанські загони й заслав у тил понад 30 тис. людей. А вже на 1 травня 1942 року НКВС ­звітував про наявність 37 загонів із 1918 учасниками. На Дніпропетровщині з підготовлених 4418 партизанів та підпільників до 1943 року не лишилося жодного. Статистика доводить – більшість партизанів або розбіглися після першої ж сутички з поліцаями, або розійшлися по домівках самі.

Натомість решта... «Винятковою жорстокістю відзначали­­ся партизани Федорова [Чер­­нігівщина], – занотував письменник Микола Шеремет, якого прислали з Москви для прославляння героїчних партизанських чинів, – я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги й на аркані конем тягли по лісу, обливали гарячим чаєм, різали статеві органи…» Не відставали й загони Сабурова: «знищено родин зрадників із вилученням майна – 39», або «розстріляно старост, поліцейських, відповідальних станційних працівників та інших зрадників – 10». Особливо цікавий пункт – «інших зрадників».

Жорстокими були партизани й із німцями: «Після всіх розмов я розподілив німців по ротах: там їх били до смерті, а тоді закопали», – визнав Григорій Балицький, похований тепер у Пантеоні вічної слави в Кіровограді. Бували, щоправда, неприємності в бойовій роботі. Деякі помилки не вдавалося сховати від командування. «Ваша розвідка 50 осіб [на] початку грудня за р. Горинь знищила 48 мирних мешканців», – лютував начальник Українсько­­го штабу партизанського ру­­ху (УШПР) майор ДБ Тимофій Строкач у листі до командирів Волинського партизанського з’єднання імені Лєніна. Жертвами партизанів ставали цілі села. Ось ще одне свідчення: «Червоні напали на село вночі 19 грудня 1943 року. До ранку його майже знищили. Почали з південного боку. Вбивали всіх, кого бачили. Першими вбили Марчика Степана і його сусідку Матрону з восьмирічною донькою… В підсумку протягом тієї кривавої ночі без вини загинуло 50 людей», – ідеться про село Ляховичі Любешівського району Волинської області, знищене партизанами разом із мешканцями.

«Чоловіча робота»

1942 року партизани опанували тільки двома областями України – Сумською та Чернігівською. Загони не віддалялися від фронту й діяли як групи спецназу, які плюндрували незахищені тили вермахту. Єдиним джерелом боєприпасів для партизанів були поставки з «великої землі». Харчі ж добували в населення. Ось як описував «обов’язкові поставки або добровільні збори» місцевих мешканців безпосередній свідок: «Бійці розвідки, вдираючись до населеного пункту, не забувають стягнути ручний чи кишеньковий годинник у колгоспника, доводячи йому, що «ти не воюєш і він тобі ні до чого, а нам без годинника ніяк не можна обійтися»… До березня 1943 року існувала в загоні так звана Ісусівська кіннота, де бійці без сідел верхи роз’їжджали на конях, брали їх у селян, а в наступному селі конячину продавали колгоспникові за кабана», – розповідав політрук Ковпака Мінаєв. У партизанських звітах та наказах УШПР часто трапляється слово «мародерство».

Після війни легендарний партизанський ватажок-чекіст Дмітрій Мєдвєдєв розповів таке: «Коли я спілкувався з Шитовим та Івановим про те, що їхні бійці займаються бандитизмом та грабунками, не кажучи вже про пиятику, й вимагав навести лад, дисципліну, колишній комісар батальйону Шитов сказав мені: «Ви що, хочете, аби нас у першому ж бою вбили наші ж партизани?» Вони боялися своїх партизанів». Товариші не залишилися в боргу перед Мєдвєдєвим. Ось що про його загін написав Григорій Балицький: «Підійшов тов. Мєдвєдєв зі своїм загоном… Майже весь день пили. В Мєдвєдєва самогонки до чорта, в нього є свій апарат». Комісари скаржилися Строкачу: «Тов. Коротков виявився класичним алкоголіком, й агентурну роботу він замінив на пошуки самогону». Або таке: «Дуже багато випадків, коли розвідрота обстрілює своїх розвідників, не питаючи пароля і не відповідаючи на пароль, бо в п’яному вигляді сприйняли одне одного за поліцейських. Були випадки, коли через п’яну розвідку збивалися зі шляху й тинялися кілька діб». Пиячили не тільки рядові бійці: «Ковпака всі бояться як вогню – бо як вип’є, може кого завгодно відшмагати канчуком».

А що за пиятика без дівчат? «Кожен командир підрозділу або політрук жениться байдуже на кому, не звертаючи уваги на те, що він одружений і має дітей», – обурювався вищезгаданий Мінаєв. Та на всіх «дружин» явно не вистачало. «В селі Дубівці під Тернополем зґвалтували жінку у віці 40–45 років. У селі Верхобуж, під Бродами, старшина Мезенцев намагався зґвалтувати дівчину. Вона відмовила. Тоді він, Мезенцев, узяв дівчину та її 65-річну матір, вивів на вулицю й під страхом зброї вимагав їхньої згоди. Поставив до стінки й стріляв з автомата над головами». З такими звичками та вдачею партизанські командири були приречені на конфлікти. «Грабчак не здатен підняти такий вантаж і звертається до Ковпака за возами, а той скаженіє, що він зустрічає і облаштовує майданчик, а вантажі йдуть не його з’єднанню», – занотував 1-й секретар Рівненського підпільного обкому КП(б)У В. Бегма. «Льотчики частини Ґрізодубової й ін. відмовляються здійснювати у Вас посадку, бо бояться, що Ви їх залишите в загоні як «заручників», – інформував своїх підлеглих голова штабу Строкач. «Усі партизанські з’єднання України зосереджені разом, а діють поодинці. Сваряться, ніякої взаємодії, ні дисципліни, ні узгодженості», – ремствував керівник партизанської кавалерії Наумов.

На квітень 1944 року кількість усіх українських партизанів становила 12 600 осіб. Чисельність УПА навіть запеклі вороги оцінюють як учетверо більшу. До складу партизанських загонів входили фанатично віддані компартії місцеві комуністи й комсомольці, потім солдати й офіцери Червоної армії та НКВС («окруженці» й прислані з «великої землі»), а на третьому місці – колишні поліцаї та бійці «національних батальйонів» (створених німцями з репресованих совєтами національних меншин). Після поразок німців під Москвою та Сталінградом для колишніх радянських громадян на окупованих теренах стало очевидно – більшовизм повертається. Тож усі, хто вже був помічений у співпраці з ворогом, кинувся спокутувати провину. З такими кадрами не дивно, що в п’яти найбільших українських партизанських загонах власне українці становили лише 46% складу. Частка ж українців серед УСІХ радянських партизанів – 5,9% проти 52,9% – росіян. «Ломов [комісар] ставить мені запитання: «Ви українець?» Я відповів: «Так, українець». Ломов відповідає: «Дивно, що ви в партизанах, усі українці – наволоч, зрадники». Що мені лишалося сказати цьому дурню-комісару? Далі Ломов питає: «У вас багато євреїв у загоні?» Я йому відповів, що багато. Ломов веде розмову далі: «У мене, мовляв, жодного єврея – вони ж не вояки, боягузи», – не міг приховати роздратування українець із діда-прадіда Балицький.

«Усе Полісся повністю звільнене від німців, величезна територія від Сарн до Бугу поділена між УПА і з’єднаннями українських партизанів… Економічне становище районів, контрольованих УПА, більш щасливе ніж у радянських районах, населення живе заможніше й менш пограбоване», – Сидір Ковпак. Ще різкіше висловився П. Миронов, комісар Кам’янець-По­діль­­сь­кого партизанського з’єднання ім. Жукова: «Приму­сове вилучення худоби, майна і вбивство чоловічого населення – все це відштовхувало населення Західної України від нас […] У багатьох областях Західної України націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити й збирати всілякі поставки, податки тощо. Ми ж своєю поведінкою давали підґрунтя агітаторам націоналістів».


На фото: КОВПАК ЗІ СВИТОЮ. Хоч його з’єднанню вдалось пройти всю Україну, реально ковпаківці контролювали дві області


Граючи цифрами

У 1943 році втрати «народних месників» суттєво поменшали. Населення розчарувалося в німцях, проте зрозуміло, що необхідно співпрацювати з партизанами – інакше невдовзі свої мотиви довелося б пояснювати в НКВС. Та головне – партизани переключилися від неефективного паління врожаїв та відстрілу поліцаїв на залізничні диверсії. У липні 1943 року розпочалася операція «Рейкова війна». Втім, перекрити рух потягів в Україні партизанам не вдалося. Перерви руху потягів через вибухи становили лише 24% кількості всіх перерв. Чимало підірваних партизанами колій німці навіть не поновлювали – не мали потреби. Пізніше це вже був клопіт радянських залізничників. Набагато ефективнішими були аварії потягів, особливо якщо нищили паротяг. Вони дали близько 60% усіх затримок на залізницях. Наприкінці війни партизани відзвітували про знищення 18 000 ешелонів. Наскільки правдива ця цифра – судити важко. «На рахунку в них [партизанів сусіднього з’єднання] перебувають сотні ешелонів, що йдуть під укіс, але наші розвідники й ми не бачили ніяких залишків та слідів цих ешелонів», – дивувався представник ЦК КП(б)У Іван Сиромолотний. «Є випадки звітів про аварії потягів, які агентурними даними й повідомленнями сусідніх загонів не підтверджуються», – Строкач.

Факти такі. Український штаб партизанського руху відзвітував про знищення на теренах України 486 000 ворогів, насамперед німців. Історики НДР оцінювали втрати гітлерівців на всіх окупованих теренах СРСР максимум у 500 000 осіб. Американський же дослідник Дж. Армстронг, який працював виключно з німецькими документами, втрати німців та поліцаїв від рук партизанів на всіх окупованих територіях СРСР оцінив у 45 000 осіб. Причому цю цифру доведеться розділити між червоними партизанами, Армією Крайовою, Армією Людовою й УПА. Така ось математика.[1778][1779]

 
ДОВІДКА

Дійові особи


Сидір Ковпак – командувач Сумського партизанського з’єднання.

Олександр Сабуров – командувач партизанського з’єднання, яке діяло в лісах від Житомирщини до Брянщини.

Олексій Федоров – командувач Чернігівсько-Волинського з’єднання.

Іван Федоров – начальник розвідки в з’єднанні Ковпака, пізніше – командувач 1-ї Української партизанської дивізії.

Іван Сиромолотний – представник ЦК КП(б)У в з’єднанні С. Ковпака.

Микола Шеремет – письменник, перебував у загонах О. Федорова і С. Ковпака.

Михайло Наумов – командир з’єднання українських кавалерійських партизанських загонів.

Григорій Балицький – командир загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з’єднання.

Антон Бринський – командувач партизанського з’єднання особливого призначення розвідуправління Генштабу РСЧА

 
Край партизанської «слави»


У 2009 році білоруською режисеркою Вольгою Нікалайчик представлено документальний фільм «Вызваленне» («Визволення»), в якому розповідається історія знищеного диверсійною групою партизанів 19 квітня 1943 року села Дражна в Мінській області (Стародорозький рйон). Мешканці села (зокрема 25 жінок, старих і дітей) були спалені у власних хатах на знак помсти за те, що в селі був загін самооборони. 2008 року в річницю події активісти білоруського «Меморіалу» біля села встановили хрест, що був невдовзі демонтований властями, а ініціатор акції Вячеслав Сівчик отримав адміністративний арешт на 15 діб за «несанкціоноване зібрання». У фільмі знято свідка акції, для якого незбагненним залишається питання, за які заслуги ініціатор екзекуції дожив життя з усіма почестями.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено