Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 квітня, 2010   ▪   Олександр Зінченко   ▪   Версія для друку

Ґудзики з Харкова

Український слід Катинської трагедії
Матеріал друкованого видання
№ 14 (127)
від 9 квітня, 2010
Ґудзики з Харкова
На фото: Анєля та Якуб Вайди перед війною

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські банди­­ти, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся са­­ма! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» – останню розмову батька й мами семирічний Адам підслухав випадково. «Я був страшенно злий на ба­­тька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила!?» – розповідав свою історію Адам Дибчинський. Поруч дослухалася нашої розмови йо­­го сестра Ева. Вони попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Через три дні в рідний їм Луцьк увійшли радянські війська. Через три місяці від капітана Дибчинського прийшов перший лист із табору НКВС у Старобільську. А навесні листи перестали надходити. Син досі не може собі пробачити: «Я не хотів їхати з ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання. Звідки я знав, що бачу його востаннє?!»

На фото: ВИМУШЕНІ СОЮЗНИКИ. Сталін та Сікорський домовляються про співпрацю. Доля арештованих офіцерів Сталіну «невідома». Грудень 1941 р.

Натрій замість хреста

7 червня 1969 року на стіл секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста поклали кілька аркушів. Грифи – «Тільки особисто. Цілком таємно». «УКДБ по Харківській області 2 червня 1969 року був отриманий сигнал про те, що в лісі, біля селища П’ятихатки, на віддалі приблизно 100 м від шосе Харків–Білгород на площі радіусом приблизно 50 м наявні численні провали ґрунту завглибшки до 70 см у вигляді прямокутників 3х6 і більше метрів. Один провал розритий на глибину 1 метра, де видно кістки й черепи людей. <…> Здійсненими заходами були встановлені учні 5–6 класів, що мешкають у сел. П’ятихатки, які брали участь у розкопках могили і знайшли там: обручку з ініціалами «А.К.» і датою 29.VI.24; золоті коронки зубів, ґудзики з зображеннями польського герба… Встановлено, що в зазначеному місці у 1940 році УНКВС по Харківській області була захоронена значна кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, рештки яких і були знайдені дітьми за випадкових обставин».

Між інстанціями почалося жваве листування. Ба більше: екстраординарність питання ви­­­магала зустрічі керівника Харківського КДБ особисто з головою КДБ СРСР – Юрієм Андроповим. У результаті наради був прийнятий план ліквідації «спецоб’єкта». Для конспірації робіт створили слідчий ізолятор зі штатом у 21 одну одиницю. В його розпоряджен­­ня передали чотири автомобілі: легковик «ГАЗ-69», самоскид, автоцистерну та вантажівку з буровою установкою, а ще… 13 тонн їдкого натрію. Не важко відтворити розрахунки гебістів – по одному кілограму реактиву на один кістяк, адже в 112 могилах було поховано близько 13 тис. розстріляних.

Про місцеве населення теж подумали: «Вважаємо за доцільне роз’яснити навколишньому населенню, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини в зазначеному місці провадили поховання без почестей розстріляних за дезертирство та інші злочини солдатів і офіцерів німецької та союзних із ними армій». Далі розпис суворого обліку копій: віддруковано чотири примірники (для КДБ СРСР та його харківського управління, ЦК КПУ і Радміну УРСР), чернетка знищена. Що це за таємниця, яку треба й через 25 років приховувати за допомогою вищих ступенів секретності, відвертої брехні та їдкого натрію?

Закатована Катинь

В одному з листів зі Старобільська капітан Дибчинський наполягав, щоб злощасну зброю від гріха подалі кинули в Стир, писав, що кохає, перепрошував за необережні слова й обіцяв швидко повернутися з полону… Але навесні 1940-го родину Дибчинських вислали. Спостережливий Адам іще вночі через вікно побачив, як до запасних шляхів Луцького вокзалу підігнали якийсь ешелон. Незабаром до них постукали енкаведисти: збирайтеся! Через кілька тижнів дороги їх висадили в безкрайому степу десь у Казахстані. Зв’язок із батьком перервався, а відтепер зникла надія його відновити.

13 квітня 1943 року для Дибчинських був звичайним днем. Звісток від батька не було вже більше двох років. На відміну від родини іншого польського капітана – Якуба Вайди. Через багато років його син Анджей стане режисером і зніме фільм «Катинь». День 13 квітня 1943 року Анджей Вайда пам’ятає докладно, як і всі, хто перебував в окупованій німцями Польщі. «Той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці: чи вже сьогодні прозвучить його прізвище, чи завтра? Чи прозвучить, чи ні?» – саме цю сцену свого фільму Вайда вважає найбільш особистою, бо його мама – Анєля – так само на вулиці дослухалася того радіоповідомлення.

«Зі Смоленська повідомляють, що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 тис. польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, в колишню радянську здравницю, що розташована за 16 км на захід від Смоленська, де й зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 м завдовжки і 16 м зав­­ширшки, в якій були зариті в 12 пластів 3 тис. трупів польських офіцерів. Вони лежали в повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, в усіх пістолетні рани в потилиці. Впізнання трупів не становитиме великих труднощів, оскільки вони перебувають у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед убитих – генерал Сморавінський із Любліна. Офіцери перебували спочатку в Козельську під Орлом, звідки в лютому–березні 1940 року їх перевезли у вагонах для худоби під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх усіх перебили». Від наступного дня в повідомленнях усе частіше звучала інша назва урочища Косогори – Катинь, спів­звучне польському й українському «кат», «катівня». Потім диктор читав довгий список закатованих.

«У тих списках було прізвище Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище, ім’я було іншим. Отже, чи був то наш батько, чи ні – в тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше, то це не її чоловік. Були вагання. Бо те все – як із неба впало! – згадує Анджей Вайда. – Що робилося по той бік радянського кордону – того ми не знали. Але в короткому часі зорієнтувалися, що цим разом німці не брешуть!» Зрештою, причина вагатися існувала. Німці звозили до Катині журналістів, лікарів і навіть робітників з усієї Європи. Віленський літератор Юзеф Мацкевич був серед них. На місці подій він інтуїтивно відчув, що щось тут не так. Із цим запитанням він підійшов до одного зі співробітників польського Червоного Хреста, який працював на ексгумації. «Насамперед – неточна циф­­ра!» – відповів той. Німецька пропаганда тоді обходила цей факт. Та в остаточному звіті було чітко сказано про 4 143 тіла, знайдених у семи могилах. Іще близько сотні лишилися лежати непорушно в найменшому, восьмому похованні. Тож у Катині знайшлися неповних 4,5 тис. А на широких просторах СРСР без вісті зникло близько 22–25 тис. польських військових. Де решта?

Брехня на крові

До кінця 1943 року Смоленськ визволили від гітлерівців, і в Катині почала працювати радянська комісія під керівництвом академіка Миколи Бурденка. СРСР іще в квітні звинуватив німців у брехні і знову наголосив: «Спе­­ціальна комісія перевірила й встановила на місці, що на 15-му кілометрі від м. Смоленська по Вітебському шосе в районі Катинського лісу, що також відомий як «Козьї Гори», за 200 м від шосе на південний захід у напрямку до Дніпра знаходяться могили, в яких зариті військовополонені поляки, розстріляні німецькими окупантами. <…> Загальна кількість трупів, за підрахунками медичних експертів, становить 11 тисяч». Але чому комісія Бурденка каже про 11 тисяч?! І знову ніхто нічого не розумів. Ті, хто дослухався до німецьких повідомлень, вважали, що в Катині лежать лише в’язні Козельського табору. Проте дехто припускав, що сюди на розстріли звозили поляків і з другого – Старобільського табору та з третього – в Осташкові біля Твері. Їм заперечували: в останньому перебували у великій кількості поліцейські, а жодного поліцейського мундира в Катині не знайшли. Натомість знайшли 1650 листів, 1640 листівок та 80 телеграм. Усі без винятку – з Козельськом в адресі. Й датами 1939–1940 років. Проте СРСР стояв на своїй позиції: у катинських розстрілах винні нацисти й навіть намагався ці звинувачення долучити до решти в Нюрнберзі.

Війна закінчилася. СРСР і Народна Польща вправлялися в обмінах населенням. У 1946-му Дибчинські поверталися, але не до рідного Луцька, а невідомо куди: кудись далі, на захід. І так само не знали, що з батьком. Анєля Вайда, хоч і не мала їхати кудись у невідоме, також не знала, що з її чоловіком. «Поволі почали вертатися всі… – згадує Анджей Вайда. –  Але мама тішилася оманою, мама померла в 1950-му й усе ще сподівалася, може, якесь диво станеться. Та дива не сталося. Значно пізніше я довідався, що решта таборів були винищені в інших місцях. І що мій батько був замордований у Харкові, в підвалах НКВС».

13 квітня 1990 року, рівно через 50 років після початку розстрілів та 47 років по тому, як поляки вперше почули зловісне повідомлення німецького радіо, СРСР офіційно визнав факт знищення польських військовослужбовців органами НКВС. З-під архівного пилу, як із попелу, почали з’являтися документи, листування між адміністрацією таборів та ГУЛАГом, списки етапів, звіти про те, скільки розстріляно того чи іншого дня. 24 квітня 1940 року до Харкова прибув ешелон із Старобільська. 260 осіб. Ночі вже були короткі. А треба ж устигнути за ніч. У середньому на одну людину витрачали 1 хвилину 48 секунд.

Ще було кого допитувати. В червні 1990-го ветеран НКВС Мітрофан Сиромятніков давав пояснення слідству: «Приблизно в травні 1940 року до внутрішньої тюрми НКВС почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У в’язниці вони перебували недовго: день-два, а інколи й декілька годин, після чого їх відправляли в підвал НКВС і розстрілювали. Після розстрілів трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли до лісопарку, в указане мною місце поховань». Колишній старший по корпусу Сиромятніков повідомив й інші подробиці: як у вантажівки складували суворо по 25 тіл, як під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися, як у 1941-му перед наступом німців підірвали той підвал Харківського НКВС, де розстрілювали.



Не лише кадрові офіцери

Я вперше прийшов на місце поховання вже після того, як збудували меморіал. Але у відстані між могилами й сьогодні вгадуються і «траєкторія», і габарити тієї вантажівки. Тут у лісі вона робила широке коло. З борту в могили викидали тіла: 3810 поляків, близько 9000 українців, росіян, євреїв. Поміж тисяч прізвищ я шукав знайомі імена двох капітанів: Адама Дибчинського та Якуба Вайди. На типових табличках позначені цивільні професії польських офіцерів – адже більшість із них були резервістами: лікар, агроном, співак, професор права, професор біології, знову лікар, учитель, учитель, учитель… Вісім учителів підряд. Читання цих табличок дарма не проходить: раз у раз запитуєш себе: чим вони завинили?

«Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВС СРСР вважає за необхідне: справи 14 700 осіб колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників, що перебувають у таборах військовополонених; а також справи заарештованих і тих, хто перебуває у в’язницях західних областей України та Білорусі в кількості 11 000 <…> розглянути в особливому порядку, з застосуванням вищої міри покарання – розстрілу», – на цьому документі Сталін розгонисто розпишеться синім олівцем.

Адам і Ева Дибчинські попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Вони дізналися, де він похований, минулої осені, май­­же день у день, рівно через 70 років. Врешті-решт завдяки тим проклятим ґудзикам.

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ. Згори: рішення про розстріл польських військовополонених, 1940 р.


Знизу: Доповідна про віднайдені масові поховання розстріляних польських офіцерів у Харкові, 1969 р


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено