Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 квітня, 2010   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Гайдамаки з Донбасу

Під час визвольних змагань 1917–1920 років чимало слобожан і донеччан зробили свій вибір на користь української ідеї
Матеріал друкованого видання
№ 16 (129)
від 23 квітня, 2010
Гайдамаки з Донбасу

Вважається, що Донецький басейн найбільш інертний у питанні українського національного відродження. Це твердження суперечливе: можна назвати десятки імен славнозвісних українців, вихідців із Донбасу. У війську Української Народної Республіки 1917–1920 років однією з найкращих частин вважали створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину особового складу якого становили донецькі шахтарі.

Проти шумовиння «Арсеналу»

Холодного вечора 19 січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри крокували через Микільський ланцюговий міст в охоплений більшовицьким повстанням Київ. Упадали в око смушкові шапки з червоними шликами, виголені голови з довгими чорними оселедцями, закладеними за вуха, свіжі шрами на впевнених обличчях. Картина гідна пензля Рєпіна, але гайдамаки, що наче повернулися з ХVIII століття, насправді йшли не зі зйомок художнього фільму або театралізованого дійства. Їх завдання було куди прозаїчніше та буденніше для того часу – приборкати повстання червоної гвардії, яка захопила завод «Арсенал» та виступила проти влади української Центральної Ради.

Це був Гайдамацький кіш Слобідської України, до його складу входили офіцери та добровольці, які переважно походили з Харківщини та Донецького регіону. Коли в грудні 1917 року більшовицькі загони почали поступово просуватися з Радянської Росії та захоплювати одне слобожанське місто за одним, Центральна Рада тривалий час не могла зважитися на початок військових дій. Відтак червоні війська роззброювали одну українську залогу за іншою. Але офіцери цих залог, не бажаючи сидіти склавши руки, втекли до Києва, де й об’єдналися під керівництвом колишнього військового секретаря Центральної Ради Симона Петлюри. Аби якось відрізнятися від інших, за ініціативою колишніх командирів харківської залоги Миколи Чеботарьова та Омеляна Волоха запровадили особливу уніформу: широкі штани, шкіряні кожушки брунатно-червоного кольору та баранячі папахи з червоними шликами. Відтоді цих вояків почали звати «червоними гайдамаками».

До мурів заводу «Арсенал», оплоту більшовиків, гайдамаки підкотили гармати, які вони знайшли на подвір’ї розформованої російської військової частини. «А що, батьку, чи не пальнути нам спочатку по отих зрадниках?» – звернувся до Петлюри командир гармашів сотник Смовський, показуючи на пам’ятник Кочубею та Іскрі, що височів навпроти будівлі заводу. «Гарматчики, не робіть цього, – відповів Петлюра, –  нехай нащадки дивляться на цих зрадників України, що продали Мазепу на поталу Петру І». Перші ж постріли батареї Смовського примусили замовкнути ворожі кулемети. Крізь попіл та мряку до мурів «Арсеналу» кинулися люди з червоними шликами на шапках. Ще за мить гайдамаки ввірвалися на завод. Тих повсталих, хто чинив спротив, заколювали багнетами, але переважна більшість червоногвардійців підняла руки та здалася.

На площу перед заводом злі та похмурі гайдамаки вивели з «Арсеналу» майже 200 полонених. У дальніх закутках цехів, серед верстатів, було знайдено тіла кількох замучених повсталими вояків полку ім. Богдана Хмельницького – з військ Центральної Ради. Тепер гайдамаки хотіли помститися. На площу перед юрбою червоногвардійців було виставлено кілька кулеметів. Тоді Петлюра закричав: «Це теж робітники... Серед них, можливо, є багато несвідомих українців... А ви хочете їх розстріляти? Я цього допустити не можу, першу кулю – в мене!» Полонених арсенальців замкнули за ґрати (згодом їх звільнять більшовики).

Наступного дня вояків Слобідського коша спрямували до залізничних майстерень, де трималися останні заколотники. Повстання в Києві було ліквідоване. Щоправда, минуло кілька днів, і до Києва прибули радянські війська, які значно переважали частини Центральної Ради. Українські війська, зокрема й гайдамаки, завзято захищалися. Так Гайдамацький кіш тримав оборону проти ворога в Царському саді (нині Маріїнський парк). Як згадували очевидці, протягом дводенних боїв у парку було побито багато дерев, скрізь лежали тіла загиблих. Та врешті-решт знеможені українські частини були змушені залишити столицю. Переможці влаштуали в Києві криваву розправу з прихильниками Центральної Ради та російськими офіцерами: за різними оцінками, протягом лютого 1918 року в місті стратили від 3500 до 5000 осіб.

Отаман Волох

Минуло ще кілька тижнів, і 1-го березня 1918 року вояки Симона Петлюри, переформовані в 3-й Гайдамацький полк, за допомогою німецьких та австро-угорських військ звільнили Київ від більшовиків. На честь цієї події кияни подарували гайдамакам вишитий шовком жовто-блакитний прапор, на якому з одного боку було зображено покровителя міста – Архистратига Михаїла, а з іншого – державний герб та напис: «Хай Бог поможе вам спасти Україну!»

У Києві командиром полку призначили полковника Володимира Сікевича, але він незабаром дістав підвищення – став начальником Слов’янської (Донецької) групи військ, яка мала звільнити від більшовиків Донбас. Тож фактично командував полком сотник Омелян Волох – ідейний натхненник та командир «червоних гайдамаків». Волох був сином простого шахтаря з села Білоцерківка Сватівського району на Донеччині. Кремезний, із широкими плечима, з пронизливим поглядом, із побитим віспою обличчям, він від природи мав непересічний розум, але був зовсім неосвіченою людиною.

Дитинство Волоха було складним: узимку вчився в церковно-приходській школі, а влітку перебував у наймах у місцевого куркуля. Коли ж йому виповнилося 14 років, пішов працювати відгрібником на шахту. Омелян гарно малював, і місцевий священник вирішив допомогти хлопцеві та відвіз його до Харкова, де віддав «хлопчиком» у науку до вивісочника – майстра з виготовлення різноманітних вивісок та плакатів. Для хлопця «наука» полягала лише в рубанні дров та біганні по воду. За кілька місяців він утік із Харкова та подався на шахти. Потім була чотирирічна служба в армії, по відбутті якої Волох знову спробував вивчитися на художника. 1911 року він вступив до Харківського художнього училища ім. Раєвської. 1914-го недовченого художника мобілізували до російської армії, невдовзі він став офіцером. На фронті Волох виявився талановитим організатором та відважним командиром: за бойові подвиги його нагородили орденом Святого Георгія 4-го ступеня, й наприкінці війни вже мав звання штабс-капітана. Після Лютневої революції Волох став палким прихильником українських соціал-революціонерів, які вболівали за долю селянства. Волох був змушений перевестися до харківської залоги, де незабаром став одним із активих діячів місцевої ради солдатських депутатів. Минуло ще кілька місяців – і колишній шахтар-художник Омелян Волох опинився на чолі 2-го запасного полку військ Центральної Ради.

Омелян Волох залишався простуватим та малограмотним дядьком. «Антиле-ген-ція... Аристо-кра-тія... Нам ­потрібні вояки, а не вчені люди», – казав він своїм підлеглим. Але ця простуватість підкупляла: Симон Петлюра та деякі інші українські політичні діячі вважали Волоха яскравим виразником інтересів простого українського народу, які він ніколи не зрадить. Саме тому Омелянові Волоху довіряли відповідальні посади в Дієвій армії УНР.

У квітні 1918 року 3-й Гайдамацький полк переможним маршем крокував Донбасом. Місцеві шахтарі спочатку піддалися агітації більшовиків і приєдналися до Червоної гвардії. Але коли вони дізналися, що на чолі Слов’янської групи та в її складі багато братів-східняків, а на чолі гайдамків стоять робітники-шахтарі, то в більшості покинули більшовицькі війська й розійшлися по домівках. Окремі радянські підрозділи, переважно набрані з солдатів старої російської армії, подекуди намагалися чинити спротив, але їх швидко розгромив 3-й Гайдамацький полк. Більшовики намагалися стримати гайдамаків під Лозовою, Микитівкою, Горлівкою, на станції Ртутний завод – та все було марно. Нарешті, 24 квітня 1918 року війська Слов’янської групи дісталися до станції Колпаково – тогочасного кордону поміж Україною та Радянською Росією. В тому районі було захоплено 14 потягів та 23 паротяги, які більшовики забрали з українських депо. Петлюра першим привітав гайдамаків із перемогою: «Хай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку мріяв наш народ цілі віки». Козаки швидко знайшли на станції кілька дерев’яних стовпів, розмалювали їх у жовтий та блакитний кольори, на кожному з боків намалювали тризуб, а під ним – таблички з написами: «У.Н.Р.», та вкопали їх під Колпаково в найвиднішому місці. Не розгубився й начальник станції: його дружина нашвидкуруч пошила з власної сукні жовто-блакитний прапор, який за якісь півгодини вже майорів над станційною будівлею.

По закінченні бойових дій війська Слов’янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк ім. гетьмана П. Дорошенка – в Бахмуті, 3-й Гайдамацький – у Слов’янську та на ст. Микитівка, 4-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську. На війська поклали завдання допомогти шахтарям відновити роботи копалень та залізниці.

Гайдамака Сосюра

У листопаді 1918 року під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії. Його лави швидко поповнювали добро­воль­ці-шахтарі. Донбасцями було майже повністю укомплектовано 2-й та 3-й курені (батальйони) гайдамаків. Серед інших до складу 3-го Гайдамацького полку вступив і Володимир Сосюра. Згодом він докладно опише свою службу в автобіографічній повісті «Третя рота». Донбасці заводили собі оселедці на голові та за першої нагоди замовляли шапки зі шликами. В грудні 1918 року 3-й Гайдамацький полк брав участь у завзятій боротьбі з білогвардійськими військами, що просувалися на Донбас. Згодом гайдамаки відступили на Катеринославщину, де воювали з червоними та махновцями. Потому полк бився на Правобережній Україні з радянськими військами.

Деякі з колишніх шахтарів стали добрими підстаршинами, і з наказу Волоха їх відправили до Житомирської юнацької школи. Одним із цих щасливців був і Володимир Сосюра. В той час він щиро захоплювався новітньою гайдамаччиною та вірно служив Українській Народній Республіці. Згодом подейкували, що на видання першого збірника віршів юнака кошти дав сам Омелян Волох, а широко відомий вірш «Комсомолець» насправді був присвячений гайдамакам та називався «Гайдамака».

Восени 1919 року, оточена зовнішніми та внутрішніми ворогами, Українська Народна Республіка зазнала військової поразки. Рештки її військ зібралися в районі містечка Чуднів на Поліссі, де відбулася нарада вищого командного складу. Головний отаман Симон Петлюра з прихильниками висловилися    за негайний перехід на територію, зайняту поляками. Разом із ними Симон Петлюра планував поновити збройну боротьбу. Воєначальники на чолі з командувачем армії Василем Тютюнником та генералом Михайлом Омеляновичем-Пав­лен­­ком за­явили про про­довження збройної боротьби на рідній землі партизанськими методами. Іншої думки був Омелян Волох, який у той час уже очолював Гайдамацьку бригаду. Він заявив, що зневірився в Петлюрі й на чолі своєї бригади шукатиме порозуміння з радянською владою. Щоправда, Волох не повідомив гайдамаків про своє рішення, й коли отаман віддав наказ бригаді вирушити на приєднання до радянських військ, для багатьох вояків це виявилося несподіванкою. Деякі з них утекли з бригади й долучилися до армії УНР, переважно – до Кінного полку Чорних запорожців. Решта на чолі з Омеляном Волохом приєдналася до Червоної армії. Опинився в більшовиків і Володимир Союра.

Доля більшості гайдамаків, які перейшли на бік червоних, склалася трагічно. Дехто вже навесні 1920 року повернувся на Донбас, де зіткнувся зі сумною радянською дійсністю: каральними органами ЧК, голодом та зубожінням. Не бажаючи миритися з цим, один із колишніх командирів 3-го Гайдамацького полку сотник Маслов створив у Павлограді антирадянську підпільну організацію, яка намагалася нав’язати контакти з військом УНР. Та цю організацію було викрито ЧК, а Маслова і його наближених у липні 1920 року стратили. Інших гайдамаків почали заарештовувати й засуджувати на різні терміни ув’язнення вже в 1920-ті роки. Чи не найдовше протримався колишній отаман Омелян Волох, якому радянська влада навіть дозволила обіймати керівні посади в державних органах. Але і його в 1933 році засудили до десяти років позбавлення волі в Соловецьких таборах. Та своєю смертю Волох не помер. Наприкінці жовтня 1937 року Омеляна Волоха було страчено в урочищі Сандормох у Карелії разом із багатьма іншими відомими українськими громадськими, політичними та культурними діячами.

НА ЗАЛІЗНОМУ КОНІ. Гайдамаки біля панцерника «Швидкий»

ОМЕЛЯН ВОЛОХ. Командир 3-го Гайдамацького полку. Фото слідства, 1933 р.

КОЗАЦЬКИМ шляхом. Старшини 3-го Гайдамацького полку, 1919 р.

[1804]

 
ЦИТАТА
Володимир Сосюра
«Два ­Во­лодьки»

Довго, довго я був із собою в бою
Обсипалось і знов зеленіло в гаю,
пролітали хвилини, як роки...
Рвали душу мою
два Володьки в бою,
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист,
рвали душу мою комунар і націоліст.
 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Саміт лідерів країн-членів ЄС, що проходить 28-29 червня в Брюсселі, майже виключно присвячений потенційному виходу Британії з організації
    29 червня, Віталій Рибак
  • Тиждень звернувся до Асли Айдинташбаш, експерта Європейської ради з міжнародних відносинз проханням прокоментувати останні заяви турецького президента щодо Росії
    29 червня, Віталій Рибак
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено