Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 березня, 2010   ▪   Святослав Липовецький   ▪   Версія для друку

Лицарі волі

Навіть найзапекліші вороги схиляли голови перед стійкістю та мужністю борців за українську незалежність
Матеріал друкованого видання
№ 9 (122)
від 5 березня, 2010
Лицарі волі

На фото: В’ЯЗНІ ТАЙШЕТУ. З українською ідеєю дисидентів знайомили бандерівці Михайло Сорока (у 2-му ряду в кашкеті) та Володимир Горбовий (праворуч від Сороки)

 

У день інавгурації нового президента України 25 лютого очолюваний пред­ставником поль­сь­кої правиці Єжи Бузеком Європейський парламент висловив сподівання, що нова влада «повторно проаналізує»  рішення Віктора Ющенка про присвоєння Степану Бандері звання Героя України, яке, на його думку, суперечить європейським цінностям. Натомість за часів самого Бандери навіть його політичні супротивники – поляки, угорці, німці – висловлювалися з повагою до звитяги українських націоналістів.

Шана від ворога

Біля джерел українського націо­налістичного руху стоїть Українська військова організація (УВО), яку створили 1920 року в Празі колишні військові українських армій. Цікаво, що в цьому випадку українці цілком ішли в ногу з європейськими тенденціями, адже від Ірландії, де в 1919-му було створено ІRА, і до Хорватії, де в 1929-му виник­ли усташі, на старому континенті поширювалися революційні визвольні рухи та підпільні організації.

Перші кроки УВО засвідчили надзвичайну амбітність українців: у Львові в 1921-му та 1924‑му було здійснено замахи на керівників Польської держави – маршала Йозефа Пілсудського та президента Станіслава Войцеховського. І хоча вони були невдалими, поляки зробили серйозні висновки й до самого падіння Польщі у вересні 1939 року жоден польський президент офіційно не відвідував Львова.
Апогеєм бойової могутності українських революціонерів стали зухвалі вбивства радянського дипломата у Львові та міністра внутрішніх справ Польщі в центрі Варшави. Обидва атентати було скоєно в час, коли Крайовий провід очолював Степан Бандера. Поляки й до сьогодні вважають Бандеру насамперед ворогом своєї держави. Підтвердженням цього є те, що за короткі півроку (1935–1936) його засудили на смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення, а потім ще раз дали довічний термін. Між іншим, на численних процесах над націоналістами українці часто апелювали до бойового досвіду поляків, коли вони воювали проти царського режиму. А перед стратою Біласа й Данилишина, українських бойовиків, засуджених на повішання, колишні соратники Пілсудського по революційній діяльності звернулися до «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».

Активність ОУН отримала відповідну оцінку й у польських ЗМІ. «Таємнича ОУН – Організація українських націоналістів – є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом узяті. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції», – так писала про ОУН у 1933 році газета Bunt młodyсh.

А за два роки, коли розпочалися процеси над «Бандерою та товаришами», ціла низка польських видань позитивно написала про українських революціонерів: «Хай українських націоналістів буде тільки жмень­ка, проте напруження жертовності, посвяти й героїзму тієї жменьки таке явно велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю» (Prosto z mostu). «…Судді повин­ні пам’я­тати, що мають судити людину, яка хоч і скоїла найтяжчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею» (Polonia). «…Три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», впродовж цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть…» (Wiadomości literackie).

Подібної думки про українців і провідник польської ор­ганізації «Фаланга» Болеслав П’я­­се­ць­кий, який висловив її у пресі після відбуття ув’язнення в концтаборі Береза Картузька. Цей табір уряд відкрив для українських націоналістів та польської опозиції. П’ясецький писав: «Між поляками є й такі, які заперечують навіть існування української нації. Я мав нагоду в Березі добре пізнати українських націоналістів. І я тверджу: якщо навіть припу­стити, що української нації ще немає, то ця група людей здібна таку націю створити».

Вкотре поляки оцінили українців під час подій на Закарпатті. У березні 1939 року тут було проголошено Карпатську Україну. Все це відбувалося на тлі капітуляції Чехо­словаччини перед нацистами та їхніми союзниками. Кілька провідних членів ОУН, організувавши військові сили – Карпатську Січ, збройно виступили на захист своєї держави від мадярів. Позиція, висловлена на сторінках Merkuriusz Polski, відображала думку багатьох у Європі: «Мусимо чесно сказати, що в світлі останніх подій маємо більшу пошану до українців, аніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті «січовики», а все-таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах».

Не менш цікавою є реакція на боротьбу січовиків угорських офіцерів, що збереглася у спогадах закарпатського освітянина Володимира Бірчака: «Що мали ми з ними робити? – оповідав опісля мадярський старшина в Хусті в українському товаристві. – Ми відставили їх до границі. Ми питали їх, за що вони йшли воювати. Відповіли, що йшли Україну будувати і її боронити перед комуністами, мадярами й поляками… На границі поставили їх у ряд під розстріл. Одні вийняли хрестики й зложили їх на грудях, більшість крикнула: «Слава Україні!» – і впала під кулями… Це була сцена, яку ціле життя буду пам’ятати. Скажіть, що ви за люди, ви, українці, що ваша молодь так умирає? Чому не пішли ви будувати ту вашу Україну з середини земель, а з краю й то з нашої віковічної мадярської землі? – запитував мадярський старшина».

«Маклер без держави»

Вдруге, після Закарпаття, бандерівці без жодних погоджень із чужинцями проголосили незалежність 30 червня 1941 року у Львові. Тоді Акт відновлення Української держави прочитав 29-річний Ярослав Стецько. Це коштувало Бандері, Стецькові та низці інших провідних діячів ОУН арешту й ув’язнення в концентраційному таборі.

Утім, ті, хто опинився на волі, разом із Романом Шухевичем 1943 року скликали Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. Уже в той час їм вдалося зібрати представників Грузії, Вірменії, Азербайджану, Білорусії та Узбекистану.

Після закінчення війни у 1946-му Ярослав Стецько створив міжнародну організацію – Антибільшовицький блок народів (АБН), а його першими політичними союзниками стали генерал Франко та Чан Кай-Ші. Саме це дало українцям змогу організувати в Тайпеї (Тайвань) місію АБН, у Токіо заснувати Світову анти­кому­ніс­тичну лігу, а в Європі – Європейську раду свободи. У всіх цих органах на рівні дипломатів чи керівників країн постійним членом президій був Ярослав Стецько.

Він умів організовувати й невеликі заходи, що набували неабиякого розголосу. Так, прес-конференція Микити Хрущова у Стокгольмі з нагоди відвідин Швеції звелася до брутальної критики націоналістів, адже напередодні Стецько поклав вінок на могилу Карла ХІІ. Під впливом Ярослава Стецька, який найдовше очолював ОУН (1968–1986), генеральний секретар НАТО Джон Гекет написав книжку «Третя світова війна». У ній він змоделював ситуацію, за якої націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот і розвалили СРСР. Іншого разу прем’єр-міністр Туреччини запросив Ярослава Стецька з офіційним візитом і, попри гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Чорним морем, щоб той міг побачити береги України.

Стецько був приятелем багатьох авторитетних політичних діячів світу. До нього зверталися по допомогу представники різних націй, які хотіли налагодити контакти зі світовими лідерами. Допомагаючи іншим, Стецько жартома називав себе маклером без держави, адже в той час його нація була позбавлена державності.

 

На фото: ПЕРЕГОВОРИ. УПА й Армія Крайова визнавали силу один одного. 1945 р.

 

 

Спогади євреїв – в’язнів радянських тюрем і таборів про бандерівців:

«Постає питання: як народи ще тримаються? Яка сила змушує їх так чіплятися за гаснуче життя?.. Я збагнув це, дивлячись на українців з 25-літніми (страшно подумати!) вироками, які після цього безугавного пекла залишалися акуратними, підтягнутими, чесними людьми, які ані на крок не відступали від своєї ідеї...»
Юрій Ар’є Вудка

«Колись у нашій зоні сидів український діяч на прізвище Сорока... Він мав «бандерівський стандарт» – 25 років... Авторитет Сороки поміж земляками був романтично-благоговійний: «Кращого за нього на зонах ніколи не було», – розповідали через багато років після його смерті»
Михайло ­Хейфец


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено