Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 лютого, 2010   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Родом з УНР

Чимало учасників визвольного руху 1940–1950 років пройшли вишкіл у військах Петлюри і Тютюнника. Поміж них – підполковник Іван Ремболович
Матеріал друкованого видання
№ 7 (120)
від 19 лютого, 2010
Родом з УНР
На фото Ремболович з родиною (початок 30-х рр.)

Історична спадковість традицій – важлива і невід’ємна ознака будь-якої нації. Для збуреного народу в Україні наприкінці 1980-х – початку 1990-х років такими носіями традицій національної боротьби були ди­сиденти. Своєю чергою, вони багато що запозичили від учасників національного підпілля 1940–1950-х. Що ж до діячів ОУН та УПА, для них носіями традицій були учасники Визвольної війни 1917–1921 років, які, не зважаючи на вік та фізичний стан, охоче приставали до українських партизанських з’єднань. Достатньо назвати вже широковідомих полковників Армії УНР Леоніда Ступницького та Івана Литвиненка, які обіймали у складі УПА командні посади. Унікальну долю мав і підполковник Армії УНР Іван Ремболович, якого товариші двічі вважали загиблим – у 1921-му та 1944-му, але він виживав, одужував і знову повертався до боротьби.

Петлюрівець

Іван Семенович Ремболович народився 1897 року в Городні на Чернігівщині. Встиг закінчити вище початкове училище, коли почалася Перша світова війна. Юнак вступив добровольцем до російської армії, закінчив саперні курси, а незабаром Віленське військове училище в Полтаві. Коли в Росії сталася Лютнева революція, 20-річний поручик Ремболович пристав до українського військового руху і взяв участь в українізації своєї військової частини. У грудні 1917 року він повернувся додому, де незабаром вступив до Городнянської сотні Вільного козацтва військ Центральної ради.

Подальші щаблі військової кар’єри Івана Ремболовича у складі українських військ укладалися в такий ряд: у жовтні 1918-го – травні 1919-го він був командиром штабової сотні Окремої запорізької бригади, потім – начальником зв’язку Запорізького корпусу Армії УНР. У листопаді 1919 року захворів на тиф, а відтак був змушений евакуюватися на польську територію. Тут навесні 1920-го вступив до 6-ї Січової дивізії, звідки згодом був переведений на відповідальну посаду начальника зв’язку штабу Армії УНР. Незабаром Івана Ремболовича підвищили до рангу підполковника.

Працюючи у штабі української армії, Ремболович був безпосереднім учасником планування та проведення воєнних операцій проти радянських військ протягом літа – осені 1920 року. Але в боротьбі з Червоною армією українські війська зазнали поразки і 21 листопада 1920-го були змушені відступити на польську територію. Армія УНР була роззброєна та інтернована у кількох польських містечках. Марудне життя у таборах інтернованих швидко набридло активним, ідейним людям. Вони прагнули рішучих дій. Одним із них був командир 4-ї Київської дивізії Армії УНР Юрко Тютюнник. За домовленістю з поляками та за згодою Головного отамана УНР Симона Петлюри він почав готувати повстанський похід на радянську Україну. Кілька загонів вояків Армії УНР мали прорватися крізь радянський кордон і швидко вирушити у напрямку Києва, піднімаючи по дорозі селян.

У жовтні 1921 року з-поміж інтернованих українських вояків почали набирати добровольців начебто для рубки лісу на Волині. Фактично йшлося про таємне перекинення охочих взяти участь у поході Юрка Тютюнника. До роботи на Волині зголосилися і добровольці з-поміж працівників штабу Армії УНР на чолі з підполковником Ремболовичем. Вранці 19 жовтня 1921 року група Івана Ремболовича прибула на станцію Костопіль, де ввійшла до розпорядження Партизансько-пов­­станського штабу Юрка Тю­тюн­­ника. Загалом у Костополі зібралося близько тисячі добровольців. Більшість вояків були об’єднані у Київську дивізію, начальником оперативного відділу штабу якої Тютюнник призначив Ремболовича.

Зимовий похід

У ніч із 3 на 4 листопада 1921 року повстанська група перетнула польсько-радянський кордон, несподівано напала на кілька червоних частин і майже без пострілу обеззброїла їх. Так вояки здобули зброю, патрони та коней. Українські частини досить швидко дійшли до станції Коро­стень, на якій перебували чисельні радянські війська. Попри значну перевагу ворога, малу кількість патронів, кулеметів та цілковиту відсутність гармат, командири групи Тютюнника рвалися в бій. Вони сподівалися, що в результаті відчайдушної атаки захоплять Коростень, а відтак здобудуть ще більше зброї та знайдуть там багато добровольців. І, що найважливіше, перемога у Коростені значно зміцнить дух українських бійців та додасть селянам віри у повстанців.

Підполковник Ремболович очолив одну з груп. Йому вдалося увірватися на станцію, дійти до в’язниці й звільнити захоплених чекістами українських селян. Але до Коростеня вже прямували радянські підкріплення і панцирний потяг. Повстанцям довелося відступити. Перегрупувавшись під Коростенем, вони збиралися знову кинутися в бій. Генерал Тютюнник відмовився ризикувати і наказав продовжити марш, оминаючи Коростень. У подальші дні група Тютюнника з боями просувалася селами, сподіваючись з’єднатися з іншою партизанською частиною підполковника Сергія Чорного. В одному з боїв Ремболовича було поранено в ногу, тому він уже не міг брати активну участь у поході й пересувався в обозі – на санях. Через відсутність зв’язку з Чорним обидві групи фатальним чином розминулися.

Близько 11-ї години ранку

17 листопада генерал Тютюнник наказав своїй групі вирушити у напрямку села Великі Миньки. Коли група почала рух, з усіх боків її атакувала кавалерійська дивізія Григорія Котовського. Стояв тріскучий мороз, кулемети заклинило, тому українські вояки мали змогу відбиватися лише з рушниць. Тютюнник, побачив­­ши, що його справа програна, почав верхи тікати. Вслід за ним поскакали інші поодинокі вершники та обоз із пораненими. Частині учасників походу (трохи більш ніж 120 осіб) вдалося вирватися з оточення. Решта, зокрема й підполковник Ремболович, потрапили в полон.

Полонених червоноармійці роздягнули і замкнули у сільській церкві. Про подальші події сам Ремболович згодом згадував: «Близько 18-ї години до нас прийшло кілька одягнених по-цивільному осіб, а за ними – кілька червоних старшин. Один із них, як виявилося потім, голова комісії, почав чистою українською мовою лаяти нас бандитами, головорізами тощо. Скінчивши лайку, він почав ви­пи­­ту­­­­вати, чи немає поміж нас когось із командного складу. Ді­ставши негативну відповідь, голова комісії став знову страшенно лаятися.
– А хто ж із вас Ремболович, ваш полковник? Чи по-вашому він не належить до командного складу? А на Коростень хто нападав?

Один із козаків відповів йому, що мене забито, але комісія мала вже відомості, що я знаходжуся серед поранених, і голова комісії знову звернувся до нас із запитанням, хто з нас Ремболович.

Підполковник Х. (не хочу називати його прізвища, бо, може, він ще живий, оскільки його прізвища немає серед розстріляних), що лежав поруч зі мною, шепнув мені на вухо, щоб я втікав, бо мене розстріляють.

Легко це сказати, а як утекти? Але, як бачить читач, я втік і то на очах усієї комісії й кількох вартових червоноармійців. Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінки, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло спасти на думку, що людина боса, в одній спідній сорочці при 18 ступенях морозу може втекти та ще й із перебитою ногою. Коли вийшов я на подвір’я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, пішов просто перед собою».

Підполковнику Ремболовичу вдалося дістатися до найближчого села, де місцеві мешканці його зігріли, одягнули і надали медичну допомогу. Це сталося ввечері 20 листопада 1921 року. А на ранок наступного дня більшість полонених із групи Тютюнника у кількості 360 осіб було страчено у містечку Базар.

У національному підпіллі

Одужавши, Ремболович повернувся до Польщі, в табір Каліш. У 1924 році, після ліквідації таборів, підполковник влаштувався електромонтером і працював на різних підприємствах міст Петраково, Мінськ Мазовецький, а з 1931-го – у Варшаві, де його застала Друга світова війна. У той час він був активним членом Українського допомогового комітету, у якого періодично виникали конфлікти з німецькою окупаційною адміністрацією. Один із таких конфліктів закінчився майже річним ув’язненням Ремболовича. Звіль­­нившись наприкінці 1942 року, він отримав від керівництва комітету (який у той час фактично виконував функції уряду УНР в еміграції) наказ ви­їхати до Західної України.

У лютому 1943-го Іван Ремболович прибув до села Дебеславці Коломийського повіту, де вві­йшов у контакт з організаторами Української повстанської армії. Влітку – восени 1943-го він відбув спеціальні саперні курси у місті Піковиці під Прагою, після чого йому було присвоєно звання капітана німецької армії та відправлено до дивізії військ СС «Галичина». Ремболович займав­­ся організацією саперного батальйону дивізії, а потім був командиром однієї з його рот. У липні 1944 року взяв участь у битві під Бродами, під час якої був важко поранений у ногу. Історіографи дивізії «Галичина» стверджують, що Ремболович особисто очолив контратаку саперного батальйону проти радянських військ, що дало змогу решткам дивізії вирватися з оточення.

Ремболович, спливаючи кро­в’ю, залишився на полі бою, його підібрали місцеві селяни, які надали йому першу допомогу, перевдягнули у цивільне й привезли до монастиря у містечку Угнів. Тут Ремболовича намагалися лікувати ченці. Але рана виявилася занадто важкою: коліно на лівій нозі було буквально потрощене. Відтак підполковника довелося везти до зайнятого радянськими військами Львова. Ремболовича під вигаданим прі­звищем розмістили у госпіталі й лікували як цивільну особу, що випадково постраждала під час бойових дій. Ліву ногу довелося відтяти вище коліна. У середині листопада він виписався зі шпиталю й поїхав до Якторівського монастиря. Тут Ремболович виготовив собі документи на ім’я Миколи Гаратюка. Водночас поновив свої контакти з УПА.

З вересня 1946-го по вересень 1948-го Ремболович переховувався у селі Воскресенці Коломийського району. У цей час він підтримував стосунки з місцевим керівництвом ОУН та командирами УПА, систематично одержував від них фінансову та майнову допомогу. Історіографи УПА припускають, що Ремболович надавав командирам та бійцям УПА фахові консультації з різних галузей і брав участь у плануваннях бойових операцій.

7 листопада 1949-го Ремболовича заарештували в селі Космач. Під час обшуку в нього вилучили кілька документів та збірник спогадів «Базар», присвячений походу 1921 року. На допитах Ремболович тримався гідно, свою участь в ОУН та УПА категорично заперечував, на запитання про різних людей зазвичай відповідав: «не пам’я­таю», «прізвища не знаю», «не бачив». Оперативникам не вдалося вибити з підполковника даних про жодну людину, причетну до руху спротиву. 17 травня 1950 року Ремболовича засудили до страти. Вирок було виконано 8 вересня 1950-го.

Досі невідома справжня доля дітей Івана Ремболовича. Сам він під час допитів стверджував, що його старший син Богдан (1926 року народження) начебто був мобілізований німцями, але 1944-го дезертирував, був схоплений і страчений (в іншому місці підполковник, заперечуючи сам себе, казав, що про долю Богдана нічого не знає). Середній Юрій (1928 р. н.), за словами Ремболовича, помер ще в дитинстві, а молодший Марко (1933 р. н.) був із батьком до моменту його арешту. Куди подівся Марко Ремболович після страти батька, залишається загадкою. Так само суперечать твердження Ремболовича і спогадам дивізійників, які згадували про двох синів підполковника у битві під Бродами.

Попри численні гучні заяви президента Віктора Ющенка, підполковника Івана Ремболовича, як і інших учасників Визвольної боротьби у складі УПА, досі офіційно не реабілітовано.

На фото: Іван Ремболович на початку 1920-х років

На фото: За вироком цієї справи Ремболовича розстріляно в 1950 році у Станіславові (тепер Івано-Франківськ)


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено