Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 жовтня, 2009   ▪   Іван Лютий   ▪   Версія для друку

Дипломат співу

Легендарний український диригент Олександр Кошиць на початку 1920-х лише силою свого таланту переконав мешканців трьох континентів в існуванні української нації
Матеріал друкованого видання
№ 40 (101)
від 2 жовтня, 2009
Дипломат співу
«Вам заперечують існування вашої нації, але ваші співаки доводять світові, що ця нація мaє незрівнянно могутню і музикальну душу». Ці слова професора Сорбонни адре­­совані нашому землякові, хоровому диригентові та композиторові Олександрові Кошицю – особистості, яка, на думку істориків, зробила на початку 1920-х для України чи не більше, як увесь дипломатичний корпус. За кордоном Кошиця ставили у ряд найвидатніших диригентів століття. В УРСР його ім’я замовчували. Сьогодні дехто схи­­льний вважати Кошиця фігурою за масштабом та неповторністю таланту рівною Тарасові Шевченкові. Проте останнього у нас знають дещо більше…
 
Своє вторгнення до музичних анналів ця людина з аристократичною зовнішністю розпочала у 1890-х під час навчання у Київській духовній академії з відновлення у репертуарі студентського хору майже всіх концертів напівзабутого композитора Артемія Веделя. Репертуарну принциповість та вміння з нуля підіймати молодіжні колективи диригент підтвердив у 1909-му, коли очолив хор студентів Київського університету Святого Володимира, з яким об’їздив пів-України. 
 
Київський оперний театр, де впродовж 1916 року працював капельмейстером, Кошиць обізвав «справжнім творчим болотом». Щоправда, маестро сам не побоявся чиновницької рутини і в роки гетьманату очолив музичний відділ Головного управління справ мистецтв та культури. Тодішні політичні лідери, які серед воєн, політичного хаосу і щоденних хвилювань за безпеку власної шкіри відкривали бібліотеки і створювали симфонічні оркестри, не могли не помітити революційної завзятості Кошиця.
 
Ідеологічна зброя
 
Дату 1 січня 1919 року диригент Олександр Кошиць не зміг забути впродовж усього подальшого життя. Того дня його разом із новим головою музичного відділу Міністерства освіти, композитором Кирилом Стеценком викликав до себе голова Директорії УНР Симон Петлюра. Перша особа держави наказала у найкоротший термін організувати хорову капелу і вирушити з концертами до Європи, щоб ознайомити її населення з Україною.
 
Почуватися «своїми людь­­ми» Петлюрі та Кошицю допомагали спільне походження зі священицьких родин, семінарський вишкіл та біографічні маршрути. У 1902 році, дивом уникнувши арешту, Симон Петлюра виїхав на Кубань упорядковувати документи Кубансь­кого козацтва. Тоді ж із метою зібрання фольклору туди потрапив і Кошиць. Вже на початку 1910-х обидва стали сусідами по київському Народному дому: майбутній хоровий посол Кошиць – як музичний керівник театру Садовського, майбутній головний отаман Петлюра – як редактор журналу «Україна».
 
Та швидкоплинний перебіг історичних подій вніс свої корективи до «гастролей століття». Обіцяних грошей капела, на утримання якої було відведено бюджет майже половини армійського корпусу, не побачила – Держскарбницю евакуювали під загрозою наступу більшовиків. До Кам’янця-Поділь­­ського, початкового пункту турне, дісталася лише частина хористів. Склад колективу, на конкурсі до якого враховували не тільки голосові дані, а й національну свідомість, залишав бажати кращого. Проте Кошиць розпочав репетиції і за два місяці зробив з «рідкого хорового дрантя» диво артистичного взаєморозуміння, чию непорочної чистоти інтонацію незабаром буде оспівано у сотнях закордонних рецензій.
 

Надгробна плита з мавзолею Олександра Кошиця
 
Місію виконано
 
Тріумф Української республіканської капели розпочався з Праги. «Жерці й білі жриці релігії, повної екстази, благочестиво схилені перед чарівником» (так про капелу писала чеська преса) започаткували бурхливу моду на все українське, а професор Чеського університету доктор Неєдлі так захопився хором, що навіть вирішив подорожувати з ним разом із дружиною та двома дітьми. Захват від українських пісень в обробці Лисенка, Леонтовича, Стеценка й самого Кошиця передався повоєнним Відню та Парижу. Тамтешні слухачі приходили за лаштунки перевірити, чи немає там «підставного» музичного інструмента, і навіть заглядали у рот співакам. Під час концерту в Женеві панянки підхоплювалися з місць і в екстазі ламали парасолі. У Німеччині спів хору порівнювали з враженнями від опер Вагнера.
 
Політичну місію було виконано на 200 відсотків. Скрізь, де виступала капела Кошиця, ім’я її диригента не сходило з перших шпальт преси, а слова на кшталт «До України мені було цілком байдуже, але тепер я битимуся скрізь за мистецтво цієї країни» стали типовими для західних газетних статей. «Ми ледве знаємо цей народ, – зазначала французька Gazette. – Навіть сотня з тисяч слухачів не змогла б дати правдивої інформації про Україну. Але є група українців, які зі співами подорожують світом... Це подібне до хрестового походу. Немає промов, не роздають брошурок і мап, тільки співають. І чого ніколи не зроблять ні брошури, ні мапи, ні промови, те можуть зробити і роблять ці пісні».
 
Капела продовжувала гастролі Бельгією, Нідерландами, Великою Британією, Іспанією. 1921 року в Польщі її було реорганізовано в Український національний хор. Там Кошиць востаннє побачився з Петлюрою. У 1923-му пароплавом «Каронія» хор вирушив із Гамбурга до США, а звідти – до Аргентини, Бразилії та Мексики. З останньої країни українців уперто не відпускали і примусили дати втричі більше виступів, ніж планувалося. На концерті в Мехіко-сіті 26 грудня 1922 року хор слухали 32 600 осіб, його диригентові пропонували державну підтримку задля того, щоб той оселився у Мексиці й зайнявся мексиканською народною піснею.
 
 
Забуття
 
Український хор Олександра Кошиця розпався у США 1926-го. Однак минуло ще два десятиріччя, перш ніж його диригент перестав бути одним із найцікавіших музичних ньюс-мейкерів Нового світу. Вражаючими сторінками американської хорової культури стали виступи так званої сімки – зведених українських хорів під керівництвом Кошиця, склад якої під час концерту в «Карнегі-холл» 1932 року перевищив 300 співаків. На світовій виставці у Нью-Йорку 1939-го була вже вісімка з 500 хористів, яку тричі на тиждень слухав стотисячний натовп відвідувачів. Як композитор і музичний керівник у 1938 році Кошиць взяв участь у створенні компанією «Укрфільм корпорейшн» кінострічки «Маруся» за п’єсою Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».
 
Бутафорські фантазії тільки загострювали біль розриву з Батьківщиною. Ще в середині 1920-х, бомбардуючи радянські установи проханнями щодо повернення, Кошиць зізнавався: «Єдина моя надія, що держить мене на землі й дає сили жити, – це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну… Що б не сталося зі мною, але я знатиму, що я тут, вдома, готовий лягти у рідну землю, а не на 99-й вулиці Нью-Йорка, напівглухий від авт і напівзадушений бензиною!»
 
Та безпрецедентний європейський резонанс, спричинений «хоровими диверсіями» диригента, у новій Україні йому не пробачили. У той час, коли дозвіл повернутися отримали Грушевський і Винниченко, кандидатуру Кошиця не було затверджено.
 
Не знаходив майстер беззаперечної підтримки й поміж української громади. У 1933 році, коли нью-йоркська фірма «Вітмарк і син» мільйонним накладом видала сорок дві українські народні пісні в обробці Кошиця з англійським текстом, автор жалівся: «Ще більше шкода і зло бере, коли бачиш, що чужинець цінить твою роботу достойніше, ніж свої, які потім уміють цим величатися: диви, які ми!» Діаспорські чвари доводили його до відчаю. «Наші мільйонові організації занадто багаті, щоб комусь співчувати... Тож навкруги мене пустиня і порятунку чекати немає звідки...», – констатував Кошиць, а далі уточнював: «Я – наддніпрянець, і це вичерпує в данім разі все».
 
Допомогли північні сусіди. У 1941-му один із керівників Осередку української культури й освіти в Канаді, мистецтвознавець Павло Маценко запросив Кошиця до Вінніпега вести клас хорового диригування і читати лекції з теорії та історії музики. Там ціною втрати здоров’я маестро таки вдалося досягти останньої мети життя – записати десять платівок з 27 піснями різних регіонів уже недосяжної України.
 
Олександрові Кошицю, який писати вмів не гірше, ніж керувати хором (його «Спогади» – вершина мемуарної прози), належить мудра фраза: «Я достатньо плакав у своєму житті, аби плакати не над музикою тільки, а ще й над сюжетом». Проте на фінішній прямій сюжет долі примусив генія відійти від свого принципу. В листі другові 1 січ­­ня 1944 року Кошиць напише: «З дружиною ми слабували та так удвох і зустріли Новий рік, а згадавши, які шляхи ми перейшли за останні 25 «Нових років», заплакали... Згадували і молили Бога, щоб послав нам того ще хоч крихту перед смертю».
 
Помер він за дев’ять місяців, дійшовши висновку, що, попри всі випробування, гідно проніс «найтяжчий у світі український хрест». Погодьмося, достойний кінець для людини з добрим гумором і нелегкою долею.


ФОТО з архіву Бібліотеки конгресу (США)

[1540]

 
РЯДКИ БІОГРАФІЇ

 

12 вересня 1875 р. народився в селі Ромашка Канівського повіту на Черкащині у родині священика.
1901р. закінчив Київську духовну академію.
1903–1905 рр. – зібрав і записав козацькі пісні на Кубані.
1909 р. – керівник студентського хору університету.
1912 р. – диригент театру Миколи Садовського.
1916 р. – диригент Київської опери.
1919–1926 рр. – керівник Української республіканської капели.
1926 р. – оселився у США.
1941р. – переїхав до Канади.
21 вересня 1944 р. – помер, похований у Вінніпегу.

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено