Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 листопада, 2009   ▪   Любомир Белей   ▪   Версія для друку

Закарпатська Україна

Маски й гримаси національного відродження Закарпаття
Матеріал друкованого видання
№ 48 (109)
від 27 листопада, 2009
Закарпатська Україна
Цьогорічний 70-літній юві­­­­­лей Карпатської України та 65-та річниця воз­­з’єд­­нання закарпатців зі своїми братами по той бік Карпат, яку відзначатимуть 26 листопада, є доброю нагодою ще раз ідентифікувати маски й гримаси тих діячів, хто не вірив або втратив віру в українську долю закарпатців, колись і тепер.

Національне відродження на теренах історичного Закарпаття (сучасна Закарпатська область України, Пряшівщина на території Словаччини, східні регіони Угорщини та румунська частина Мараморощини) справедливо пов’язують із іменами Олександра Духновича та Адольфа Добрянського, яких шанобливо називають будителями. На пле­­чі будителів ліг важкий тягар: в умовах бездержавності на українських землях за Карпатами закласти підвалини модерної української нації. Спільність завдання зблизила закарпатських будителів із тогочасною українською інтелектуальною елітою Галичини: тут вони друкували свої твори, бо на Закарпатті не було жодної друкарні з кириличним шрифтом, ставили свої п’єси, а самі галичани радо відвідували Закарпаття, вивчали та популяризували по всьому слов’ян­­ському світі місцевий фольклор. Закарпатські будителі були активними дописувачами галицької преси, галицькі юнаки здобували освіту на Закарпатті, а закарпатські – на Галичині, а галицький митрополит Михайло Левицький у 1838 році навіть висвятив закарпатського єпископа Василя Поповича. Тісна спів­­праця галичан та закарпатців не була випадковою, бо вона ґрунтувалася на глибокому усвідомленні того, що по обидва боки Карпат живе єдиний руський народ. Духнович чітко заявляв:

Бо свої то за горами – не чужі:
Русь єдина, мысль одна у всіх в душі.

Усвідомлення єдності та неподільності русинів Закарпаття й Галичини (так називали в ХІХ ст. західних українців) було настільки сильним, що при найменших нагодах чи то в 1773 році, після першого поділу Польщі та входження Галичини до Габсбурзької імперії, чи в 1849-му, після придушення повстання Лайоша Кошута, саме чільні закарпатські діячі порушували питання перед Віднем про об’єднання єдинокровних братів русинів, закарпатських та галицьких, у рамках єдиної адміністративної одиниці. 29 січня 1849 року спеціально повірені посланці вручили австрійському цісареві листа з проханням про «Злуку руських коронних країв в одну політичну та адміністраційну цілість». Закарпатські будителі чітко заявили, що «угорські русини бажають, щоби від Угорщини були відділені, та як політично, так і адміністраційно були прилучені до Галичини». А один із дописувачів із теренів сучасної Східної Словаччини заявляв, що «мы сімя преславной Украины и незабвеннаго Запорожья».

Чітка національно свідома позиція закарпатських будителів у кінці 1840-х на початку 1850-х ХІХ століття не на жарт стурбувала Будапешт – історичне Закарпаття, яке «з незапам’ятних часів» належало до корони святого Стефана, хоче порвати з Угорщиною, щоб об’єднатися з єдинокровними братами – русинами Галичини. Становище закарпатських українців стало драматичним. Михайло Драгоманов, який двічі відвідував Закарпаття, з сумом заявляв: «Угорська Русь відрізана від Галичини більше, ніж Австралія від Европи». В умовах ізоляції інтелектуальна еліта Закарпаття не могла розраховувати на серйозну підтримку нечисленної місцевої інтелігенції, яка, за словами Олександра Дух­­­новича, «дуже смадярщилася, все руское имъ простое видится, и читати не хотять, бо не знають. /…/ Священники дома съ женами и дітьми по мадярски мондокаютъ». Ізоляція породжувала розпач: «Мы уже сов­­сімъ пропали! – пише Духнович, – мадяризмъ восторжес­т­­вовалъ и послідная искра народного духа погасла и так мы уже нічто». Слова Духновича підтверджує зізнання одного священика, який категорично заявив: «Я Русинъ только въ церкви, а вишедши зъ церкви – Мадяр».
 
«Панська» російська

У таких драматичних умовах перед закарпатськими будителями постала дилема: або орієнтуватися на нечисленних «освічених» своїх земляків, які визнавали себе русинами бодай лише в церкві, або ж зробити рішучий крок назустріч майже 500-тисячному «неосвіченому» селянству, яке твердо усвідомлювало свою руськість і в церкві, і поза церквою. Закарпатські будителі зробили фатальний вибір – вони пристали на сторону місцевої еліти, зокрема священиків, учителів народних шкіл та дрібних сільських урядників. Редактор газети «Карпат» Микола Гомічков, прагнучи догодити самолюбству закар­­пат­­сь­­ко­­­­го міщанства, заявляв: «Дра­­гома­­новъ хочетъ отъ насъ, чтобъ мы писали языкомъ слугъ – но литература пишется везд для госпо­­диновъ».

У 1860–1870 роках ХІХ століття закарпатські будителі та змадяризовані «господины»-міщани з їх убогими духовними запитами могли поєднатися лише на мовній платформі, тобто на умовах цілковитої відмови від дотеперішьої практики використання в літературній традиції «простонародних вираженій» та переходу на якнайширше використання церковно­­слов’ян­­ської мо­­ви, мо­­ви, яка була чи не найважливішою, найпримітнішою ознакою української цер­­кви на Закарпатті. Показово, що в дусі нових, пореволюційних віянь було здійснено докорінну редакцію популярних поетичних текстів Олександра Духновича з метою їх оцерковно­­сло­­в’я­­нення. Щоправ­­да, часто під личною повернення до церков­­но­­сло­­в’ян­­ських першоджерел спритні редактори безсоромно руси­­­фікували твори будителів. Так, опу­­бліковані у 1852 році рядки поезії:

Літай, літай жаворонку,
Въ воздусы кружи,
Заспівай ми и легонько
Щебечь до души!

було перероблено на:

Вейся жаворонокъ звонкій,
Вейся и кружись!
Надъ моей родимой нивой
Пой и веселись!

Адольф ДобрянськийДухновича, який під тиском обставин відмовився від колишньої практики широко залучати у власні тексти народну лексику та віддав перевагу цер­­ков­­нослов’янській мовній стихії, лякали, навіть обурювали нові мовні віяння, що йшли з Великої України на Галичину: «Не понимаю, ка­­кимъ способомъ такъ наразъ измы­­нитися мо­­г­­­­ла чиста руская мо­­ва на Оукраинс­­кую, та чей Галичина не на Оукраині, тай для чего дол­­жна Галичина стре­­міти до Оукра­­ины?» Спод­­вижник Духновича – Іван Раковський взагалі виразно дрей­­фував від цер­­ков­­­­­но­­-­­­­сло­­в’ян­­ської мо­­­­­­­ви в бік російської. З одного боку, цьому сприяла близькість цер­­­­ков­­нослов’янської та російської мов, зокрема у сфері лексики та фонетики, а з іншого боку, Російська імперія розглядала, як відомо, російську мову як знаряддя експансії на Захід, для розширення «русскаго міра» та підтримувала не лише мора­­льно, а й матеріально українських москвофілів. Зарпатські москвофіли, як, зрештою й галицькі, зізнавалися: «Мы пи­­шемъ по русски, такъ якъ пишетъ розумнЬшая, образованЬишая часть русского свЬта, письма свои и загра­­ничные читаем ихъ по выговору нашого народа». Неприязне ставлення Духновича та його однодумців до «Оук­раины» та «оукраинскои мови» зумовлювалося не лише демократичним характером українського національного відродження та живонародною природою української літературної мови. Тут, як свідчать документи, зіграли свою роль і сумнозвісні російські інтереси.

Російська імперія завжди жваво цікавилася ситуацією на Закарпатті. Зважаючи на стратегічне геополітичне становище Закарпаття, Росія намагалася всіля­­ко перешкоджати навіть поширенню за Карпатами ідеї єдності українського етносу. Щоб посилити свій контроль над місцевою інтелігенцією та спрямувати розвиток місцевої ку­­ль­­тури в потрібному їй напрямі, Росія використовує добре апробований прийом – підкупу. Збереглося чимало задокумен­­тованих свід­­­чень підкупу чільних представників закарпатської інтелігенції, які допомагають виявити справжні мотиви зміни їх переконань. Так, наприклад, у кореспонденції обер-прокурора Святійшого синода Костянтина Побєдоносцева, опуб­­лікованій у «Трудах Государственного Румянцевского Музея» за 1923 рік, вміщено документ, що засвідчує одержання досить значної суми одним із закарпатських будителів, а згодом ревним русофілом Адольфом Добрянським: «Росписка. Ни­­же подписавшийся получил от отца протоиерея Михаила Ф. Раевского пятнадцать тысяч гульденов. Вена, 7 (19) апреля 1883 года. Адольф Иванович Добрянский».

«Господини» і «служанки»

Ворожа політика Будапешта й Петербурга, ренегатство місцевої інтелігенції – не основні причини стагнації національного відродження Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХ століття. У середовищі консервативної частини інтелігенції панічну боязнь за власну долю породжували вагомі здобутки національного відродження на теренах сусідньої Галичини. Попри те, що галицький досвід у сфері національного відродження не був оригінальним, подібним шляхом ішли інші слов’янські народи, зокрема чехи, словаки, і це добре було відомо на Закарпатті, проте через визнання тут шкідливою орієнтацію на народну мову такий досвід був неприйнятним для місцевої консервативної інтелігенції. Адже народної мови, народної культури вони не знали, та вона їх ніколи особливо й не цікавила. Ці діячі навіть не допускали думки, що вони, «гоc­­подины», – сільські батюшки, вчителі початкових шкіл та дрібні сільські урядники, – будуть читати книжки та газети мовою простолюдинів, яку зневажливо називали «безнравною, простою служанкою».

Такі об’єктивні обставини штовхали консервативну закарпатську інтелігенцію до само­ідентифікації поза межами українського простору. В кінці ХІХ століття в її середовищі починають лунати заяви про окремішність «угроросів». Очевидно, найпомітніших результатів у цьому напрямку досяг Євменій Сабов, автор «Христоматії цер­­ковно-сла­­вянскихъ и угро-рус­­скихъ ли­­­­те­­­ратурныхъ па­­мят­­никовъ». У рецензії за цю працю Іван Франко запримітив непохитну переконаність упорядника в тому, що «Угорська Русь – то щось осібне від Галичини та України». З цією метою Сабов зігнорував численні закарпатські пам’ятки ХVI–XVIII cтоліття, писані українською мовою, а натомість щедро представив твори на «угрорусском литературному язы­­­­ке». Ця писанина, за словами Франка, показує «як люди не злі і не глупі, відбившись від живої народної мови, фатально відбиваються від живого змісту в літературі і попадають у таку мертвяччину, від котрої на десять миль віє гробовим холодом».

Незважаючи на шалену антиукраїнську політику угорського уряду, спрямовану на ізоляцію закарпатців від решти української людності, консервативну, а часто й продажницьку позицію багатьох представників місцевої інтелігенції, закарпатські українці не переставали усвідомлювали свою належність до українського народу. Так, Ласло Чопей уклав «Русько-мадяр­­ський словарь», у передмові до якого серед трьох піднаріч червоноруського наріччя української мови називає підкарпаторуське піднаріччя. Етнограф Юрій Жаткович публічно заявляє, що «по убіжденію держу себе сыном мало-руского народа», а в ґрунтов­­ній праці «Етнографіческій очерк угро-рус­­ских» наголошує таке: «Мы туй под словом «русини» тіх обы­­ва­­телей розуміеме Угор­­щины, кото­­ри принадлежат ко мало-рус­­скому народу, живущому во Галиціи, Буковині и Южной Росіи».
 
і все-таки Україна

Чехословаччина, у складі якої сучасне Закарпаття перебувало протягом 1919–1939 років, беззастережно визнала місцеве населення частиною українського народу, а його мову – українською, проте проводила половинчасту національну політику, в дусі сумнозвісного гасла di­­vidire et impera (розділяй і володарюй). Це дозволило строкатим політичним силам – від мадяронів та карпаторосів аж до російських білоемігрантів – згуртуватися на антиукраїнській платформі. Вони, як із сумом іронізував талановитий закарпатський гуморист Марко Бараболя, вимагали:

Дайте нам язык у школы
Всякый – хоч и хінський
(китайський. – Авт.),
Хоч мадярський, хоч кацапський,
Лем не украинський.

Олександр ДухновичПроте в умовах ліберального режиму Чехословацької Республіки у повний голос заявляють про себе діячі й української орієнтації. Місцевий талановитий поет та публіцист Ва­­силь Грен­­джа-Дон­­­сь­­кий, а за ним по­­­­етва­­силіянин Сева­­стіян Сабол (Зоре­­­­слав) та десятки інших бі­­ль­­ше чи менше талановитих пи­сьменни­­ків, сотні вчителів за власними переконаннями стають до праці на полі загальноукраїнської куль­­тури. Результат не забарив­­ся. Учасники першого з’їзду молоді Закарпаття вже у 1929 році заявили: «Проголошуємо всьо­­­му культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що в наших братів з того боку Карпат». Коли в драматичному 1939 році історія надала мінімальний, навіть химерний шанс створити власну державу, то закарпатці не завагалися, щоб створити Карпатську Україну: 93% закарпатців віддали свої голоси за Українське національне об’єднання – партійний блок, що йшов на вибори під гаслами створення незалежної української держави. Тоді у зверненні до народу президент Карпатської України Августин Волошин в одному реченні зумів викласти трагізм і тріумф долі гілки українського народу по той бік Карпат: «Солодкий мій народе! Ти не є вже тим пониженим рабом, тим нещасним рутеном, яким тебе колись з презирством прозивали чужі пани, але що ти є сином великої Нації святого Володимира і Ярослава Мудрого».

 Перемога української ідеї за Карпатами не зни­­щи­­ла, однак, ідею-вірус ок­ремішності ру­­син­­сь­­кої нації. Принесений на терени Закарпаття агентами Москви та Будапешта нео­­ру­­синський проект закап­­сулювався на кілька десятиріч, ща­­с­­­­ливо переживши сталінські та брежнєвські репресії, щоб активізуватися в незалежній Україні та знову явити свою антиукраїнську суть.
 
[1657]
У наступному числі читайте про неорусинський проект в Україні.

 

 
РУСИНСТВО В УКРАЇНІ

 1773 рік

Львівський єпископ Лев Шептицький пропонує об’єднати всі руські греко-католицькі єпархії Габс­бурзької імперії в одній Львівській митрополії. Найреальнішим кандидатом на сан митрополита був єпископ Мукачівської єпархії – Андрій Бачинський, кандидатуру якого підтримувала й імператриця Марія-Терезія. Проте угорські церковні та державні кола не допустили створення єдиної руської митрополії 

30 – 40 роки ХІХ ст.
Російська імперія активно цікавиться Закарпаттям з наміром використати його як плацдарм для своїх екпансіоністських планів. Початок русифікації регіону
 
29 січня 1849 року
Делегація закарпатських українців на чолі з Адольфом Добрянським на аудієнції в цісаря Франца-Йосифа І звернулася з листом, у якому з-поміж низки питань громад­­сько-політичного та культурно-освітнього характеру було прохання об’єднати руські коронні краї (Угорську Русь, Галичину та Буковину) в одну адміністра­­тив­­­но-політичну одиницю
 
20 квітня 1849 року
Головна Руська Рада вручила губернаторові Галичини Агенору Голуховському меморіал про об’єднання Галичини та Угорської Руси з метою довести його зміст до відома імператора
 
10 жовтня 1849 року
Франц-Йосиф приймає делегацію закарпатських русинів у справі їхнього листа від 29 січня 1849 року. За результатами аудієнції стало зрозуміло, що «правительство не желае такого соединенія»
 
1883 рік
Ласло Чопей видає «Русько-мадярский словарь», у передмові до якого автор зараховує закарпатські діалекти до червоноруського наріччя української мови
 
1893 рік
Закарпатський культурно-освітній діяч Євменій Сабов видає «Христоматію цер­­ковно-славянскихъ и угро-русскихъ литератур­­­­­­н­­­ыхъ памят­­никовъ», тен­­денційним добором текстів до якої прагне увиразнити самобутність угро-­­ру­­сів
 
1896 рік
Юрій Жаткович видає «Етнографическій очерк угро-русских», в якому доводить належність місцевого населення Угорської Русі до «мало-русского народа»
 
Кінець 1918-січень 1919 року
Народні ради Хуста, Сваляви, Мароморош-Сигота (нині Румунія), Старої Любовні (нині Словаччина) ухвалюють рішення про приєднання істроричного Закарпаття до УНР
 
1919-1939 роки
Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входить до складу Чехословацької Республіки
 
4 грудня 1919 року
Спеціальна нарада в Чехословацькій академії наук ухвалила протокол, у якому стверджувалося, що «місцеве русинське наріччя в Підкарпатській Русі є безперечно наріччям малоруським», а також «хибним з наукового боку та небажаним з політичного є спроби творити тут нову слов’янську мову»
 
1921 рік
 Угорський учений Олександр Бонкало заявляє, що підкарпатські русини з часом розвинулися в окреме плем’я, котре від решти русинів (українців) і мовою суттєво відрізняється
 
1922 рік
Євменій Сабов заперечує можливість розвивати місцеву закарпатську культуру як на «почве украинизма, як во прочемъ москвофилизма». Натомість він заявляє: «мы хочемъ воспитывати нашу молодежь не для заграничнихъ лозунговъ, но для своей автономной краины»
 
 7 липня 1929 року
Учасники Першого з’їзду молоді Підкарпатської Русі в своїй ухвалі заявляють про приналежність закарпатців до українського народу
 
1938 рік
У празьких видавництвах побачили світ капітальні монографії чеського славіста Франтішка Тіхого з історії літературної мови на Закарпатті та українського мовознавця Івана Панькевича про закарпатські діалекти, в яких обидва вчені однозначно стверджують належність історичного Закарпаття до українського мовного ареалу
 
12 лютого 1939 року
На виборах до Сойму Карпатської України за партійний блок «Українське національне об’єднання» на чолі з Августином Волошиним проголосувало 93% виборців Закарпаття
 
15 березня 1939 року
Сойм проголошує незалежність Карпатської України
 
1939 – 1944 роки
Карпатську Україну окуповує хортистська Угорщина
 
26 січня 1941 року
Засновано «Подкарпатське общество наук», на відкритті якого хортистський комісар Закарпаття Міклош Козма заявив: «Общество має служити витворенню «самостойной народной свідомости русинов, их национальной самоцільности»
 
26 листопада 1944 року
І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України ухвалює Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з радянською Україною

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено